Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

З верхньої губи спускались чорні, тонкі, як пацючі хвости, вуса, і з підборіддя теж обвисали довгі чорні волосини. Лице зовсім жовте, і на ньому чорні щілини очей.

У лівиці жовтошкірий тримав пучок тоненьких, загострених каламів. Такими очеретяними каламами ой як вправно пишуть листи і всякі прохання багдадської базарні писарчуки.

— Тримав! Добре тримав! – проговорив люб'язно жовтий негрові. Він висмикнув із пучка каламів один і гострим кінцем потонув під ніготь великого пальця лівої руки Алі.

Алі навіть не міг скрикнути чи застогнати – від дикого болю перехопило горло, притисло шлунок. І він лише засопів носом, мовби з нього, як із старенького міха, видавлювали повітря. Жовтолиций всадив під ніготь вказівного пальця другий калам. Потім третю очеретину загнав під ніготь, потім четверту. Коли він загнав очеретину під ніготь мізинця, тог зрештою, легені відпустило. Алі набрав повні груди повітря і заверещав несамовито, як собака вищить, з якого живцем луплять шкіру на бубон. В очах знову то плавали, то кружляли зелені й червоні плями і нудота підступила до горла. Обливало тіло холодним потом. Він став геть мокрий, ніби його витягли із води. Піт чурів у нього попід пахвами, зливався вниз по черву, по грудях, поза вухами по шиї.

Нудота сплелася з болем, підкотилася до горла. І він смердючим струмися виблював кашу, що з'їв на Корабельному острові. Гидота полилась на його пласковидого мучителя і бризнула на подушки і на капці рудобородого. Той підскочив, заревів, як віслюк під час злучки.

— Геть цього байстрюка!!! Геть смердючого шакала!!! Розправляйся з ним як хочеш! Тільки без мене!

— Яка гидота!!! – Обличчя його виражало таку муку, просто біль.– О паскудство! Тепер я маю пройти очищення, а в мене стільки справ! О Аллах! За що такі випробування!!! Витягни з нього хоч кліщами правду про цей лал!!!

Як Алі виблював, дихання в нього вирівнялося і піт перестав чуріти. Лише ноги його не тримали, як і раніше. І він завис у руках могутнього негра, для якого важив не більше, ніж кошеня в руках хлопчика. Отак жовтий наробив своїми очеретинами веремії. Рудий підвівся і пішов геть, посилаючи прокляття на голови всіх іудеїв, Бен Сахла, усіх каббалістів, магів, ворожбитів і чорнокнижників, усіх відунів Басри і всього халіфату.

Негр не зрушив з місця. Лишився і жовтовидий кат, оббльований з ніг до голови. І спокійно почав всаджувати Алі під нігті правиці загострені очеретини.

Коли він всадив під ніготь останню очеретинку, Алі знову стало млосно. І він обвис у руках негра. Наче й біль під самими нігтями зменшився, пригас, але дуже боліло під пахвами, боліло під лопатками, той біль проймав тремтінням усе єство, і знов піт зросив його худе тіло.

І тут знову перед ним, власне, над ним став стражник з рідкою кучерявого борідкою.

— А тепер скажи ти мені щиро і по правді – чому ти був у Бен Сахла?

— Я пішов… йому… віддати… борг…

— Який борг?

— Сказав він мені, коли шейх нагородять мене грошима за вінки квітів, то щоб я прийшов до нього поділитись монетами.

— І ти прийшов?!

— І я… прийшов! Як обіцяв… я тримаю слово…

— Добре! Нехай буде так! Але чого ти так довго сидів у Бен Сахла?

— А він розпитував мене про хвору Айшу.

— Ну й що ти йому сказав?

— Я сказав йому, що вона лежить, і викликали Юсуфа лікаря, і він таке й таке їй призначив.

— А ще що?

— Більше він мене ні про що не питав…

— А ти йому що розповідав?

— Я не пам'ятаю…

— Може, згадаєш?

