Серед темної ночі - Борис Грінченко

та­кий жаль, мов за сест­рою рiд­ною. Про­па­ла дiв­чи­на! Заг­ри­зуть її, зак­лю­ють. I як же не грiх Ро­ма­но­вi, що за­на­пас­тив її? За­на­пас­тив i ки­нув, бо це вже вид­ко, що вiн до неї не вер­неться. За що за­ги­не мо­ло­де, нi­чим не вин­не жит­тя дi­во­че? Йо­му б кра­су­ва­ти­ся та пи­ша­ти­ся, як квiт­цi пiд теп­лим со­неч­ком, а от же му­сить ги­ну­ти.

I де­да­лi Зiнько­вi все жал­чi­ше та жал­чi­ше Ле­ван­ти­ни бу­ло. I не­мов усе кра­щою та до­рож­чою во­на йо­му ста­ва­ла. Вiн i сам не знав, чо­го це йо­му так, що вiн не спить но­ча­ми i все ду­має про Ле­ван­ти­ну. Ду­має, як би ли­хо­вi за­по­бiг­ти, як би їй до­по­мог­ти… Але як би ж? Ко­ли б вiн знав!

Пiти в го­род, знай­ти Ро­ма­на, роз­ка­за­ти йо­му про все, по­соромити, щоб вiн вер­нув­ся та взяв її? Та­кий Ро­ман, що по­слухається! Нi­чо­го з то­го не бу­де! Та ка­жуть же, що йо­го й не­має в цьому го­ро­дi, що вже по­дав­ся ку­дись.

А без йо­го - хто те­пер її вiзьме? Ще доб­ре, ко­ли знайдетьс­я який ста­рий удi­вець з ку­пою дi­тей, то хоч за їм по­невiрятиметься. А то й то­го не бу­де. Бо хто ж та­ких бе­ре?

Але ж хi­ба то по прав­дi? Хi­ба во­на та­ка не­гар­на дiв­чи­на? Хi­ба цього не мо­же бу­ти з кож­ною? А во­на ж ще й си­ро­та: нi­ко­му бу­ло її дог­ля­ну­ти, на­пу­ти­ти, ос­те­рег­ти. Мо­же, во­на ба­га­то лiп­ша, нiж якi дiв­ча­та, що чес­ни­ми за­мiж пiш­ли, тiльки що по­ня­ла вi­ри та­ко­му… Дак чо­му ж би не знайшовс­я та­кий чо­ло­вiк, що взяв би її?

Тому, що не всi так ду­ма­ють, як вiн.

Ну, а вiн ду­має так, як тре­ба, то… Чо­му б вiн не мiг її взя­ти?

Вiн по­чав ду­ма­ти про це, i чо­го не мог­ло зро­би­ти мо­ло­де па­ру­боцьке по­чу­ван­ня, те ро­бив те­пер гли­бо­кий лю­дя­ний жаль…

Але ж во­на лю­бить Ро­ма­на! Чи лю­бить же? Те­пер, як уже по­ба­чи­ла, який вiн єсть?

Зiнько мiг би бу­ти щас­ли­вий з нею, та й їй бу­ло б доб­ре.

А смi­яти­муться з нього?

От так! А хi­ба не смi­ються з то­го, що вiн го­рiл­ки не п'є?

I де­да­лi вiн ду­мав, то вже бiльше й бiльше йо­му здавалося­, що так i тре­ба зро­би­ти.

Довiдавшися, що Ле­ван­ти­на вже вста­ла з по­ло­гiв, вiн пе­ре­ча­су­вав кiльки днiв, а то­дi пi­шов до неї.

Баби Олiй­нич­ки в ха­тi не бу­ло, як Зiнько ту­ди прий­шов, а Ле­ван­ти­на са­ме спо­ви­ва­ла ди­ти­ну. По­ба­чив­ши па­руб­ка, стра­шен­но збен­те­жи­ла­ся, по­чер­во­нi­ла i не зна­ла, що їй ро­бити й ка­за­ти.

- Здорова бу­ла, Ле­ван­ти­не! - про­мо­вив до неї Зiнько, але в неї тiльки гу­би за­во­ру­ши­ли­ся, щоб од­по­вiс­ти на при­вi­тан­ня, а ви­мо­ви­ти нi­чо­го не мог­ла.

- А що, ба­би не­ма до­ма? - пи­тав да­лi па­ру­бок.

- Нема…ледве ви­мо­ви­ла дiв­чи­на.

- То й доб­ре: ме­нi її й не тре­ба, бо я прий­шов не до неї, а до те­бе, Ле­ван­ти­не…

Левантина по­чер­во­нi­ла ще дуж­че, їй чо­гось ста­ло так нiяк­ово пiс­ля цих слiв, що во­на лад­на бу­ла б крiзь зем­лю пi­ти.

- Сiдайте!.. прошепотiла, не див­ля­чись на нього, i не вiд­ходила вiд по­лу, на­хи­лив­шись над ди­ти­ною, мов усе її спо­вивала. А Зiнько й со­бi не знав, як йо­му по­ча­ти, i си­дiв мовч­ки: по­чу­вав, що так же не мож­на, що му­сить же озватися, а не знав як. I враз, нес­по­дi­ва­но со­бi са­мо­му, встав i пi­дiй­шов до Ле­ван­ти­ни.

Вона сто­яла спи­ною до нього й не обер­ну­ла­ся, тiльки го­лова їй схи­ли­ла­ся ще ниж­че.

