Втеча від себе - Самчук Улас
Стояла за рогом у старому, темному, зимовому плащі, у чоботях і шалику на голові.
— Віро! — викликнув Нестор. — Що ви тут робите?
— Шукаю вас, — відповіла вона, помітно змерзла з почервонілим носиком.
— Не бачите, що ось вернулась зима?
— Я вже вас два дні шукаю. Пройдімся. Потребую поради.
— Ви знаєте, де мій уряд.
На це Нестор не дістав відповіді, його вразив її вигляд, навіть зовнішньо, це не відповідає її вдачі. Стурбовання покривало її обличчя, мов вуаль, її тон настирливо-гнівний.
— Може зайдемо сюди, — вказав він на ,,Ґастгауз".
Віра погодилася, там було порожньо, тьмяно, холодно, столи незастелені, полиці за прилавком порожні. Вийшов старий, круглолиций в окулярах бауер й запитав, чого вони хочуть.
— Щось випити, — казав Нестор.
— Ви, мабуть, знаєте, що у нас нічого немає, — відповів понуро бауер.
— А! Будь що. Аби рідке, — відповів Нестор.
Нестор з Вірою зайняли в куті столик, дістали каламутної рідини з назвою чай, мову почала Віра. — Маю клопоти, — казала вона, — Батько. Розуміється.
— Що там з ним ще? — питав Нестор.
— То ж вертається. І силує мене. До того — довідався про мою справу. Ціла трагедія.
— Говорили ви про це з Сашком?
— Дещо, — відповіла вона виминально.
— Що він вам радить?
— Пропонує їхати з ним. Далі на захід.
— А чи він в курсі усіх тих справ?
— Нн-і, — говорила відтяжливо Віра. — Не думаю здавати звіти з мого минулого. Шкода лиш батька, розумію його почуття, він з цим не примириться ніколи... Мені тяжко йому відмовити, але вертатися, ви знаєте, не можу, й не хочу. Мені там не місце, я втомилася, не бажаю повторяти досвід батька. Поможіть... Може б в з ним поговорили.
— То ж говорив. Не вірю в таку мову... й ніде його не видно.
— Він ще там саме, але збирається до табору.
— З ним говорила така сила, як ваша тітка.
— Тільки не тітка, — заперечила гостро Віра.
— Це ж його улюблена сестра.
— Вони розійшлися... Різними дорогами. Бути управителем таборів Ухт-Печорська і зубний лікар в Празі — не те саме. Їх розбито. Тут треба невтрального, збоку. І треба вміти... Знайти таке слово... Якусь ахілесову п'яту. Ви це знаєте... І можете.
Нестор обіцяв "спробувати". Не вірив в таку місію, але стукатись варто. І вони домовились, чай випито, можна прощатися. За Нестором ще справа Наталії Федорівни.
Лишень Віра не виявила бажання прощатися. Вона, правда, своє сказала та коли Нестор намірився встати, — помітив на її щоках сльози.
— О, Вірочко! А це ж що з вами? — вирвалось у нього.
— А! — хитнула вона головою. — Мені тяжко. Просто не хочеться жити, — казала придушеним голосом, уста її затремтіли, вона одвернулася.
— А! А! Що значить. Ви така молода...
— Саме тому! — перебила його Віра. — Яка це молодість? Каторга.
— Вірочко. Песимізм ніякий лік на труднощі, — говорив Нестор розтяжним тоном, мов би гладив по головці дитя. Він знав. Вона потребує ласки. Теплого слова. І мужньої руки.
— Чого ви мене боїтесь? — ніби вгадувала вона його мислі.
— Чекайте, чекайте, — казав Нестор і присів знов на своє місце. — Перш за все давайте домовимось, що ви не будете боятись себе самої. Прозраджу вам одну таємницю: одного разу людина може перестати боятись себе. Вона оббудеться в собі... Як летун на висоті... Як купальник в незвичній температурі води. Живемо в особливому кліматі... Незвичне напруження. Перед нами багато спротиву... Боїмось. Шукаємо проводу. І враз відчуваємо, що ми досить сильні, щоб протиставитись. Геть милиці. Ми самі! Ми йдемо! Біжимо! Ламаємо барикади! Ура! — казав Нестор пів поважно, пів жартом, дивився на Віру сугестивно.
