Втеча від себе - Самчук Улас

У нас ще не вживане, Зустрічається у Гемінґвея. Американське.

— А що воно значить? — питав Нестор.

— Купальний, я б сказав, прилад для жінок. Дуже ощадний, з двох кусників. Закриває тільки найвиразніше. Це символ, — відповів Сіяк ділово.

— Колосально! —— зауважив Нестор. — Ви думаєте, що на це дадуть нам засоби?

— Наша доба, — казав сливе задихаючись Сіяк.

Його колега на ім'я Владика додав: — Не будемо ми весь час жувати жуйку про доярок та соц-змагання. Ми вибрали свободу. Там це табу.

Третій Морисій Михайло їх підтримав: — йдемо з Европою.

Нестор чекав, що скаже четвертий — Сашко Рокита. Але той мовчав.

— Зворушливо, — промовив знов Нестор. — Перед хвилиною, мені сказали, що в Бухенвальді розстрілюють... Табори для вивозу...

— Знаємо, знаємо, давно знаємо, — говорив Сіяк.

— Набридло, — підтримав його Владика.

— Існують важливіші проблеми, ніж вбивання людей — додав Морисій.

Четвертий — Сашко Рокита, мовчав.

Тему вичерпано, питання "Ґрааля" зависло в повітрі,Нестор перейшов до інших справ, наближалась годин дванадцята і він, не дивлячись на все довкруги, пригадав вчорашнє Вірине "чекаю".

Але відходячи, попросив з собою Рокиту. На пару слів, — зазначив Нестор, на що той погодився.

Вони вийшли, напрямок ринок, Сашко сподівався чогось особливого, але Нестор почав про погоду, йшли спокійно, пересікли кілька звалищ з назвами Шерштрассе, Ґелєштрасе, Карлштрассе, Шіллерштрассе і ось трикутна зі старовинною криницею, площа і будова кольору жовтка з готичним написом "Елефант".

— Запрошую на "аін-топф"*(* їжа воєнного часу з одної страви.), — сказав Нестор.

— Як відмовитись. Тут пахне Ґете, — відповів Сашко.

Увійшли до вузького коридору, повернули до ліва, минули набиті гармідерним людом дві кімнати і при вході до третьої, Сашко, як стій, запинився. І занімів. В куті, біля широкого вікна, при столику з одним порожнім кріслом, у сукні брунатного кольору, сиділа Віра. Побачила Сашка і також застигла.

— "Так вот ґдє таїлась паґібєль моя", — викрикну Сашко цитатою з Пушкіна і кинувся вітатися. Віра, до вух червона, розгубилася, мов би її зловлено на чомусь недоброму.

— Віра!

— Сашко!

Обійми, цілунки, а опісля Сашко загармідив, мов б на вулиці: — Це шок! І де ви її знайшли? — звернувся він до Нестора.

— Трапилось, — відповів Нестор.

— Колосально! Я розторощений! — гомонів Сашко.

— Несторе Павловичу! Ваше місце! — озвалась Віра і вказала на порожній стілець.

— Там гість, — говорив Нестор.

— Ні, гість отут, — казав Сашко і згребнув стілець від другого стола, що його тільки щ,о звільнено. — То це фантазія. Чи ви знаєте, як нас з нею, гарненько, я пару голубят, знято з потягу в Кракові і розкидано п ляґерах "Ост"-а. Гей! Обер! — звернувся він до кельнера сіцілійського типу у пім'ятому сакко, що саме тут навинувся. — Ось вам тут цей папірець з головою купця маґдебурського і скажіть, чи маєте щось, що можна дрінкен.

Кельнер підняв голову на подобу когось з "дуче" вирік: — Чай малиновий, чай липовий, кофе ячмінне, пиво акварельне.

— Заспівав. Теж мені Карузо. Напевно з Риму, — говорив Сашко.

— З Риму, сеньйоре, — відповів кельнер.

— То мусите капіско, що слово дрінкен — значить дрінкен, не ессен.

Римлянин розвів руками з виразом розірватися, але "ніхц дрінкен".

