Втеча від себе - Самчук Улас
І не завелася. Ось для вас місце, — відповіла резолютно Віра.
— Повний вдячности.
— Чекаю з годину.
— Вибачте. Діла. Що їмо?
— Те саме. Зупне... Брукв'яна. Воловина. Картопля. Шпінат.
— Кава? Чай — Кава. Першоклясний ерзац. Ячмінка.
Їх кельнер італієць, дуже меткий і, мабуть, під враженням "Пел-Мейль"-ю обслуговував їх з динамічно вирвою властивою його расі. Столик малий, лице в лице, коліна під ним торкаються. Нестор відчув виразно, що ц "несподівана" зустріч йому приємна. Одне одного питали, як спалося, що робилося, що думалось. Ділилися враженнями. Пахло родинною атмосферою, Віра, на цей раз скромніше причепурена, у легкій сірій суконці, на верх вдоволення.
— А між іншим, — по часі, мов ненароком, питав Нестор. — Ви згадували таке ім'я Сашко... Поклонник Сартра. Хто він такий?
— А! Сашко! Легенда, — відповіла Віра. — Київ. Він нам допоміг коли прийшли німці. Дуже зарадний... Дотепний. А головне: націоналіст. І то український. Він втаємничив мене у такі табу, які там смерть. Самостійність. Еміграції.
— Така це таємниця?
— У Києві можна не знати, що ти живеш у столиці УРСР. Сашко заборонив мені кликати його Саша. Міщанство. Банальність. Коли є чудове Сашко. І відкрив так Америку, що я племінниця знаного українського письменника, а тому мені личить говорити мовою його творів. Він казав: говорити по українськи, це делікатес. Бон-тон. Колись нею говорила Москва з дуже зіпсутим акцентом, поки не перейшла на французьке. Мова Володимира, Святослава, Ярослава, перших і останніх європейців на троні Руси. Батурин Мазепи, це Версаль в порівнянні до Москви Петра. Але він не дуже захоплений українцями нашого часу... Ані українською літературою. У ній, казав він, оселився черв меншевартости. Тільки мова пахне, все решта затхла провінція.
Нестор це слухав, не втручався до мови і лиш раз зауважив: — Шкода, що ви його стратили.
Віра хвилинку думала. — Чи тільки його? І чи тільки я? — відповіла вона виминально.
— Існують втрати особливі.
— Так. Він був моїм університетом. Після нього я почала думати.
— Цікаво... Дозвольте ще одно питання. Делікатне. З іншої опери... Як Еріх? Вибачте... Лиш для аналізу, — казав вибачливо Нестор, його сині очі дивилися до її карих.
— О! — вирвалось у Віри, її очі закліпали, хвилин думала. — Це така протилежність, щось зовсім інше. Селянин, близький моїй природі. Чистий, прямий... З ним легко.
— Ви його любили?
— І люблю. І коли б вернувся, все було б інакше. У цій афері величезну ролю відограв "заборонений овоч", ми хотіли сказати, що ми Европа і нам не можна накладати намордників. Але в тому нічого надуманого, це я тепер так пояснюю... Стихія чистої води.
— Але майте це на увазі, коли б думали вертатися.
— Чомусь мені не страшно.
— А "зрада родіни"?
— Фу! Гай, гай! Кажуть, Леніна вислано в запльомбованому вагоні... Кайзером німців. Чи це лиш тепер родіна?
— Вам це не багато поможе.
— Не збираюсь "вертатися".
— Інакше думає ваш батько.
— Не ікнаше, а по різному. Він сперечається і не з нами, а з ними, своєю манерою.
— Таких тонкощів там не розуміють.
— Ах! Знаєте що? Мені вже всього того забагато. І чи повірите, що я думаю? Думаю писати. Книгу. Мене мучить сверблячка писати, мабуть, по моєму дядькові Андрієві. Не раз, коли я все це переживала, аналізувала, розважала... Хотілося лиш спокійного місця і писати, писати, писати. Роман. І без політики.
