Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

Цього Алі не міг дібрати, хоча зір у нього був чи не кращий від слуху Джарії. І ще він мав пречутливий ніс. Вітерець повівав від каналу, тягнув протягом у прохід. Алі злегка принюхався до нічних запахів, що впливали на подвір'я.

До йодистого запаху водоростей, болота й солодкого очерету густим струменем домішувався запах поту сильної, натрудженої людини.

Алі витяг із в'язки одну стрілу. І, добре примірившись, щосили метнув у те таємне обличчя, що чатувало на нього.

Зойк і гучне падіння важкого тіла за борт дзвінкого човна. Потім найстрашніша лайка, стогін, прокльони. Та все тихо, якомога тихше. Але з якою напругою від болю, з яким скреготінням зубів! Алі причинив хвіртку і затиснув подвійним поворотом. Тепер він швидко перетнув подвір'я. Через чорний хід до помешкання Айші. Прислухався. Джарії не було чутно. А господиня цього таємного вертепу стогнала, вже який день обпоєна дурманними ліками.

Алі відчинив головні двері, вислизнув не на повен зріст, а плазом по підлозі. І не став зачиняти дверей, щоб не підійматися на весь зріст. Поплазував до каналу. Корзинку за ручку в зуби і потиху, без жодного плюскоту, опустився в теплу воду.

Відчув, як невпинно тягне його відпливна течія. Він перевернувся голічерева і поплив за течією. Над ним підносилися чорні стіни каналу, що все ставали вищі й вищі – вода спадала. А над стінами-урвищами летіло вгору височенне зоряне небо.

Алі на хвилю затримався, вірніше спробував затриматись, бо вода невпевнено його зносила до потрібного кварталу. Він хотів відшукати свою зірку, про яку говорив йому лоцман-мандеєць. Але як же взнати серед цієї безконечності єдину, свою?! Ні, не взнати самому. Треба спитати мандейця, попрохати його допомогти…

Хлопець був переконаний, ні, він просто відчував, що його зірка десь у самісінькім зеніті і дивиться на нього й охороняє його.

І він щосили, але без зайвого плюскоту й шуму, поплив до оселі мандейця.

17. ЗВІЗДАР

Алі вміло скористався течією в каналах, та однак добряче стомився, поки приплив до помешкання лоцмана-мандейця. Кілька разів доводилося затаюватись серед нерівностей каналу, просто втискатись межи ослизлих паль мостів і причалів. Бо його шлях перетинали то човни з нічною сторожею, то хтось веселився на прогулянкових човнах. І хто зна, що б їм заманулося вчинити, якби вони побачили у воді незвичного плавця?

А в тому, що зірка його на небі допомагає йому, Алі переконався остаточно, коли побачив на пласкім даху триповерхового дому-башти самого володаря садиби – лоцмана-мандейця.

Він здавався якимсь духом чи привидом, що наче завис десь між водою каналу і зоряним небом. А було його видно тому, що під його ногами палав світильник і чітким сяйвом знизу обмальовував його білий одяг, сиву бороду і засмагле лице. Він тримав у руках якихось дві дощечки з дірочками і дивився крізь них на зоряне небо.

Алі, не вилазячи з води, покликав його.

Та мандеєць був заглиблений у свої спостереження. Кілька разів кликав Алі, та не було жодної відповіді. Всю увагу лоцмана поглинули зорі.

Алі відчув, що він починає мерзнути, хоча й вода наче не була холодна. А якщо ж рівняти з Тігром, то просто гаряча! Потім Алі перестав кликати лоцмана, боячись, щоб хтось інший не почув його вигуків. Вирішив почекати, коли мандеєць закінчить свої спостереження зірок. І його терпіння було винагороджене – тільки-но чоловік на даху нахилився, щоб покласти свої інструменти, Алі покликав майже пошепки.

