Втеча від себе - Самчук Улас

У світ. З урядів, з театрів, зі спортових грищ, з армії. Ось і тепер якась мудра рука сипнула ними повною пригоршнею. Йдіть, мовляв, харків’яни, київляни, львів'яни, шукайте, мішайтеся, дивіться, бачте — говорив Нестор, ніби грав на струнах гітари, якусь знану коломийку.

— Ви оптиміст. Ви оптиміст. Люблю оптимістів. Якийсь грецький філософ, чи не Аристотель часом, мав сказати, що з оптимістів вийшли вавилонські вежі і навіть піраміди. Похвально, похвально... Бо я трохи, грішним ділом, залицяюсь з песимізмом. Заліз під саму шкуру, — говорив Жеваго і дивився здовж річки берега і механічно, зниженим тоном, пробурмотів: — Така погодка а я не на річці. Чи ви любите ловити рибку? — запитав він зненацька.

— Залиш мрежі своя і стань ловцем чоловіків, пригадуєте, хто це казав? — питався жартом Нестор.

— І жінок, і жінок. Не забудьте жінок. Але це не для мене. Для мене досить форелів. Тут їх ловив і Ґете. Приходьте колись. Погуторимо. — казав Жеваго.

Перед ними виник Тавбах, там зараз при вході, в невеличкому будинку, критому чорною черепицею його кватира, яку роздобув йому Нестор у вдовиці, яка ходить також в чорному на знак того, що два її сини, пішли здобувати "раум" для "фатерлянду" і не вернулися.

Такий час. Жеваго з родиною також пішов і також не повернувся... Чоловік його тещі, відомий професор ботаніки Тената, зробив те саме. Такий час. Люди відходять й не повертаються. Жеваго пропонує Несторові зайти до нього і поглянути на останню його картину, на якою він працює цілу дорогу від Макіївки до Ваймару і особливо, каже, добре працювалося під бомбами Берліну. — Знаєте, —— каже, — той бункер біля Ангальтербангова? Я й там малював. Збирав типаж. Думаю дати картину "Ідилія бункерів".

А коли зайшли, застали там Ірину в товаристві Марії Жеваго і Наталії Федорівни Тенети, жінки сиділи біля маленького, заваленого посудом, столика, пили чай і курили скрутки тютюнової потерухи завезеної сюди ще, мабуть, з Донбасу. Тепер тут на тютюн голод, "на картки" належиться лиш дві цигарки на тиждень, але в Жеваго завалявся вузлик тієї потерухи. Це справжній скарб. Жертвоприношення. Жінки виглядають, як весталки біля вівтаря Аполлона.

Простора кімната, четверо мешканців, двоє вікон — вітальня, їдальня, спальня й ательє художника гармонійно до того включені, а коли їх питали чи вони вдоволені, то Наталія Федорівна, дуже чітко відповідала: — За таке в Києві билися. А коли мого чоловіка арештували, мене викинули просто на вулицю. А була зима.

Що на таке скажеш. Простір заставлений картинами, а одна з них стояла по середині кімнати на валізі підперта сковородою у підрамку мальована олією — краєвид степу хвиляста річка, головаті верби, дві рябі корови синє небо з хмаринами "дідів" на обрію. За винятком тих "дідів", що виглядали погрозливо, все решта — мир, лад, благодать і треба дивуватися, як цей мінорний акорд міг потрапити до бурхливої течії втікацтва. Вимагалось коментаря. Виявилось: той степ, та річка, ті верби, ті рябі корови і навіть ті "діди", це залишки буржуазного бачення явищ, якого тепер не існує, небезпечний ідеалізм, небажані рефлексії, заперечення соцреалізму. За таке, та ще й в Донбасі, лиш одна нагорода; каземат, ім'я рек — Соловки, у гирлі Північна Двіна, що на морі Білому. Десять років і баста.