— Як без політики? — казав Нестор і нервово глянув на публіку. — Все, що нас оточує — політика. На клімат. Не дуже то легко обійти таку дійсність. Нас затруєно.
— Існують же протигазові маски. Чи наше покоління не має іншої перспективи, ніж розчинитися в гущі тієї злоби? Протестую!
— Приєднуюсь!
— Ура! Гер обер! — звернулась Віра до кельнера, щ протискався поміж стільцями з вантажем посуду. — Чи маєте пиво?
— Нема пива.
— Тоді ще каву... Але з цукром... й молоком. Дві цигарки, — казала Віра і показала пачку "Пел-Мейль"-ю.
— Іх бітте зі ум ферцаюнґ! Ні цукру, ні молока. Лиш чорна, — мало не з плачем казав кельнер.
— Давайте чорну. Дві.
— Яволь! Айн момент!
Розмова йшла далі, по другій годині стало вільніше, біля третьої залишили "Елефант", але не розійшлися, без домовлення, повернули в напрямку парку до мініятюрного, рококо палацика з назвою Темпельгерренгау часів герцога Карла Августа, також заторкнутого пазюрами Бі-18, але ще в формі. Все тут наставлене на ідилію невинного ягняти і великодушного лева занятих спогляданням пастуха зі сопілкою на камені, з-під якого витікає струм прозорої води. Недурно сюди миротворці Версалю, після Першої світової війни, запроторили столицю пруських кайзерів з наміром приборкати їх драпіжну природу і, можливо, саме цей милий, невинний жарт викликав з царства тіней гнівного Зіґфріда, який зірвав обивателі ідилії до спротиву і великий Вотан доручив їм збурити це місце безсилля огненним мечем неба простягнутим з далекої Америки.
Ці міркування Нестора викликали у Віри зрив реготу, вона стрибала довкруги палацику і захоплено викрикувала; — Але це гарно! Це гарно. Це казка. Чи ми були б на таке спроможні?
— Зжальтесь! Що сказали б бідні Соловки? Це ї зірвало б, як динаміт.
— О! Несторе Павловичу! Не будьте аж таким песимістом, — викрикнула Віра.
— Наша могутня доба!
— Давайте її забудемо.
Вони залишили це місце, пішли парком до вулиці Маріїнської, де стоїть неторкнутий війною домик у якому був-жив, за часів казкових, майстер музичного "Фавста" Франц Ліст. Їм пощастило дістатися до середини цієї дивовижі і сторож, який їм це уможливив, був здивований, що в цьому многолюдному руйновищі, знайшлися, навіть молоді, люди, яким захотілося побувати в кліматі нормального часу. Він побожно показував кожну кімнату, кожну меблю, кожну дрібничку... Велике фортепіано Бехштайна і малий клявір Ібаха, він показував з особливою шанобою, бо ж то з них виринуло на світ Божий все те багатство звуків, які житимуть у просторах землі й неба поки над нами світитиме сонце, з іменем Ліст. Німі речі мовчазно, але голосно оповідали про їх власників, уява їм сприяла, а таємничість, що їх огортала, наділяла їх силою приваби гостріше ніж це було в їх минулому. В атмосфері відчувально вітали звуки, слова, мелодії. Ліст, Ваґнер, Ніцше, Косіма... Фокус інтелекту високого вольтажу, незміримість у просторі мислі, надмірність в засягах чуття. Було приємно бачити цих двох молодих, по-взбуджених людей у цій атмосфері трансцедентности, а особливо приємно дивитися й бачити Віру. Освіжіла, сяюча... Їй лиш все б сміятися, все бо довкруги смішне. Комічне. Від трагедії до комедії один лиш, секундарно короткий, крок.
До дому відходили значно скорше, ніж учора, уряд зігноровано, сонце ще було на цілу п'ядь від пругу заходу, також Нестор відмовився проводити Віру до її Мелінґену, прощалися при вході до Тавбаху і при тому він сповістив, що завтра не зможуть бачитись, на що Віра, я звичайно, відповіла гострим протестом. Завтра! в "Елефант"-і! Чекає.