— А що там маєте? — питав Сашко тоном інквізитора.

— Все! — відповів миттю римлянин.

— В такому разі — давайте все.

— Наскільки дозволять карти.

Дозволять. Маємо. Ріж! •— Сашко вивалив жужмом жменю харчових карток. І додав банківку з головою маґдебурського купця.

— Ґрація, сеньйоре! Данкешейн! Тенькю вери мач! Спасіба. Руссе? Харош.

— Йди ти до чорта. Українер.

— Ай сі, ай сі! Жер шейн. Ферштейн. Аін моменто! — і кельнер швидко відійшов.

— Ну, а чого ж мовчимо? — звернувся Сашко до Віри.

— Не мали нагоди розкрити рота, — відповіла Віра.

— То кажи. Питай.

— Перш за все — де ти тут взявся? Я вже було... — почала Віра.

— Списала до відпадків, — перебив її Сашко. — Не на такого натрапили. Я їм доказав, що я потомствений запорожець, козак-невмирака, а мого прадіда ляхи садили на паль, бо він з Наливайком громив шляхту. І мене післали, я вже казав, робити парфуми де Кольонь. А тепер ось Нестор Павлович... Приголомшив козака, "щоб не знав він що робить", як казав також запорожець з Дунаєм. То ж ось Морозівна. Простягни лиш руку. Гвіздь мого серця. А як там матінка?

— Вона там... Але тут... Не повіриш! Батько.

— Бааатько! — викрикнув Сашко, що обличчя інших гостей повернулись в їх бік. — Батько! Великий Мороз! Чи ви знаєте хто такий Мороз? — звернувся він до Нестора.

— Тепер він лиш бувший, — відповів Нестор.

— В цьому вимірі нема бувших. Феномен, його не легко скумекати ґеніяльним бовдурам соціялізму, його понижено до рівня плісняви, але коли б такі елементи домінували у формулі господарства того простору, його голота виглядала б трохи інакше. І тільки в одному... Евентуально, у двох пунктах його природи, я з ним не годжуся: з його хахлатсько-гарбузно-куркульським ставленням до справ політики — раз! Та до справ національности — два! Два цих пункти... І це вони, що заставили його пройти крізь всі його митарства. А поза тим, це ґеній. Галушок, пампушок, вареників, сметани. Їж — розпережися, — казав Сашко захоплено.

Не менш захоплено, слухав його Нестор, тож то Вір поглядала на них з виразом: чи я вам не казала? Це Сашко.

— Виходить, що ви добре його знаєте, — озвався Нестор.

— Ніколи його не бачив, але знаю. Сталося, — казав Сашко, його вигляд захоплено-тривожний, Нестор і Віра дивились повзбуджено. Приходив кельнер обладований стравами, почався обід. Сашко далі володів мовою, поволі увійшов у її вир, звертався переважно до Нестора.

— У цьому, — казав Сашко, — трагедія. Проходимо смугу огню. Палимо старих божків, творимо нових. Мечемось. Тікаємо від себе, шукаємо себе. Це революція усієї, як є, земної кулі. І ми її почали... Моє прізвище Рокита... Несторе Павловичу! Вам треба знати, що це за явище. Не знаю чому, але мій родитель також так йменувався і був він важливим трибом у відомій машинерії звані ҐПУ, НКВД. Виконуючи, очевидно, священне завдання охорони здобутків великого жовтня, тобто стріляти з безпечного місця людину переважно в потилицю.

Не думайте, що мій батько був якийсь вроджений монстр. Мав добру освіту. Сентиментальна, боязлива, навіть побожна душа. Любив поезію... Цитував Блока, Єсеніна, Маяковського... Потайки, сам віршував. І був зворушливим сім'янином, любив жінку, а мене, одинокого сина, обожнював. Заходив до моєї кімнати... Не дивуйтесь. У Києві, скажете, не було ,,моїх кімнат"... Я мав завжди мою кімнату. Був піонером — ура, ура, ура, червона на шиї хусточка, "завжди готов". Батько любив казати: коли, сину, виростеш, пам'ятай, що ти дитина революції. Це привілей. І щастя. За це мільйони героїв пролили кров. Цю спадщину ти повинен захищати. Пам'ятай за "оточення", ворог не сить, будь чуйним, ніякого ту милосердя.