Віра слухала, здавалось, уважно, хотіла, здавалось, щось сказати, але мовчала. — Ви, Вірочко, — продовжував Нестор нитку своєї мови, — у багатьох випадках, куди щасливіші від інших. Ви здібні, ви не самі, вас люблять. Уявіть собі тих там за мурами "Смерть фашизму"де то, кричи-не-кричи, тобі не повірять, інакше не стояли б у їх брамах ті цербери з наганами... Уявіть їх безвихідність. Положення миші в мишоловці, яку викинуть за хвіст до якоїсь кльоаки.
А ми тут... Ми вільні... Розуміється, довкруги небезпека, але ж це війна. Ми на фронті, перед нами "лютий ворог", ми можемо рішати. Самостійно, незалежно, соборно. Помогти не лишень собі, але й ближнім. Уявіть, скільки це значить, коли в такому вирі, ви не потопельник, а рятівник.
Кажете — батько. Гаразд, батько. Хоче він вертатися? Щасти йому Боже. Він знає краще. Але вам... Ні, ні, ні. Це треба ясно й виразно сказати... І відповідно діяти, — казав Нестор, мов би полком командував, голосом, що не мав заперечення. І, здавалось, хотів знову встати.
— Несторе Павловичу, — поспіхом, мов би вона прокинулась, озвалась Віра і механічно схопила його за руку. — Дуже, дуже вам вдячна. Я все зроблю, що ви скажете. Тільки вам вірю. Тільки вам, — казала вона патетично. Її рука була холодною, Нестор уняв її у свої долоні і тримав так довго, поки вона нагрілася. Віра дивилась, її великі, блискучі, карі очі виразно загорялись ...Факел полум'я у темряві ночі.
Вони ще так пару хвилин мовчазно просиділи, а після того, "Ґастгауз" залишено, Нестор ще провів Віру до краю села, їх настрій вирівнявсь, прощались потиском руки, кокетлива посмішка. ,,До побачення" зі знаком оклику, "до завтра" з двома окликами. Віра майнула крилам і відлетіла.
Тож то Нестор скерував свої стопи до Наталії Федорівни в протилежному кінці села і з місця кинувсь в атаку на її жах. Що ж вона, бійтесь Бога, вигадує! Та яке це до дідька завтра? Дияволи ще бозна де, а тут вже пекло, кипить смола і регочуть чорти. Був в бойовому настрої і, здається, йому й тут щастило. Ворога розгромлено, Наталія Федорівна піднеслася духом, мир встановлено.
Вже вдома, за вечерою, Нестор давав звіт Ірині, при чому зустріч в "Ґастгаузі" підпала конфіскаті. Премудрий Соломон сказав би в такому випадку: слідкуй за своїми кроками, коли хочеш споживати ласку твого спокою.
По вечері, з місця, Нестор вирушив в новий похід: атака на неприступну фортецю Івана. Вечір чортячо холодний, брудний, мов би навмисне вибраний для такої операції. Міркував, що сказати, розкладав всі аргументи, які тільки мав у коморах тямки, нічого не знаходив гідного, а тому йшов на сліпо — було-не-було. Чи знайде він того в його барлозі?
Щастя йому сприяло, він знайшов того вдома, лежав на ліжку, як старий Бровко, у дивовижному, закороткому, домашньому халаті і читав, здається, якусь брошуру у пом'ятих, червоних палітурках російською мовою.
Коли Нестор увійшов, Іван намагався звестися, хоч це не давалось йому безусильно. Тяжкий, незграбний, розтріпаний, не людина, а мішок бараболі згнилої від довгого лежання.
— Іване Григоровичу! Будьте ласкаві, не турбуйтесь міняти положення, я лиш на хвилинку і ми можемо гарно розмовляти і так, — заспівав Нестор ангельським тоном.
Іван все таки звівся, сидів на краю ліжка, відкину брошуру, пригладжував лапою збиту чуприну. — То сідайте! Може курите? — озвався він, сягнув за пачкою цигарок, що лежала зараз під ліжком. Нестор розглядавсь, де б його сісти, притягнув стілець від столик в другому куті, сів навкроч ноги, від куріння відмовився.