Нестор не сказав Ні, повернувся і пішов вверх хвилястою вуличкою з твердим переконанням, що таке не буде сказане і то завтра. Остаточно й рішуче. До речі, поява Сашка багато цьому сприятиме, але чому він не використав вже цього сьогодні? Це справді дивно... Але завтра...
Завтра Нестор зворушливо прощався з Іриною, яка на його бажання, провела його ген за село, за гарної погоди, а біля години десятої, він піднімався, як завжди, людними сходами до свого уряду, де і зустрів Татяну Григорівну в її білих докторських шатах. Вона зраділа неймовірно, зазначила, що давно його шукає і просила (ради Бога!), зайти до неї на хвилину. Має важливу справу.
Унизу, у меншому переділі її амбуляторії, вона просила Нестора сідати. — Сідайте, друже дорогий, і слухайте. Що маю робити з моїм божевільним братом? — почала вона рівним, методичним тоном.
— А що з ним? — спокійно запитав Нестор.
— То ж рухнув з глузду. І рветься вертатися.
— І хай вертається, — тим же тоном говорив Нестор.
— Як то хай? Хіба ви не знаєте?
— Більше ніж те знаю, але що?
— То ж його там запруть до тієї Сибіряки на старості літ і амба.
— Чи нам його вчити? Він вже дорослий.
— Перерослий. Помішаний. Впертий, мул. І хоче забрати Віру.
— Віри йому не дамо.
— Спробуйте. Вона піде за ним і до пекла. А там ж кінець. Вже он що тут робиться, посіли Бухенвальд, злива доносів, що ніч розстріли. І в таке кошмарство він ліз сам і тягне ту дівчину. Я йому кажу, а він на мене. Скажена. Не пізнаю його. Ради Бога щось робіть бодай з Вірою, здається, вона вас єдиного послухає. Може б ми її де сховали.
— Побачимо. Ще не час для паніки.
— Знаєте про що тут мова. Та дівчина. Не лишайте її. Ради Бога! Може через неї і з ним щось зробимо, — говорила Татяна схвильовано.
Нестор це розумів, докази тут зайві, але це така дерзость, що нема слова. Втручатися до справ виразно диких — кому хватить глузду? Але Татяна дивиться на нього, як на Юрія Переможця і що тут скажеш. Залишається хіба "зробити все, що в наших силах" і на цьому скінчити.
Нагорі, в уряді Нестора, засідання, дим, гармидер. Засідала редакція, на цей раз, з Сашком Рокитою, який займав за столом місце господаря й оповідав анекдоти. Перед ним розложено обкладинку журналу "Ґрааль" його проекції — фантасмагоричні плями на сірому картон і подібний до китайського допис "Література й Мистецтво".
Прибуття Нестора внесло оживлення, анекдоти припинилися, в диму цигарок висіло питання друкарні й фінансів журналу, почалась розмова, Нестор песиміст, приємно бачити, що знаходяться люди, які і в такий час можуть думати нормальними категоріями, але це не знайде зрозуміння широких мас втікацтва, ані більшости члені управи комітету. Розважаючи на цю тему, Нестор, випадково, між іншим, мовчазно переглядав сторінки матеріялів, що лежали розкидані перед ним на столі... "вона сиділа на оранжовому крузі сонця у ліловому бікіні не будучи переконаною чи це справді вона, а чи відбиток річки, що батюжила її жовте черево і чи сидить вона у товаристві криволапого Оля, а чи летить на чарівному хвості бика Апіса... — Ба, ба, ба! — озвався в голос Нестор.— Тут щось... Що це таке, скажіть, "бікіні"? ...
Один член редакції, низький, широкоплечий з чорними очима і широкими бровами на ім'я Лев Сіяк на ц озвався: — Нове слово...
