Юність Василя Шеремети - Самчук Улас

Юність Василя Шеремети

Роман

Прорвалось

На селі, біля огнища предків, життя завжди має свої суворі закони. Все чергується так, як треба – день і ніч, праця й відпочинок, широкі обрії, але обмежений зір, все на своєму місці. Василь знає це. Він побув дома кілька днів, а вже знов оббувся у тих умовах. Вечорами відбуває мандрівки у інші, можливо кращі, світи, але це тільки вечорами, при малій нафтовій лампці на краю свого родинного столу. А приходить ранок, і все відпадає, мов відмерлий лист рослини. Все таке земне, позбавлене лету, земля і дерево…

Василь почуває, що нерви його втихомирюються. Чекає свята, старого, родинного, овіяного романтикою. Дні підносять свою моральну температуру. Всі це яскраво почувають – і навіть звірята, птахи і все живе. Має намір піти на всеночну, гостити у рідних, проїхатися кудись, приймати колядників.

Але не все так сталося. Майже перед самим Святвечором, коли починає сутеніти, коли докінчують на подвір’ю останні приготовання, Василь дістає пошту. Приносять її від старости. Привітання від товаришів з Різдвом, а між ними лист від… Насті… Це страшенно несподівано. Ніколи в його житті такого не траплялось. Він схопив листа і побіг, мов божевільний, сам не знаючи куди, щоб його не бачили жадні очі. Боявся його розривати, а коли розривав руки тремтіли. Лист дуже короткий: "Дорогий Василю! На другий день Різдва Просвіта робить ялинку. Як не розледащіли – будьте там. Н."

Цього досить, щоб довести хлопця до божевільного стану. І кутя, і дідух, і урочистість вечері, і батько, що мов патріярх возсідає на свойому місці, і свічки замість лампи, все те для Василя тратить змисл. Якась вища, могутня сила вириває його з родинного середовища. І коли він на другий день стояв у церкві на всеночній, коли слухав "Христос рождається, славімтє", в його уяві іноді повставав простір залі комерційної школи, він чув звуки "Дунайських хвиль" і бачив її танцюючу, сяючу, срібноволосу… Відганяв видиво напруженням волі, дивився в обличчя почорнілої Матері Божої і з глибини душі, ніби кров з рани, виступала молитва. Велика, добра, всерозуміюча, і всепрощаюча: "Мати Любові, не відмов мені своєї ласки і даруй мені мою пристрасть! Гріх це, чи святість? Не знаю. Я люблю!.."

Ніякі сили не втримають тепер Василя дома. Ніякі запрошення в гостину, ніякий гнів. Вже, мовляв, запанів. Ми йому не товариство. Що тут поможуть слова?

На другий день свят зараз по обіді Василь вийшов. Не дивився на годинник. Він має досить сили, щоб не боятися заметеної дороги. Мороз його не бере… Має гарячу, молоду кров. Вітер не може йому перешкодити. Розсікає його, мов летун, а щоки горять вогнем.

Скоро починає вечоріти. Білі, здається безмежні, поля зливаються з обрієм. Василеві здається, що він ступає в ту безмежність, що під ногами немає землі, що він оповитий мряковиною, але він не чує жадної втоми, йому не докучає холод, почувається бадьорим і щасливим.

Ось уже і місто. Далеко внизу горять розсіяні вогники. Йде в долину, вітер потроху вщухає і на вулицях майже зовсім зникає. Чується своєрідний міський ритм, їдуть кудись візники з балабонами, горять у вітринах ялинки. Ялинка відбувається у тій самій залі комерційної школи. Василь до неї не готувався. У кишені майже нема грошей. Не заходив до голяра. Одяг його здорожений, засніжений, а коли сніг ростав, на ньому лишились крапельки води. Як був, так і пішов на вечірку. Купив вхідний квіток і непомітно пробрався до залі. Скільки тут вишитих, яскравих сорочок, барвистих плахт, маючих стрічок, сяючих дівочих очей. Гремить Гакманова оркестра. Посередині залі палаюча ріжнобарвними огнями, оздоблена безліччю цяцьок ялинка. На сцену виходить так само барвистий, ніби польові маки, хор під керівництвом високого, худого диригента. У перших рядах повно міських знаменитостей; голови установ, директори, лікарі, адвокати, купці . Звучно, розмашно рванулась перша коляда:

Ой, видить Бог, видить Творець,

Що весь мир погибає!

Зала помітно здригнула. Очі всіх загорілись у такт пісні, звуків і барв, доброго настрою, теплоти і вдоволення.

Возвістити в Назареті,

Стала слава у вертепі…

промовляють прекрасні, свіжі голоси дівчат, хлопців, між котрими Василь бачить багато знайомих. Стає так приємно, що Василь шкодує, що й він не там, на сцені, і що він також не співає. Це помітно і з іншими. Всі, що слухають таку поривну, знану пісню, не можуть сидіти спокійно. Всім хотілось би також прилучитися до хору, щоб звуками вилити свою любов, свою радість.

