Серед темної ночі - Борис Грінченко

ду­мав про те, що йо­му ро­би­ти. Не лю­бив по­ки­да­ти то­го, що по­чи­нав. Пос­та­но­вив пе­ре­ча-су­ва­ти, по­ки Ле­ван­ти­на зас­по­коїться та роз­ду­мається, по­ба­чить, що так лiп­ше, як вiн ка­же. А тим ча­сом мав по­ра­ди­ти­ся, погов­орити про це з батьком.

I не­за­ба­ром, був­ши з ним на са­мо­тi, за­го­во­рив, що хо­че сва­та­ти Ле­ван­ти­ну.

- Як то? - спи­тав ста­рий Си­ваш, ди­ву­ючи­ся. Зiнько по­чав роз­ка­зу­ва­ти, як i що вiн про це ду­має… Ста­рий аж розсерд­ився:

- Що це ти, си­ну, ви­га­дав? Хi­ба ж так го­диться? Чи то­бi не­ма отецької доч­ки, що ти якусь хвой­ду з ди­ти­ною бе­реш?

- То ва­ша ону­ка, тая ди­ти­на, та­ту.

- Що ти ме­нi ви­би­ваєш очi тiєю ону­кою? Хi­ба я їй ве­лiв Ро­ма­на до се­бе пус­ка­ти? А то­бi грiх ве­ли­кий, що ти надумав бра­то­ву пок­рит­ку бра­ти.

Увiйшла ма­ти, до­вi­да­ла­ся, про що мо­ва, i ще гiр­ше надал­ася на Зiнька:

- I не ви­га­дуй ме­нi! I слу­ха­ти то­го не хо­чу! I очi мої на неї не див­ляться! По­ки я в ха­тi - во­на в ха­тi не бу­де.

Зiнько по­чи­нав сер­ди­ти­ся:

- Вам хо­четься ба­га­тої со­бi не­вiст­ки, а про те не ду­маєте, що нам усiм тре­ба дба­ти, щоб Ро­ма­нiв грiх спо­ку­ту­ва­ти, за­напащену дiв­чи­ну об­ря­ту­ва­ти.

- Нiхто її не за­на­па­щав! - ос­ту­па­ла­ся за Ро­ма­на ма­ти.- Са­ма до йо­го бi­га­ла. Ко­ли на­бi­га­ла, то не­хай з тим i пань­кається, а в моїй ха­тi не бу­де її!

- Якби її Ро­ман брав, - оз­вав­ся батько, - я не то не бо­ро­нив би йо­му, а ще й зве­лiв би. Мо­же, во­на ме­нi й не пiд мис­лi, та вже ко­ли так ста­ло­ся, то тре­ба. А то­бi не го­диться, грiх!

- Грiх? - ска­зав Зiнько.- Нi­яко­го, та­ту, грi­ха тут не­ма. Грiх по­ки­ну­ти пок­ривд­же­ну дiв­чи­ну на по­та­лу лю­дям; а зробит­и їй доб­ро, пок­ри­ти тую крив­ду - це не грiх.

- Авжеж! - роз­сер­див­ся Си­ваш.- Ти знаєш! Муд­рi та­кi по­робилися, що за батькiв ро­зум­нi­шi. Спо­кон­вi­ку грi­хом бу­ло, а те­пер уже в вас доб­ром ста­ло!

- Не все, та­ту, те прав­да, що спо­кон­вi­ку прав­дою се­ред лю­дей слав­ле­но.

- Цить уже кра­ще! Не дра­туй ме­не! Не за нас во­но сталося, так не за нас i пе­рес­та­не. А ти ме­нi те й з дум­ки ви­кинь, бо я то­го нi­ко­ли не по­пу­щу!

Зiнько по­ба­чив, що батько вже заг­нув­ся, то те­пер не пе­ре­ва­жиш йо­го. На­ду­мав по­ки мов­ча­ти, а са­мо­му своєї дум­ки не ки­да­ти.

А тим ча­сом у Ле­ван­ти­ни но­вий був кло­пiт: ди­ти­на не­здужала. Ба­ба Олiй­нич­ка ка­за­ла, що це, ма­буть, то­го, що Ле­ван­ти­на то­дi впа­ла. Во­но до то­го й пiд­хо­же бу­ло, бо ди­тина кво­ли­ла­ся й кво­ли­ла­ся та, ви­жив­ши тiльки два тиж­нi, й умер­ла.

Левантина йшла за ма­ленькою тру­ною i пла­ка­ла гiр­ко. Бо це вже не дiв­чи­на бу­ла, що їй ди­ти­на свiт зав'яза­ла, а бу­ла це в ту мить уже ма­ти, що втра­ти­ла част­ку са­мої се­бе…

Другого дня вве­че­рi Ле­ван­ти­на пiш­ла до Стру­кiв. Увiй­шла в ха­ту i нес­мi­ли­во ста­ла бi­ля по­ро­га. Сiм'я са­ме вечер­яла, i за сто­лом си­дi­ла но­ва най­мич­ка. Та Ле­ван­ти­на й са­ма не хо­тi­ла жи­ти в Стру­кiв, а за iн­шим прий­шла.

- А, здо­ро­ва! Чо­го то­бi? - вiд­ка­за­ла Стру­чи­ха неприхильно на її здо­ров­кан­ня.

- Прийшла вам по­дя­ку­ва­ти за служ­бу, тiт­ко, та щоб ви ме­нi гро­шi мої вiд­да­ли.

- Якi гро­шi?

- А за ва­ми ж моїх за­роб­ле­них шiсть руб­лiв.