— Не пам'ятаю…– хрипко відповів Алі, і все всередині у нього тремтіло.

Пити хотілося неймовірно. Сморід від власної блювотини паморочив голову, душив своєю гидотою. Алі хотілося сплюнути. Та він боявся, щоб ці кати не почали його мордувати. А біль поштовхами розходився по тілу, наростав під нігтями. Алі намагався, щоб пальці не тремтіли і щоб очеретини від тремтіння не розривали сильніше рани.

— А про які справи ти з ним іще говорив?

— Не можу… згадати…

— Зможеш!!!

Тоді стражник мигнув жовтошкірому плосколицему. І той натиснув на калами долонями тонких рук. Палички вп'ялися глибше під нігті.

Алі відчув такий біль, що пронизав його руки, передався в хребет, в лопатки, в промежину. І він був зараз на межі того, щоб обмочитися, обкалятися.

Та жовтолиций зразу ж відпустив долоні, і біль спав. (Певно, по зрошеному потом обличчю малого зрозумів, що зараз буде).

— Пити…– ледь прошепотів Алі.

— Скажеш, про що говорив – дамо пити! Скільки захочеш! Згадуєш, про що говорив?!

— Я говорив про біло-червону троянду…

— О! – вигукнув страж– Диви, яка в цього сміттяра витончена натура! Йому закортіло побазікати з цією падлюкою про одне з чудес Басри? Ти не дуже думай про його щедрість та його чудеса… Це він від величезних грошей собі завів цяцьку, щоб похитуватися перед іншими купцями! Він нічого, крім грошей, не любить!

— Дайте води.. ви обіцяли…– прошемрав Алі западаючи голосом.

Жовтолиций подав йому кухоль води. Хлопець сьорбнув кілька разів і ще хотів, але страж забрав кухоль і проговорив до хлопця:

— Говори! Не будеш говорити – він тобі нігті буде колупати…

— Я просив Бен Сахла показати мені біло-червону троянду.

— Це дурниці. Може, воно так і було… Тепер скажи – чого ти ходив до Кадарії? Вона тебе посилала з перснем до Бен Сахла?

— Не посилала…

— А де вона поділа перстень?

— Перстень вона збиралась покласти у шкатулочку з черепахового рогу, а потім певно, в тахт.

— Ти бачив, як вона поклала його туди?!

— Ні, не бачив… Я пішов…

— Ти йшов від неї на переговори з іудеєм про перстень?!

— Ні, ніяких переговорів не вів!..

— Значить, ти не посланець Кадарії до міняйла?

— Ні я ніколи не був її посланцем…

— А чого ти від міняйла знов прийшов до неї?

— Я хотів у неї попросити грошей!

— Для чого тобі гроші?

— Гроші всім потрібні…

— Добре. Значить, перстень з лалом був у Кадарії?

– Був у Кадарії!

— А зараз він у неї?

— І зараз він у неї.

— А чого ж Бен Сахл малюнок персня з лалом комусь надіслав із своїм поштовим голубом?! І голуб летів до Машріку?

— Я голубів у Бен Сахла не бачив. Бен Сахл ніяких листів при мені не писав. І ніякого персня він не малював…

— Значить, це не його малюнок?

— Не його малюнок…– відвіював Алі.

— А чий тоді?

— Не знаю.

— А звідки ж ти можеш знати, що це не малюнок міняйла?!

— Я знаю.

— Ти нам, зрештою, скажеш, звідкіль тобі відомо, що цей малюнок не міняйло вималював?!!

Алі зрозумів, що він знов загнаний в кут, і замовк.

Турок злегка вдарив по очеретинах. Від цього болю Алі хотів крикнути, але крику не вийшло. Він тільки засвистів горлом. У нього потемніло в очах і дихання йому перебилось. Голова впала на груди, і він уже більше нічого не тямив. Знов повернувся до тями тоді, коли відчув, що його тягнуть за руки, а ноги його волочаться. І бачив він над собою в зеленім мороці височезного, мов чорний джин, негра. Бачив його здоровенну, мов корабельна щогла, руку, що вхопила його і волочить за собою, як віхтик. Ще він побачив перевернутим догори ногами, що попереду спускається вниз страж. І тонка чалма вільним кінцем важко облягла його засмаглу волячу шию.