І мандеєць зразу ж перехилився із даху і почав з-під долоні вдивлятись у смоляну воду каналу.

— Хто там? – майже пошепки спитав лоцман.

— Це я, хлопчик із сафіни! Мир тобі й твоєму дому, о шейх!

— Ти в біді?

— Так! Припадаю до твоїх ніг і молю про захист!

— Сиди тихо. Я зараз.

Алі чекав, тримаючись за палю. І він аж здригнувся, коли над ним повисла чорна тінь і простягнула до нього широку й гарячу долоню.

Мандеєць, тільки-но Алі став на хідник, накинув на нього якусь дергу і швидко повів до садиби.

Мандеєць перевірив запори на дверях і тихо, майже пошепки наказав, запалюючи від гнота світильник:

Звичай звичаєм, але небо не може чекати – воно невпинно рухається. Посидь, обсохни… Я своє зроблю… тобі ж поки відпочинок.

— О шейх! Можна мені на дах? Я мовчатиму.

— Сиди тут – тебе можуть побачити. Спи, зрештою.

— О шейх, я не можу спати, я змучився.

— Тоді візьми і подивись он ті книги,– шейх махнув рукою в куток, де височенним стосом здіймалися книги.

Мандеєць полишив хлопця в кімнаті. Коли він пішов, Алі зразу ж скинув із себе покривало і, розмотавши свій одяг, уважно його обмацав і обдивився. Хоч сорочка добре підмокла, а з штанів одна холоша була геть мокра, та Алі швидко вдягся. Ніж він застромив за пояс і стріли поклав на видноті, під рукою. А тоді вже взявся за першу книгу, що потрапила йому в руки. І виявилось, що книга прецікава, на самім її початку, серед списаних червоним і чорним чорнилом рядків розквітав невимовними кольорами дивний малюнок. Ніби якийсь квітучий сад з кущами троянд і заростями квітучих мальв. Внизу малюнка протікала темно-синя ріка, а на її березі зустрілись вершниці на білих верблюдах. Одні вершниці протягували другим букети червоних, як дорогоцінні лали, гвоздик.

Над річкою підносилося квітуче персикове дерево і займало майже весь малюнок. На дереві, ліворуч і праворуч від головного стовбура, сиділи якісь величезні птахи, схожі водночас і на горлиць, і на щурок – так і переливались золотом, блакиттю, мідним полиском і смарагдовими зблисками. Посередині ж дерева, в рогачику гілок позсідала рожева птаха із золотим хвостом, вишневими ногами, а обличчя мала жіноче. Смоляні чорної коси, брови, вигнуті дугами лука, і величезні іскристі очі. Але це ще було не головне диво: праворуч від дерева скакала дивна істота – сіра крилата кобилиця 1 в яблуках із жіночою груддю, шиєю та головою. А на ній позсідав чоловік у смарагдовім одязі. Над головою в достойного верхівця підносилося полум'я. Цей поважний верхівець кудись показував пальцями правиці. А там у осяйних одежах, не менш барвистих, ніж пір'я дивних птахів, чи то виступав по траві крилатий чоловік2, чи літав над травою. Тільки він теж мав полум'я над головою і теж показував правицею кудись на дерево.

"Чи це часом не рай зображено і ангела в ньому?" – подумки вагався Алі.

Скрипнули щаблі сходів, і в чорний отвір дверей вступив лоцман. Під пахвою він затис якусь книгу, а в руках тримав калам, каламар, пісочницю, косинці та загашений світильник.

— Так швидко дивишся? Вже закінчив книгу дивитись?

— Ні, тільки почав… Відкрив і оце роздивляюсь… Але, о шейх, чи нема в цьому гріха, що я роздивляюсь мальовані книги?..

— По-перше, ти дивишся неправильно – як християнин-ромеєць, зліва направо. А треба навпаки. По-друге, це зображений пророк у раю, коли він туди мандрував на Бураку.

