Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Або ж нi!

- Так змар­нi­ла з об­лич­чя, а стан який пов­ний - ско­ро хо­дитиме, як та ко­пи­ця.

Тiкала вiд їх, зем­лi пiд со­бою не чу­ючи, i ри­да­ла тяж­ко, страш­но, за­бив­шись го­ло­вою в со­ло­му в тiй са­мiй по­вiт­цi.

Господи! Нев­же вiн по­ки­нув її? На по­та­лу во­ро­гам, на глум, на ганьбу! Хоч би роз­пи­та­ти ко­го про йо­го, хоч би до­вi­да­ти­ся - де вiн, що вiн?

Незабаром на се­лi по­ча­ли роз­ка­зу­ва­ти, що Ро­ма­на в го­родi не­ма, що вiн по­ки­нув свiй край зов­сiм, а поїхав на служ­бу в той го­род, де був сол­да­том. Сплiв хтось, як зви­чайно пле­туться се­ред лю­дей уся­кi неп­рав­ди­вi звiст­ки. А Ле­ван­ти­на по­ни­ла то­му вi­ри.

От те­пер во­на знає, що по­ки­нув, за­був. Ко­ли так да­ле­ко пi­шов, то не вер­неться.

А мо­же… Мо­же, так тра­пи­лось, що тут нi­де не мiг ро­бо­ти знай­ти, му­сив по­да­ти­ся аж ту­ди, де йо­го зна­ють i да­дуть ро­бо­ту. То­дi вер­неться i вiзьме Ле­ван­ти­ну.

Хоч би як без­на­дiй­но все сто­яло, а лю­ди­на зав­сiг­ди сил­кується вдер­жа­ти в се­бе хоч крих­ти­ну ма­леньку на­дiї, тих со­лод­ких па­хо­щiв зрад­ли­вих, що за­вер­та­ють нам го­ло­ву, щоб ми не так гост­ро по­чу­ва­ли мор­ду­ван­ня невблаганного, не­ми­ло­серд­но­го жит­тя.

А час ми­нав. Ба­чи­ли вже всi Ле­ван­ти­ни­не ли­хо. Дiв­чи­на хо­ва­ла­ся вiд лю­дей, але вiд ха­зяй­ки не мог­ла схо­ва­ти­ся. Уже їй та щод­ня ви­чи­ту­ва­ла.

Наближались жни­ва. Ле­ван­ти­на по­вин­на бу­ла в'яза­ти.

Одного ра­зу вве­че­рi во­на пiш­ла в хиж­ку щось узя­ти. Враз по­чу­ла гост­рий страш­ний бiль, що про­ни­зу­вав увесь жи­вiт i кри­жi. Так за­бо­лi­ло, що лед­ве всто­яла. Але тiльки на мить, бо за­раз же й пе­рес­та­ло.

Левантина зро­зу­мi­ла, що по­чи­нається во­но, те, страш­не. Хоч во­на по­пе­ре­ду зна­ла, що це не­ми­ну­че, що во­но вже на­близилося, але дум­ка, що це бу­де ось за­раз, цього ве­чо­ра, що вже по­ча­ло­ся, об­ня­ла її мов ог­нем. Не ду­ма­ючи, не роз­бираючи, що ро­бить, Ле­ван­ти­на ки­ну­лась з хиж­ки, вискоч­ила з дво­ру й по­бiг­ла аж на дру­гий кi­нець се­ла.

Бiгла, нi­чо­го не тям­ля­чи, не ба­ча­чи, се­ред тем­ря­ви. I враз по­чу­ла зно­ву той бiль, ще страш­нi­ший, за­хи­та­лась i впа­ла, не вдер­жав­ши­ся вiд швид­ко­го бi­гу. Упа­ла прос­то жи­во­том на якусь ко­ло­ду, що ле­жа­ла пiд ха­тою… Ма­ло не зом­лi­ла з бо­лю.