"Куди це вони мене тягнуть вниз?! Певно, задушити чи зарізати й викинути кудись у болото…" І Алі й шкода себе не було, і страшно не було. Лише пекло диким болем все пошматоване тіло. Від кожного поштовху біль спалахував з новою силою. Особливо коли його пальці, вже без очеретин, чіплялись за спідницю негра. Тоді біль проколював, проймав усе його тіло. В очах розпускались зелені й червоні кола. І він знов на якусь мить втрачав свідомість.

Вони зупинились перед братами. Звідкись виринув ще один чоловік у коротких червоних шароварах. При поясі в нього висів триглавий канчук із свинцевими намистинами на кінцях. Відсунулися з страшним скреготом грати. Всі вступили до темного, похмурого приміщення, дуже смердючого. Чулось, як неподалік плюскотіла вода.

Забрязкотіли, задзеленчали ланцюги.

Зарухались купи якогось дрантя. І виявилось, що то почали підводитись в'язні. Стражник виступив на середину і сказав:

— Ану! Вас сьогодні годували вранці? Хочете, щоб вечерю дали?! Я питаю ще раз – хочете?!

— Хочемо, хочемо,– прохрипіло кілька горлянок.

— Ну тоді отак! Бачите ось ці лахи – штани і сорочку, пояс, хустку?

В'язні мовчали.

— Малу нужду справте на них, тоді одержите на вечерю і їжу, і питво… Не справите нужду – і завтра без страви перебудете! Це я вам обіцяю.

Кинув на середину ослизлої кам'яної підлоги вбрання хлопця.

Алі обвис ганчіркою в руках негра. І лише чув, що робиться, а очі заплющив, щоб не бачити всієї ганьби.

— Ану Селіме, візьми його і постав, хай він дивиться. А то і очі закотив! Ач, яка чутливість!!!

Коли негр поставив Алі й відпустив свої руки, хлопець не втримався і з розмаху впав на підлогу. Тоді сталося змішання серед в'язнів, і вони перепинили свою мерзотну дію.

— Я вас на два дні лишу не тільки їжі, а й води! – обісіло загорлав страж.– І подивлюсь тоді – може, хто здохне? Щоб мені було менше клопоту з вами!

І в'язні підходили до одягу Алі і поганили його.

— А тепер вдягніть його!

В'язні підняли голого хлопця і натягли на нього мокрий, невимовно смердючий одяг. Обкрутили на голову хустку, просичену гиддю. Іще й шапочку згори настовбурчили.

— Тепер зв'яжіть йому руки за спину і посадовіть під стіну. Якщо хто підійде й допоможе, тому зроблю те ж саме! Тільки замість сечі вимочу одяг у нафті! А в кого одягу нема – я не пошкодую витратитись на нові сорочки й штани! І побачимо тоді – що приємніше для тіла – нафта чи сеча? Га?!

Страж засміявся, і склепіння розбили на стократ його голос.

— Знайте! Вже кілька днів я – найдотепніший жартівник у Басрі! Це і його господар визнав! Він перший таке про мене сказав! І при відомих шейхах. Отак!

Лишив хлопця з в'язнями та й пішов. Китаєць і негр вийшли за грати і про щось тихо говорили з наглядачем.

Хоч наче у цьому узилищі було вогко, однак Алі відчув – мокрий одяг починає на ньому висихати, стягуватись. Одяг в'їдався в місцях суглобів і складок, чим далі, тим сильніше пекло, і свербіла шкіра. Від гидкого смороду нудило. Від нудоти розривало його нутрощі, а блювати не було чим. І він відригував слизом і гіркою жовчю. Здавалось, уже лопнули всі кишки.

Відчув, як різонуло болем по нутрощах. Він звалився на каміння.