Втеча від себе - Самчук Улас

— Робите з мене добрий день. Ну, гаразд, ну, свобода. Така собі залізо-бетонова ідилія, але чи це видержить, чи вона встоїть? Проти неї полчища раю, армії голоду. Африка — голод, Китай — голод, Індія — голод, Есесер — голод. Під прапорами Маркса. Га? Хто, скажете, з нею? Париж? Сартр?

— Вірочко, Вірочко! Що я чую. Звідки такі прогнози? Чи не з лябораторії шановного Івана Григоровича?

— А, як що й так. Він думає, що ситі перед голодними не встоять.

— Тому він заздалегідь вибирає голодних.

— Ні, це лиш пропаганда, щоб мене застрашити, але його наміри інші.

— Щоб знайти в Сибірі місце для своїх костей. Патріот.

—•Цинік, цинік, цинік! Ви цинік. Звідки у вас так уявлення? Ви там ніколи не були. Там живуть люди.

— Погоджуюсь. Іван Григорович також жив. Ви жили, ваша мама жиє... І брат, і дядько. Сто п'ятдесят мільйонів.

— І живуть.

— Хіба я перечу? Питання суворого релятивізму саме за це мова. Ані Івану Григоровичу, ані його дочці Вірі не слід цим легковажити та вдавати наївних.

— То ви не тільки цинік, ви безнадійний песиміст. Ходім! — казала Віра і в голосі її звучало захоплення... Ніби їй дали щось приємне. Їй хотілося взяти його пі руку, бути близько, чутися в акорді, йшли вверх кам'яними східцями до верхнього парку в напрямку алеї Бельведерської, просто на шатра американських вояків з ї танками, жуванням ґуми, миром.

— Чи не нагадують вони вам туристів? — питала весело Віра.

— Туристів з Марса... І цікаво, що думає про них отой там Ліст, — казав Нестор і вказав на статую людини в довгому одязі, що стояла напооддалі. — Під його мелодії подавались тріюмфи Третього Райху.

— Тра-та-та-там! Там-там-там-там! — намагалась Віра ту мелодію наподобити. — Не винуйте Ліста. Це була сила. Коли ми вперше побачили її в Києві — запирало дихання.

— Коли б не оці туристи, — зауважив Нестор.

— Знов Америка. Ви, бачу, в неї закохані.

— А чому б ні.

— Я ревную.

— До залізо-бетону? Ага! Віро Іванівно! Ви ж мали до мене справу. То кажіть.

— Я вже сказала. Ви сказали також. Я щаслива і менш щаслива.

— Скажемо це виразніше.

— На мене тисне батько з поворотом... Мушу ж мати якесь протитиснення. І у вас це добре виходить. Лишень не кажіть мені Іванівно... Вірочка, куди зграбніше.

— Не будемо сперечатися, Вірочко, — казав на ц Нестор. І вони не сперечалися. Настав між ними мир. продовжувався він до самого Тавбаху. І тут вони розійшлися. Нестор повернув до ліва у вуличку. Віра відійшла своєю дорогою до Мелінґену. Завіса спокійно запала.

Тож то, наприклад, у вівторок наступного дня, біля години дев'ятої, Нестор виходив до свого уряду і на головній дорозі, він натрапив на гурт дівчат і хлопців з відзнаками "Ост" і червоними на грудях шматками, обтяжених, як робочі мули, всілякими тягарами. А одна з них пара, хлопець і дівчина, крім мішків та валіз, двигала на дрючку цілу скриню. Нестор хотів, було, їх обігнати, але дівчина зі скринею — повногруда, чорнява, міцна, враз озвалася: — Ей! Ви! — Не було сумніву, що це стосується до Нестора, він зупинився. — Прохоре, зачекай, — командувала вона своїм товаришам російською мовою.

— Хочу з ним говорити. Дівчата! Йдіть! Ми вас доженемо... — Зупинились, поставили скриню. — Я вас знаю... Ви комітетчик, — звернулась вона до Нестора.

Нестор це підтвердив.

— Знаю. Бачила. Квартири для біженців, — казала вона, її пітне обличчя пашіло особливою енергією, здавалось, вона хотіла вирватись зі самої себе... Її молодий, скромного вигляду, партнер, мав розгублений вигляд і бажання висловлюватись не виявляв.