- Ба, яка швид­ка! По­ки­ну­ла са­ме в жни­ва, я по­вин­на бу­ла за до­ро­гу цi­ну най­ма­ти, а те­пер ще й гро­шi пра­вить! Не­ма в ме­не твоїх гро­шей! Якi бу­ли, то всi пiш­ли на до­ро­гу цi­ну оцiй дiв­цi.

То бу­ло прав­да, що Стру­чи­ха поєдна­ла­ся з но­вою най­мич­кою до­рож­че, нiж iз Ле­ван­ти­ною, але ж во­на не хо­тi­ла пам'ята­ти, що на всьому се­лi нiх­то так де­ше­во не жив, як у неї Ле­ван­ти­на.

- Тiтко, озвалася дiв­чи­на, - а бог же ба­чить!

- Що ти ме­нi тим очi ви­би­ваєш? Ич, яка язи­ка­та зробилася­, як з па­ни­ча­ми заз­на­ла­ся! Iди со­бi, йди вiд­кi­ля прий­шла!

Струк роз­сер­див­ся:

- Що ти справ­дi, ста­ра, ве­ре­дуєш? Ко­ли дiв­чи­на за­ро­би­ла, то вiд­дай! Ну, вiд­вер­ни там, що пе­реп­ла­ти­ла Гап­цi, а то вiд­дай!

Стручиха по­ча­ла зно­ву ве­ре­ща­ти, але Струк сам вий­няв три кар­бо­ван­цi й вiд­дав Ле­ван­ти­нi. Тим i здоб­рi­ла дiв­чи­на за­мiс­то шiстьох.

"Пiду я з цього се­ла! - ду­ма­ла Ле­ван­ти­на, вер­та­ючись до ба­би.- Пi­ду свiт за очi! Тiльки тут i є доб­рих лю­дей, що ма­ти хре­ще­на та Зiнько, а то хоч би во­но все й за­ва­ли­ло­ся, оп­рi­че церк­ви бо­жої! Пi­ду, де знай­ду ро­бо­ту, то там i ста­ну".

Випрохала со­бi в во­лос­тi бi­ле­та, зап­ла­тив­ши за нього два кар­бо­ван­цi з своїх трьох, пок­ло­ни­ла­ся в но­ги ма­те­рi хре­ще­нiй, за лас­ку й по­мiч дя­ку­ючи, та й пiш­ла.

Вийшла з се­ла, ста­ла, озир­ну­ла­ся. А на не­бi са­ме сон­це схо­ди­ло та й си­па­ло зо­ло­тим своїм про­мiн­ням i на хат­ки бi­ленькi, i на вер­би ку­че­ря­вi, i на да­ле­кий тем­ний гай, i на ши­ро­ке по­ле… I все, що спа­ло або ще сон­не бу­ло, нерозбурка­не, на­би­ра­ло­ся си­ли, жва­вос­тi i ози­ва­ло­ся до мо­гу­чо­го, без краю ви­со­ко­го й без краю жи­вот­вор­чо­го свi­ти­ла ти­сячма ру­хiв, го­ло­сiв, па­хо­щiв, кольорiв… Мов зем­ля здриг­нулася, i заб­ли­ща­ли, й зап­лес­ка­ли хви­лi свi­то­во­го жит­тя…

Тiльки в ду­шi в Ле­ван­ти­ни нi­що не оз­ва­ло­ся ра­дiс­ним го­ло­сом, нi­що не про­ки­ну­ло­ся, оп­рiч iще бiльшо­го бо­лю.

Поглянула на се­ло.

- Не заз­на­ла я в то­бi щас­тя-до­лi, тiльки слi­зонька­ми сте­жечки свої зро­си­ла. Не­хай тi сте­жеч­ки зе­ле­на ру­та пок­риє, а оця до­ро­га до те­бе тер­ном за­рос­те, щоб i но­га моя сю­ди на сту­па­ла бiльше!

Пiшла не ози­ра­ючись.

V

А тим ча­сом, по­ки Ле­ван­ти­на бо­ро­ла­ся з своїм ли­хом, у Диб­лях був роз­рух ве­ли­кий i за­ко­лот. Зро­ду-звi­ку не чу­ти, щоб так ко­ней кра­де­но! Бу­ва­ло, звiс­но, що ко­ли-не-ко­ли i вкра­дуть… та й то бу­ва­ло на сте­пу: хлоп­цi па­суть, не до­глянуть, а во­но й по­ве­де. А те­пер це ли­ха го­ди­на та не­щаслива нас­та­ла! Де ж та­ки! Прос­то в двiр iдуть, бе­руть ко­нi - за­ма­лим не з-пе­ред очей - та й ве­дуть. I не мож­на й спи­ни­ти, страш­но: уся­ке зга­дує, що ста­ло­ся з дiдом-стукаче­м: про­ва­ли­ли го­ло­ву, та й уже. Во­но дiд не вмер, та до­бре ж, що нез­руч­но вда­ре­но. А то й ка­юк дi­до­вi був би. I то з мi­сяць у лi­кар­нi про­ле­жав, та й те­пер кво­литься. А борон­итися якось тре­ба. Бо де ж та­ки! Тiльки чо­ло­вiк зiб'ється, стяг­неться на ту ко­няч­ку го­рюш­ну, а вже її й не­ма, й не­ма. Не мож­на бi­до­лаш­но­му в пе­ра вби­ти­ся. Он уже в скiлькох заб­ра­но ко­нi: у Си­ва­шiв троє, у Хо­мен­ка двоє, у Грицька, у Ок­се­на… Руй­ну­ють,