При тому, інколи, він давав приклади, демонстрував особливі зразки "ворогів", передавав досвід синові. І тому, особливим таким екземпляром, як він це звав ,,штучкою", був цей самий Мороз. Його арешт належав до рутинних. Розкулачення. Звичайно, це вивіз, Сибір. Але він мав за кордоном сестру і шваґра — визначних риб табору Петлюри, а тому Мороза шкода лишень для Сибіру, його в шпиги, за кордон, зробити з нього заразу, отруїти ним його рідних, їх ідеали, Морозові пропонують Берлін, Прагу, Париж, готель Ріц, Рів'єру. Але Мороз ні, вперся, ніякий Париж — Сибір так Сибір. Можете уявити, як це обурило благородні душі, скажемо, мого батька. Добре, Морозе, дамо тобі Сибір, але не куркульський. Ти бандит, ти саботажник, ти нарешті шпигун... Розуміється, німецький. Над тобою тягар закону, стаття 54, параграф 2, З, 9, 11. Га, га, га! Признавайсь! Ніхто ти "лєпьошка".

Я ще тоді, —• продовжував по короткій зупинці мов Сашко, — далеко не був Сашко, а комсомолець Саша не збирався захищати куркулів, які в моїй уяві були упирями і кормились виключно кров'ю чесних їх наймитів, але все таки у мене вирвалось: але ж, папа! Шпигуном він не є. Папа глянув на мене грізно: сину! Ми люди правопорядку. Не можемо карати без вини. Він винен. Він, сину, винен! У ньому центр спротиву. Його вина не має назви, але її розміри нарівні шпигунства. Більше. Нарівні нашого бути чи не бути.

Мороза ламали, його садили, не дали так довго спати, аж поки він не закукурікав і запурхав метеликом. все, щоб признався... Але він не признався. І з цього почалось, його і також моє. І хочу сказати чому. Ви напевно дивуєтесь, що це зо мною сталося. З такого Савл і враз такий тобі Павлусь жовто-синього крою... Дивуйтесь-недивуйтесь — свят, свят, свят! — признаюсь...

Коли я почав самостійно думати — прийшов до висновку: замести за собою, по можливості, безслідніше сліди часів батька. Відректися й оголосити війну доктрині, що їх спонукала... Включитися до процесу визволення країни, де я родився. Вона поневолена суворо, грізно, тяжко.

Несторе Павловичу! — говорив Сашко піднесеним, штучно патетичним тоном. — Учора я зложив вам анкету, сьогодні маєте сповідь. Надіюсь, що моя персоналі для вас тепер ясна.

— Винятково ясна... Олександре... Як вас по батькові? — відповів Нестор.

— Забудьмо "по батькові". Вистачає Сашко, — додав той тоном визову.

За час цієї гутірки, кельнер приходив, відходив, приносив замовлене "все"... Їли, слухали. Віра схвильовано, Нестор зацікавлено, Сашко нагадував арештованогоякого привели на допит. Довкруги публіка, легкий гамірстаровинний, круглий на стіні годинник, вказував годин другу.

— Цікаво. Дуже цікаво. Ми ще поговоримо. Але тепер у мене там діло, надіюсь ви мене ласкаво вибачите— казав Нестор і дав знак кельнерові з наміром платити.

— На жаль, мусимо вас ласкаво вибачити, але ми з Вірою ще лишаємось і проблема кельнера за нами, — помпезно з гумором говорив Сашко. Тож то Віра не сказала нічого, потиск її руки, здавалось, щось протестує, Нестор залишив їх з виразом людини, яка виконала свій обов'язок.

XI

Першого травня припало на вівторок і коли люди цього ранку прокинулись, вся земля зо всім її рослинством, була встелена п'ятисантиментровою верствою снігу з температурою близько нуля.