Така ось, мость пане, трагікомедія. І спробуй це зрозуміти. Нестор вдивляється в цю веледію і справді ввижається, ніби степ, та річка, ті рябі корови насичені бунтом. То ж це Донбас, димарі, димарі, а тут сонце, білі діди, молоко. Небезпека велика. Динаміт, що може зірвати революцію Жовтня.

Нестор посміхається, Жеваго посміхається також. — Вам подобається? — питає невинно Жеваго. — Шедевр! — відповідає Нестор. Жеваго щасливий, його сірі очі блиснули.

Опісля, всі разом пили чай і Наталія Федорівна оповідала, як арештували і вивезли її чоловіка, як вона залишилась бездомною, як блукала по Києву в пошуках притулку, як, опісля, збирала лічничі зела, як їздила з цим на Полісся, як зробила з цього наукову працю, я намагалася її видати, як це їй при обшуку забрали і не повернули.

Час йшов швидко, а коли Нестор з Іриною залишили Жеваг, вони все таки мали добрий настрій. Почули й побачили шматок людського... Зрозуміло. Але разом це була також сповідь. Тягар душі. І поділити його з кимсь близьким давало приємність. В дорозі повернули на луг, йшли здовж річки, говорили про картину з рябими коровами, про Київ, про Наталю Федорівну. І минав ще один день. Сонце спокійно западало за контур верхів Ваймару.

Черговий день — середа. Нестор знову відвідав свою пацієнтку, хотілось скорше закінчити її справу, але Віра мала ускладнення і її лікарка сказала, що скорше, як субота, її не випустять. Лежала в ліжку, на її столику пучечок фіялок, також китичка нарцисів — свідчення, що крім Нестора, вона мала й інші відвідини. І хоча нездужала, з її обличчя помітно щезала травма пережитого минулих місяців. Далі читала "Проминуло з вітром" і одразу почала про це мову. Така ось Америка, такі її діл і все проминуло... Можливо, і наше колись промине... А чи промине? Чи не заглибоко ми в трагедії? Не питала, ні за батька, ні за тітку, казала, що минулої ночі думала про їх вчорашню розмову, що їй любо говорити з людьми про людське, мати біля себе когось, кому вірила.

— Ви, бачу, знов квапитесь, — зауважила вона, коли помітила, що Нестор уникає розвивати її думки.

Обережно зазначив, що він справді занятий, що наступними днями не зможе її відвідати і побачаться вони аж у суботу, в Мелінґені, де він надіється, це буде вже разом з батьком. За нею приїде Ганс.

Віра вислухала його з нетерпеливою терпеливістю голосом повним докірливого кокетства, проскандувала:

— І у вас хватить серця залишити мене на цілих три дні саму-самісіньку у цьому бедламі? Соромтесь.

— Часи жорстокі, мов вовчиця, казав один поет, — відповів Нестор.

— Але не ви.

— Ну, гаразд. П'ятниця. Згода?

— Не конче. Завтра ще є четвер. Але скоряюсь.

— А в суботу... Увага! Будь готов! Зустріч Одіссе з дочкою.

— Як там той Одіссей почувається?

— Тепер він у сестри. Стинаються з паном отаманом Водяним.

— Той батько! Той батько! До побачення, втікачу! — казала вона капризно, дивилась поглядом, в якому блищали сльози. Нестор швидко потиснув її теплу руку і шидко залишив палату, що мала число 21.

Мав скорше бентежливий настрій, але вулиця одраз його змінила. Ті люди, які скрізь люди. Така їх маса і такі різні. І єдино, що їх єднає — знайти своє місце і стати на твердий ґрунт.

Але де той твердий ґрунт? На якій плянеті? За якими океанами? Комітет весь у цій справі, делеґація за делеґацією до коменданта міста. На думці Америка. Єдина дошка рятунку.

Весь день до вечора Нестор в комітеті, але ось вечір, шість кілометрів дороги і він "вдома". Вечеряють, годинник знизу б'є дев'яту, час відпочинку. Коли враз до дверей застукано, півроздягнений Нестор їх відчиняє і перед ним у пітьмі коридору ледь помітна постать. Іван Мороз.