На щас­тя, нiх­то її там не по­ба­чив. Очу­тив­шись, пiд­ве­ла­ся i поп­лен­та­лась уже по­ма­лу. Са­ма не ду­ма­ючи про те, якось за­бiг­ла во­на аж на той ку­ток, де жи­ла ста­ра ба­ба Олiйничк­а, її хре­ще­на ма­ти. Пiз­нав­ши її ха­ту, ввiй­шла в сi­ни i не зва­жу­ва­ла­ся йти да­лi.

- Хто там? - за­пи­та­ла ба­ба з ха­ти i за­раз же вiд­хи­ли­ла две­рi. - Ле­ван­ти­но!.. Чо­го це ти хо­ваєшся? Ле­ван­ти­на всту­пила в ха­ту i впа­ла ба­бi до нiг:

- Матiночко-голубочко!..

Новий бiль пе­ре­пи­нив її сло­ва…

Вночi Ле­ван­ти­на по­ро­ди­ла кво­лу доч­ку…

Стручиха дов­го до­жи­да­ла­ся з хи­жi Ле­ван­ти­ни i не мог­ла дiж­да­ти­ся.

- А вже ме­нi ця прок­ля­ту­ща дiв­ка! Пi­де та й си­дить, бо­дай ти там ка­ме­нем сi­ла! Ой, пi­ду за­же­ну так, що аж спотик­атиметься!

Пiшла, але хиж­ка сто­яла вiд­чи­не­на, а Ле­ван­ти­ни не бу­ло. Стру­чи­ха по­ча­ла гу­ка­ти, - не ози­вається.

- Мабуть, по­бiг­ла на ву­ли­цю! Тiльки й справ­ляє побiгунцi­! Бо­дай то­бi но­ги поп­лу­та­ло!

Лягла спа­ти, лю­ту­ючи i при­ся­га­ючись од­ла­та­ти завт­ра Ле­ван­ти­ну так, щоб дов­го зга­ду­ва­ла. Але i вран­цi Левантини­ не бу­ло. Си­па­ла то­дi прокльона­ми, мов го­ро­хом з решет­а:

- А, iдо­ло­ва бай­ст­рю­ча по­ро­да! Са­ме пе­ред жни­ва­ми ки­нула, су­чо­го ви­во­ду дiв­ка! Бо­дай ти скру­ти­ла­ся i круг свi­ту пiш­ла, як ти вiд ме­не пiш­ла! Щоб то­бi ру­ки по­кор­чи­ло та по­су­до­ми­ло, як ти ме­нi ро­бо­ту ки­ну­ла!

- Кого це ви так кле­не­те, ку­мо? - оз­ва­ла­ся з ву­ли­цi до Стру­чи­хи її ку­ма Вiв­дя.

- А ко­го ж, як не ту свi­то­по­ган­ку Ле­ван­ти­ну, бо­дай би її всю бо­ляч­ка­ми взя­ло? По­ки­ну­ла ме­не са­ме в жни­ва.

- Еге, вже й не вер­неться, ку­мо! - вiд­ка­за­ла Вiв­дя.- Ка­жуть, у ба­би Олiй­нич­ки з доч­кою ле­жить.

- Та нев­же? От я ж їй дам!.. I хоч ро­бо­та аж кри­ча­ла, а Стру­чи­ха так i мет­ну­лась iз дво­ру.

- Куди ти, дур­на? Ку­ди? - кри­чав Струк, але не по­ма­га­ло: роз­па­лив­ши­ся, ба­ба бiг­ла ву­ли­цею як ска­же­на. Струк по­дивився їй ус­лiд, плю­нув: - Ну й бi­со­во­го за­во­ду!.. З га­дючих спи­нок iз­ши­та!..

А Стру­чи­ха тим ча­сом уже бу­ла да­ле­ко. Вбiг­ла до Олiй­нички в ха­ту та­ка лю­та, що за­бу­ла й поз­до­ров­ка­ти­ся з гос­по­ди­нею. Ле­ван­ти­на ле­жа­ла на по­лу, бi­ля неї ди­ти­на. Ста­ренька су­хор­ля­ва ба­бу­ся по­ра­лась по ха­тi.