— Так оце такий і є рай?! – здивувався Алі.– У Бен Сахла в саду краще! У нього і пальми, і червоно-білі троянди, і камінна гірка з якої капає чиста, як сльоза, вода!

— Тихо! Не кричи… Ти хіба був у садку Бен Сахла?

— Був. Дивився на його червоно-білу троянду…

— Он як? За що ж ти такої честі сподобився?

— Я купував вино і соки в нього для Абу Амара… І попросив його, щоб він дозволив мені подивитися на його диво.

— А хто такий Абу Амар?

— Мій господар… Я йому служив.

— А тепер не служиш?

– Тепер я від нього втік.

— Щось поцупив у нього? Чи він тебе підозрює в крадіжці? Чи побив тебе несправедливо?..

— Ні, о шейх. Я хочу мандрувати, а з ним все по-іншому. Всі ночі –пиятики, галас, всякі веремії. Я втік. Від нього і приплив на Корабельний острів. Там мені пощастило страшенно – на мене звернув увагу малий чорнобородий чоловік і взяв мене за барабанщика в свою команду…

— Там у нього вся команда – зінджі?

— Ага! Звідкіль ти все, о шейх, знаєш?!

— Бо колись я плавав і по морях, і океану. І знаю всіх капітанів і їхні суда. У нього розмальоване судно. І звуть його Малюк.

— Так, о мій шейх!

— Страшний чоловік цей карлик! Він знаходить у різних містах непокірних і дужих негрів-рабів. Викупляє їх чи то з в'язниці, чи то від лихих хазяїв. А потім пропонує їм чи відвезти на батьківщину, чи піти до нього на корабель…

— Так що ж тут страшного? Він же добрий і щедрий невимовно! Я ж знаю, скільки динарів коштує сильний раб чорний, зіндж! Від нашого базару якраз неподалік невільничий базар!

— Не перебивай, хлопче, вчися чемності…

— О шейх, вибач мені мою дурість і невитриманість! – Алі схопив і поцілував руку мандейцю.

— Не треба й принижуватись. Так от слухай – цей карлик за допомогою своїх колишніх рабів нападає в країні зінджів на селища і захоплює в рабство чорних людей. А потім їх продає за великі гроші. Він чорних рабів возить аж у Китай! Капітан він вправний, море знає досконало, але душа його страшна. Він примусив одних чорних полювати на інших чорних – і все для свого збагачення…

— Там були, о шейх, вибачай за невитриманість, люди з коричневою шкірою, і лиця в них не схожі на широконосі, широкогубі лиця зінджів-африканців.

— О, то його найкращі воїни! Це залишки одного пастушого племені. В них у саванні була посуха, і вони почали кочувати у більш вологі місця. Але їх там зустріли з'єднані сили племен чорних. І в рішучій битві розбили наголову. Хто був полонений, але більшість загинула. Нікому не вдалося втекти. Тоді капітан викупив тих, хто ще лишився живий у неволі. Там вони страшно гинули. Невідомо, правда, чому. Видно, просто від неволі. А на судні малого карлика вони вже п'ять років плавають, і жоден не помер. Б'ються вони, як скажені… Але їдять гидоту… навіть свіжу кров п'ють…

— Вони кашу їли пшеничну з кров'ю… І тоді до мене підійшов один соглядатай і почав кричати, щоб я з ними не сідав до гурту, бо мене покарають.

— А що було потім?

— А потім капітан відпустив мене до оселі Абу Амара, щоб я забрав свої речі і стріли. І коли я сів до човна з робітниками і ми відпливли від острова, виявилось, що то не робітники, а переодягнені стражі. Вони мене скрутили, замотали рота і запхали в корзину.

— Мене привезли до фортеці, там принесли в башту і поставили перед рудим чоловіком у зеленім каптані, а на капцях у нього золоті кульки нашиті… І ще там був страж-тюрок, той, що напився в домі Айші.