— О, Іван Григорович! — озвався здивований Нестор.

— Ви ще не спите? — питає той схвильовано.

— Ще ні, ще ні. Прошу заходити...

— Вибачте, я лиш дуже коротко.

— Щось сталося?

— Лиш на хвилинку, лиш на хвилинку, — повторяв Іван, переступив поріг і одразу зупинився.

— Нічого, будь ласка, просимо далі. Сідайте, — говорив Нестор.

— Заходьте, заходьте. Прошу далі, — озвалась Ірина. — Сідайте.

— Дякую, дякую, я лиш хвилину. Вибачте. Тільки що вернувся від Тані. Ми говорили. Вони думають, що ви знаєте. І хочу запитати: ви знаєте? Ви напевно знаєте? Вона появиться? Вже стільки днів, — говорив Іван.

Зрозуміло, про що тут мова. — Іване Григоровичу. По перше сідайте. От хоч би отут, — вказав Нестор на розхитаного стільчика, що стояв побіля ліжка. — По друге. Я ж вам казав: вона появиться. Терпіння. Це не в мої волі, але появиться.

— Вже стільки часу. Ви щось від мене криєте, — казав Іван і його голос затремтів погрозою. І стояв далі. — Несторе Павловичу... Якщо ви щось не так... з мною жарти короткі. Це знайте.

— Іване Григоровичу. Я вас розумію, але й ви мене повинні розуміти. Умови божевільні. Нерви тут поможуть мало. Я вам сказав і я вам кажу: вона мусить появитися, бо потребує документу. І тільки ми можемо їй зарадити. Не знаю. Завтра, позавтра... Але сідайте. Як там у Водяних? — заговорив Нестор зниженим тоном, щоб змінити тему.

Іван вагався, але присів. — Та що у Водяних... Два дні говорили. І не договорилися. Нема між нами договорення. Чи дозволите закурити?

— Будь ласка, — казала Ірина. — Вибачте, що не можу вас почастувати.

— О, ні. Маю свої. Нам пільга. Заслужили. Видають. "Камель", — говорив Іван, вийняв пачку цигарок і половину з них висипав на столику перед Іриною.

—О! Дякую! — заговорила Ірина. — А чи вам самим хватить?

— Хватить. Америка. Та хватить. То кажете, що вона появиться? — звернувся Іван назад до Нестора. — Може скажете точніше?

— Буду знати — повідомлю вас негайно, — відповів Нестор.

— Ви не дивуйтесь. Для мене та дитина це все. Не хотів би її стратити, особливо тепер, коли так близько. Це ж із-за неї я тут, а ви знаєте, як воно є. Маю ще сина... При армії... Але той дасть собі раду. Тож то ц тут. Ви знаєте... Загине. У мене там жінка . Хотілося їх звести, — говорив Іван спокійнішим, вибачливим, а разом настороженим тоном, в якому відчувалося однаково, як благання, так і погроза

— Розумію. Не дивуюся... Мене лиш, Іване Григоровичу, одно турбує. Ви мені вибачте. Ви таки направду вірите, що тепер зможете це зробити? їх звести?;... З вашим минулим, вашим наставленням, — питав спокійно Нестор без наміру протиріччя.

— Вірю й не вірю. Це риск. Може останній. Ця війна... Може вона їм щось скаже.

— За ними "пабєда". За їх поразки шукатимуть сатисфакції, припишуть це вам, вашій дочці. Знаєте їх логіку.

Іван не відповів одразу, хвилинку вагався, і каже:

— Для мене нема іншого місця, це в моїй крові. В природі явищ ніщо не стоїть на місці.

— Для них там стало й стоїть.

— То ж "переможні". Не сьогодні-завтра їх солдат вивісять прапор на руїнах Берліну, це отруйне становище, можна грабувати не лишень мене, але й Сіменс-Круппа, підобратись до горла французького буржуа, з президентом Америки за панібрата...