- А, ти тут, го­лу­боч­ко! - за­ши­пi­ла Стру­чи­ха до Левантини­.- Бач, як по-пансько­му ви­ле­жу­ються! Лю­дям жни­ва, а во­ни вiд­по­чи­ва­ють, на­жи­ру­вав­ши­ся з па­ни­чем, та з ляль­ками панька­ються? Що ж, па­ни­ча чи пан­ноч­ку - яку ця­цю на­бi­га­ли? Бо­дай би во­но то­бi по­пух­ло!

- Ось слу­хай­те, Сек­ле­то, - оз­ва­ла­ся до неї по­важ­но бабуся.- Ви не кри­чiть так! Це вам не своя ха­та, а чу­жа. Та й ди­тини не зай­май­те, бо во­но вам нi­чим не вин­не. Во­но як ян­голятко, а ви до нього з не­чис­тим сло­вом. Ось як ви­ду­жає Ле­ван­ти­на, то­дi вже з нею бу­де­те го­во­ри­ти. А те­пер або сi­дай­те та го­мо­нiть по-людсько­му, або йдiть со­бi з бо­гом!

- А бо­дай би вас усiх ли­ха го­ди­на заб­ра­ла! - крик­ну­ла Стру­чи­ха i про­жо­гом ки­ну­ла­ся з ха­ти, грюк­нув­ши две­ри­ма так, що й шпа­ру­ни по­си­па­лись.

Уже ж i ла­яла во­на Ле­ван­ти­ну кож­но­му, з ким стрi­ва­ла­ся ци­ми дня­ми! Ба­би по­хи­ту­ва­ли го­ло­ва­ми й ка­за­ли:

- Боже мiй, який свiт нас­тав! Та­ке мо­ло­де, а та­ке не­поштиве! Як ми бу­ли мо­ло­дi…

I во­ни по­чи­на­ли хва­ли­ти­ся, якi то во­ни гар­нi та зви­чай­нi бу­ли за­мо­ло­ду i як то­дi все доб­ре бу­ло, а не так, як те­пер, що па­ру­бок iз дiв­чи­ною тiльки морг­ну­ли од­не на од­но­го - вже й ди­ти­ну на­ря­ди­ли.

Судили Ле­ван­ти­ну, глу­зу­ва­ли з неї, а та­ких, що жа­лi­ли, бу­ло ма­ло. Жа­лiв i па­ру­бок один.

Цей один був Зiнько.

Несмiливий з дiв­ча­та­ми, так вiн i не зва­жив­ся то­дi заняти Ле­ван­ти­ну, а там за­няв її Ро­ман. Но­чу­ючи ча­сом iз ним уд­вох, вiн по­мi­тив, що той ку­дись уно­чi хо­дить, а од­но­го ра­зу по­ба­чив йо­го з Ле­ван­ти­ною i зро­зу­мiв, що до неї са­ме про­топ­тав Ро­ман стеж­ку.

I йо­му зро­би­ло­ся жал­ко й сум­но…

А да­лi по­ча­ли про Ле­ван­ти­ну та про Ро­ма­на го­во­ри­ти вся­чи­ну, над­то як той пi­шов з се­ла. Зiнько по­чу­вав, що цьому мо­же бу­ти й прав­да, i знов йо­му ста­ло сум­но й жал­ко дiв­чи­ни. Стрiв­ши її од­но­го ра­зу са­му, хо­тiв по­го­во­ри­ти з нею. Та во­на за­со­ро­ми­ла­ся, щось наш­вид­ку вiд­ка­за­ла i втек­ла. З то­го ча­су об­ми­на­ла йо­го.

А те­пер вiн до­чув­ся, що ста­ло­ся. I сам не знав че­рез вi­що, а об­няв йо­го