— Так точно, — відповів Нестор.

— Слухайте. Як ви думаєте? — питала вона патетично.

— Що саме маєте на увазі? — відповів Нестор.

— Ну, ось... Ми пустилися, — казала вона і вказала на свою скриню.

— Бачу, — відповів Нестор.

— Сибір-не-Сибір. Для нас скрізь Сибір.

— "Сібір вєдь тоже родіна мая", — додав Нестор.

— Можете сміятись, але я вам кажу: тут для нас також не місце. Тут інше. Ми, знаєте... Прості, розгорнись душа... А тут на пальчиках, все міряне. Я такого не зношу. Я степ, мій дід козак, ріка Дон. Я не можу влізти в рамку і висіти, як фотографія. Розуміється, що у нас колгосп, пів кільограма трудодень, але навіщо колгосп. Я городська... Робота чиста. Скінчу курс — на машинці, контора. А ось він... Прохор... Комбайник. Шофер. Ми запишемось.

На це зауваження, названий Прохор закліпав тільки очима і одвернувся.

— Правильно, — сказав Нестор.

— Мусимо! Добровільно. Ті там портрети... Кричати треба... Але ж горла хватить. Ми голосні, — переконувала себе дівчина.

— Абсолютно правильно, — казав Нестор.

— А мені здається — ви з нас кпитеся. Дурепи, мовляв, живцем на Сибір пруться. Та це і мені не раз здається, я це знаю, ми всі це знаємо... Та думаю, що це колись скінчиться. Війну ж виграли? Виграли. Так як ще довго народ мучити? Не худоба ж... Тай худобу чесні люди не мучать. То ж таке треба розуміти. Оце один полонений з самого Ленінграду, каже: прийдуть реформи. Ось тільки війна скінчиться. Ну, от.. . Війна скінчилася. Наші в Берліні. Що їм ще треба?

— Але я не про це хотіла, — змінила враз мову дівчина. — Про ту вашу баришню. Знаємо, ми знаємо... Ви не зайняті. Суконочки та панчішки — не підходь... Але кажу: хай ліпше ,,туди" не показується. Роздеруть. Скажіть — казала Нюрка. Вона мене знає, — говорила та Нюрка і в голосі її відчувся гнів. Мова про Віру. Нестор не відповів. Нюрка хвилину помовчала, глянула на свої тягарі, втягнула в себе повітря, мов би набиралась сили.

— Знаєте, — казала вона з жалем. — Все, що тут, все моє. Нічого, що не заробила горбом. Речі потрібні, у на не дістанеш... Прохоре! Бери! — скомандувала вона рішуче.

Крім тієї скрині, вони мали на собі великі рукзаки ззаду і тяжкі, великі валізи завішені на шиї спереду.

— Чи не міг би я вам помогти? — запитав Нестор Нюрку. — Я йду в тому ж напрямку.

— Нічого. Дякую. Я звикла... Ми звикли, — казала вона, але все таки дозволила Несторові взяти її валізу.

Далі йшли разом, говорили уривно, переважно Нюрка, Нестор мовчав, та коли вона втретє почала поясняти, чому вони вертаються та запевняти, що вони нічого не завинили проти "родіни", бо вивезли їх силою, Нестор тоді також озвався. — Я вас цілком розумію, не відраджу вертатися, хотів би тільки сказати, що для вас було б краще, дивитися правді у вічі, не буде там з медом, ніяких таких реформ, ніякої за собою вини. Війну завинив Гітлер на спілку зі Сталіном, не зробили б вони одного ґешефту на початку — її не було б. Вас зрадили, вас залишили, вас зруйнували, а тепер записали в козли відпущення. Судити не вас, а їх, прийде час. А коли хочете знати мою справжню думку і коли б я був на вашому місці, я б ту ,,родіну" не підпустив до себе на кілометрі двісті, у її очах ви зрадники і це рішає.

Це сказано поважно, спокійно, сливе між іншим. Нюрка гостро зиркнула великими, чорними яблуками під чорними бровами, але не сказала нічого, її Прохор, лиш ішов, дивився вперед, уста тісно затиснуті...