Зiнько став бi­ля неї, i во­ни вдвох на­хи­ли­ли­ся над малесеньким змор­ще­ним лич­ком но­вої на свi­тi лю­ди­ни. Во­на спа­ла, якось жа­лiб­но, бо­лiс­но скри­вив­ши­ся.

- Левантине, хо­чеш, щоб я був йо­му батьком?

Вона по­чу­ла цей тро­хи трем­тя­чий го­лос, цi див­нi зад­ля неї сло­ва, але не мог­ла ще їх зро­зу­мi­ти. А вiн ка­зав да­лi:

- Я бу­ду йо­му та­ким батьком, мов­би це моя рiд­на ди­ти­на бу­ла. Я нi­ко­ли то­бi не зга­даю… Я те­бе лю­би­ти­му й шанувати­му… Пi­деш за ме­не?

Вона вже гля­дi­ла на йо­го, все ще не ро­зу­мi­ючи то­го ди­вовижного, не­чу­ва­но­го, нес­по­дi­ва­но­го, що вiн ка­зав. I вiд­ра­зу зро­зу­мi­ла.

- Нi, нi! - скрик­ну­ла, ос­ту­па­ючись на­зад.- Я не хо­чу! Не хо­чу!

I прос­тяг­ла по­пе­ред се­бе ру­ку, мов обо­ро­ня­ючись од йо­го. А вiн, зди­во­ва­ний, ура­же­ний цим гост­рим i несподiваним­ "нi", не знав що ка­за­ти, мов­чав кiлька мить, аж по­ки знай­шов сло­ва:

- Левантине, хi­ба я то­бi та­кий не­лю­бий? Хi­ба я те­бе ко­ли пок­рив­див чим? Не пок­ривд­жу й то­дi, як бу­деш ме­нi дру­жиною. По­ду­май, Ле­ван­ти­не, яке то­бi жит­тя бу­де - покин­утiй дiв­чи­нi з ди­ти­ною! А пi­деш за ме­не, бу­деш ме­нi жiн­кою - я сло­ва не дам про те­бе ска­за­ти. Бу­деш гос­по­ди­нею, як i всi.

Голосний плач, ри­дан­ня оз­ва­ло­ся на тi сло­ва. Во­на пла­кала, при­пав­ши йо­му до пле­ча, об­няв­ши йо­го, мi­ша­ючи сло­ва з слiзьми. А вiн при­гор­нув її i слу­хав тi без­на­дiй­нi сло­ва, бiльш уга­ду­ючи, нiж чу­ючи їх се­ред пла­чу:

- Зiнечку, бра­ти­ку рiд­не­сенький! Не мо­жу я то­бi бу­ти дру­жи­ною!.. То в те­бе сер­це зо­ло­те, ду­ша твоя свя­та… А де ж ме­нi то­бi дру­жи­ною бу­ти? Та з те­бе лю­ди смi­яти­муться, прос­вiт­ку то­бi не бу­де… бра­то­ву пок­рит­ку взяв…

- Що ме­нi до лю­дей?.. Хай лю­ди що хо­чуть го­во­рять, аби ме­нi ти лю­ба бу­ла. А крив­ди­ти те­бе я не доз­во­лю нi­ко­му.

- Та лю­дям ро­та не за­ма­жеш… ка­за­ти­муть, що схо­чуть, бо на ме­не те­пер вiльно ка­за­ти… Не хо­чу я, щоб че­рез ме­не свiт со­бi зав'язав!.. Вiзьми со­бi дiв­чи­ну гар­ну, чес­ну, - во­на то­бi бу­де дру­жи­ною…

- Ти ме­нi ми­лi­ша за всiх.

Перестала пла­ка­ти, вип­ру­ча­ла­ся з рук…

- Сядь, Зiньку, сядь там! Не зай­май ме­не! Сiв на ла­вi.

- То твоє сер­це доб­ре ози­вається, так ка­же. Хай те­бе бог бла­гос­ло­вить!.. Щас­тя з лю­бою дру­жи­ною дасть!.. А ме­не, бра­ти­ку, не зай­май! Моє вже про­па­ло… Дру­жи­ною то­бi не бу­ду… нi­ко­ли… Тiльки ра­но й ве­чiр мо­ли­ти­мусь за те­бе.

Стояла як бiль бi­ла, тiльки очi ве­ли­кi й гли­бо­кi ся­ли якимсь див­ним сяєвом на схуд­ло­му, змар­нi­ло­му об­лич­чi…

А вiн умов­ляв її, сил­ку­ючи­ся доб­ра­ти слiв та­ких, щоб зай­ня­ти їй сер­це згли­бо­ка. I зай­мав, зай­мав так гли­бо­ко, що, мо­же, й сам то­го не знав як, але не мiг її сло­ва побороти­.

З тим пi­шов з ха­ти.

А во­на, са­ма зос­тав­ши­ся, по­хи­ли­лась на пiл, при­па­ла до ди­ти­ни та й за­нi­мi­ла… тiльки здри­га­ло­ся тi­ло, зне­мо­же­не хво­ро­бою й пе­ку­чим го­рем, тiльки бо­лi­ла ду­ша так, як ще нi­ко­ли не бо­лi­ла, мов про­ща­ла­ся з усiм, що є крас­но­го та яс­но­го в жит­тi, з усi­ма па­хо­ща­ми, теп­лом i свi­том йо­го…

Зiнько йшов i