— Таке ось дивіться дурне перше травня, як вони там кричать своє ура, від коли живу такого не пригадую — говорив Іван, спокійно, прикурював, мав на думці параду в Москві.
— Після таких чудових минулих місяців, — додав Нестор. — Як почуваєтесь, Іване Григоровичу?
— Розуміється — глупо. Як тут можна почуватися? Куди не кинь — клин. Огидно.
— Доба, Іване Григоровичу, — казав Нестор.
— Чому б її таку та не взяли чорти. То ж набридло.
— Але лямку тягнем, — говорив Нестор.
— Та тягнем, — буркнув Іван і лайнувсь матюком, що траплялось з ним дуже рідко.
— І, здається, збираємось, переноситись до "Смерть фашизму" і почати там "Катюшу", — говорив Нестор тоном, до якого підлито дозу цикути.
Іван засовався, мов би на мокрому, потягнув міцно цигарку. — Те, що там залишилося, вросло в мої печінки. Вирви їх і ти мразь. А куди, скажете, інше? До Америки? Знаєте, що я інколи думаю... І приходить же таке дурне... Що та ваша Америка стане перед нами на коліна і благатиме — рятуй! Наша голота і її дуки. А чи знаєте, що ця перша завжди в перевазі? Знаю з власного гіркого досвіду. Дука є дука. Тупик. Дійшов до зеніту і крапка. Голоту взяв за морду і тягни, а там тобі ім'я" — га! Вілла, дві машини, котедж на озері і це зветься "рабочій клас". Цікаво, кому він продасть свої "форди", коли ціна їх на унції золота. А нам що... Голодний, підперсь перевеслом, відчинив двері, показав Ню йорк... Бери! Грабуй награбоване! Твоє! Голота всього світу — вперед! На чолі ми. Уявляю, який там сьогодні парад! Ми тут обжираємось, а вони в голоді. А ура таке, що його і на Марсі чути, — казав Іван затягаючись цигаркою.
Нестор це слухав уважно, ця мова не буденна, мова вартує уваги. — А тому, кажете, рятуй печінки, — казав Нестор.
— А що скажете ви? Америка?
— Нічого не скажу... От лиш питання: чи ця ваша бухальтерія вам поможе? Вам особисто? Ви ж добре знаєте, що тим парадом командують не Івани з хутора Морозівка, а голота. Ви там потрібні, як глисти в череві. Зрештою, це ваша, не моя колька, їдьте, кричіть ура, ваша привілегія... Я лиш хотів би закинути слово за вашу дочку Віру.
— Не ваше це діло, — перебив його Іван погрозливо.
— Не моє, але й моє. Вона мене просила.
— Я батько! Відповідальність моя. Хочу їх зібрати. Там мати... Брат... Зібрати їх хочу. Пов'язати в родину. Ми розкидані, — говорив Іван злобно.
— Не такий це час, не той клімат, не ті умови, — додав Нестор.
— Я над цим думав, це рішено і кінець! — викрикнув Іван. Десь там в ньому, в його глибині — в черепі, серці, в жилах все зупинилось. Нестор не знав, що далі, він тут зайвий... Але коли він вставав і казав спокійно до побачення, Іван проговорив: — Ви мені особисто вибачте, я вас особисто шаную і особисто розумію.
З тим "особисто" Нестор його залишив. Було прикро почуватись безрадним. Зрештою, зрештою... Чому ці скреготи? Хіба це тільки один Іван і одна його дочка? Чи не варто глянути загально? Але та Віра. Та дивна, не зовсім звична, молода людина... Яку він знайшов під зливою куль на прямій дорозі. Це в'язало його сумління. Йдучи додому серед темної, холодної ночі, він боровся не лишень з поривами вітру, але й сам зі собою.
Так кінчався цей його день, що його він мав намір провести на дозвіллю.
У середу, дня наступного, вранці, Нестор виходив з дому одягнутий у зимове пальто, хоча снігу вже не було, але далі дув гострий норд і небо мало барву попелу.
При виході на головну дорогу, на нього чекала усміхнена, рожевощока, у теплому пальті і білому береті, Віра.
— Добрий день Несторе Павловичу! — привіталась вона радісно.
— Добрий день.