Дійшли до Верхнього Ваймару і тут розпрощалися. Цього захотіла Нюрка. До "Смерть фашизму" ще добрий кілометр, але вона знає віддалі. Нестор її розуміє, на прощання побажав їм щастя, вони відповіли "спасибі" і поволі, напружено йшли далі. І, здавалось, їх вантажі були ще тяжчими.

Тож то Нестор звернув на лівий хідник, збільшив крок, залишив тих позаду, а проходячи побіля брам сердитого вигляду, ще раз потрапив у зливу сердити звуків, що виривались з-поза жовтих мурів.

У комітеті чекало Нестора четверо молодих людей з редакції новозапроєктованого літературно-мистецького журналу з назвою "Ґрааль". Троє знайомих, а четвертий, високого росту, бліде обличчя, чорні очі, появився вперше і при знайомстві зазначив, що прибув до цього "пасторального Олімпу" щойно вчора та назвав себе Рокитою.

Нестор підняв голову насторожливо. — Ви часом не з Києва? — запитав він того.

— Чи маю сказати коли роджений, на якій вулиці, якого соцпоходження? — відповів, з посмішкою. Рокита.

— Вибачте... Я западнік. Не для анкети... Лиш цікавість, —• казав Нестор.

— Можна й анкету... Будь ласка. Призвичаєний. Знаєте, скільки їх виповнив? Девяносто дві. А коли ви цікаві що я, де я, для чого я, де блукав, чого шукав... Переважно "вдоль по Рейну". Свого часу захоплювався Гейне, хотів познайомитись з Льореляйн, але потрапив у "Ост"-и і потрудився на фабриці знаменних... Не подумайте Мессер-Шмітів. Ні, ні, ні. Знаменник eau de Cologne 4711... Було таке у зелених рококо пляшечках. А коли знаменні Бі-18 Америки зліквідували цю пахучу інституцію, нас переведено до табору, де ми понад рік, майстрували "лінію Зіґфріда", не за Нібелюнгами, а за Тодтом .—• був і такий. Коли ж і це скінчилося і нас визволив генерал Патон, я повернув, було, курс на Бремен — колись стоянка знаменного корабля "Европа", з наміром знайти щось таке і двигнути в напрямку Америки. Моя наївність була відповідно компенсована, на місці "Европи", я знайшов Помпею і після того, з розпуки, повернув вітрила Зюд, призначення Ваймар, завдання — вклонитися мощам величних Ґете-Шіллера; хтось мав сказати, що тепер, саме там, у капищі преподобного Гердера, знайшло пристановище головне зрадництво "родіни", а в тому також чимало моїх земляків з "матері городів руських", звідки, як ви правильно догадуєтесь, і я походжу. Ось вам і моя дев'яносто третя анкета, — говорив театрально-жартівним тоном Рокита.

Спокійно посміхаючись, Нестор відповів: — Вітаємо, вітаємо! Абсолютно вітаємо! Вас ждуть тут нові подвиги.

Вже цього першого зударення з цим суб'єктом, було вистачально, щоб зрозуміти стан речей. В його тоні гнів, розпач, а одночасно зневага... І сила. І мета виходу. Луни трагедії глибоких віків донесені до цього місця у вигляді жертви на вівтар заборговання... На довші розмови, нажаль, не збувало часу, Нестор пригадав Віру, помітно непокоївся і коли надійшов час обіду, та коли запропоновано йому якийсь там новий ресторан, що почав діяти вже за американців, де, либонь, подавали навіть Кока-Коля і де можна обговорити різні їх справи, він відмовився і подався в пошуки свого "штам-пляс"-у в "Елефант"-і, де надіявся зустріти когось з Водяних, а, можливо, і Івана з Вірою.

Щастя йому сприяло, в "Елефант"-і, мов на замовлення, зустрів Віру, яка його чекала і навіть тримала для нього місце при столику в задньому куті другої кімнати, де вони звичайно любили сидіти, завзятюще воюючи з публікою, а особливо з кельнерами, які не хотіли визнати її прерогатив на цей порожній стілець і тільки під тиском такого аргументу, як цигарка "Пел-Мейль", якою вона приманливо орудувала, примусив тих на концесії.

— Не надіявся вас тут бачити, — безсоромно брехав Нестор.

— А я надіялась.