Багато задніх місць лишається порожніми. Василь не хоче займати їх, хоча ноги втомлені. Йому видається почеснійшим, стояти десь збоку, у якійсь ніші і, заклавши ногу на ногу, та принявши позу Наполеона незалежно слухати, ніж сидіти десь далеко у задніх рядах між сидухами та сторожами. Що за дивна у нього вдача? Звідки та претенсія і самопевність?

Настю помітив одразу, щойно ввійшовши. Вона сиділа в середніх рядах з якимсь добродієм, але вже не тим, що танцювала на гімназіяльному вечері. Одягнена скромно і просто. Та сама сукня, у якій була з ним у театрі. Він, здається, щось їй казав тоді про ту сукню… Здається що вона їй дуже личить, чи щось подібне…

На першій перерві одразу зустрілися. Це сталося не без вагання. Вона виходила до роздягальні, дивилася на всі боки. Побачила Василя і одразу до нього потягнулась. Він уже стояв, мов прицв’яшений, у своїй ніші з виразом і я не я, – мішанина Байрона і селюха.

– Ну, от…

– Нарешті, – посміхнулась вона докірливо.

Нащо той бідолаха стільки клявся, що кінець, що більше не піддасться, коли один її кривий усміх – і вже він плазує, мов чорний раб. Душа його зразу листком стелиться і можна взяти його цілого простою голою рукою. Він, правда, трохи ковтнув села, вітер довго хльостав по його щоках, очі горять напруженням, але що це перед обличчям цієї величі?

Вона дорікає йому за нечемність. Кокетування. Жіноче кокетування. Нечемність! П’ятнадцять кілометрів у сніг, у бурю, у свято? І дивиться, уста тремтять від напруги, і хочеться вирвати все, що є на серці і викласти, мов карти, перед нею. Все до кінця.

– Будьте до мене трошки великодушніші, панно Насте, – каже він, а очі його синіють буряно…

– Моя великодушність тут не поможе. Рятує вас те, що ви прийшли. Я писала не тільки вам… Іншим також писала…

Цього могла б і не згадувать. Яке діло, кому й коли вона писала.

– Іншим, мабуть, далеко, сказав він.

– Але чи ж не гарний вечір? Жалієте, що ви прийшли?

– Я ще надто молодий, щоб жаліти, – відповідає він, мов мудрець.

– Ні. Я знала, що буде гарна вечірка. Наші хлопці могли б тут бути.

"Наші хлопці". Хто ті "наші" хлопці? О, Боже, як то все комплікується, скільки зайвого, нікому непотрібного. Настя пропонує сісти. Добре. Залишімо ту башту з слонової кості і поміняймо її на скромний стілець, що отам стоїть ще вільний. Вечір гарний. Багато барв, багато звуків, але публіки все таки не так багато. Василь і Настя сіли саме перед тим, як на сцену довгою строкатою чергою входить хор. Барвистий інструмент звучав на цілу залю. Багато очей і вух видивлялося і вислухувало…

Та сама стара історія. Діва без мужа родила сина. Сталось це в яслях на сіні між вівцями, козами та пастухами. На небі з’являється ясна зоря. Зі сходу йдуть поночі спотикаючись, тріє царіє. Вони несуть ливан, злато і кадило. А Ірод безбожний дуже злобний став. Він по всьому царству військо розіслав. Казав діток убивати, кров невинну проливати, Христа шукати… І все те саме. І матки, що плачуть-ридають. І янгол, що веде Марію з Йосипом через піски і Пустелі до Єгипту. А одночасно ввижається образ, що висить у кожній церкві на іконостасі. Все там висловлене барвою. А тут звуком. Стара історія, а не можна її ніколи забути. Про неї говорять і говорять роки, віки, тисячоліття, і нікому вона не набридне.

Це Василя заспокоює. У нього схвильоване серце, воно дзвінко стукає в стінки своєї в’язниці, бо чує, як до нього вривається якийсь ворог. Але звук і барва лагіднить стан. Він може, наприклад, не торкатися її сукні, а цим самим уникнути, безпосердньості. Все таки між ним і нею маленький простір, а це багато значить.

У перерві між співом і танцями вони відходять на бік пройняті патосом мови. Це завжди так буває. Треба тільки почати, підкласти якусь іскру… І тоді вже піде. Настя пригадала, що він колись згадував їй про цікавих жінок. Її цікавить, наприклад, така Марія Башкирцева. Чи чув він про таку?

– Чув. Вона залишила цікавий щоденник…

– Одне скупчене, миготливе життя… Якийсь екстракт… Не думаєте, що це гарний приклад? – питає Настя.

Василя це цікавить.

– Можливо, – каже він. – Але мені такі речі незнайомі. Скільки вона жила?

– Двадцять чотири роки… І за той час встигла бути співачкою, маляркою, письменницею, кілька разів кохати і то виключно принців, вивчити серію мов, читати Платона в оригіналі і поривати на маскових балях серця ловеласів… Хіба це не цікаво?

– Безперечно, – погоджується Василь…

– А як ви, Василю, ставитесь до жінок?

Це ще питання. Василь тут зовсім безрадний. Він майже над цим не думав. Питання поставлене надто категорично. Він щойно думав про Марію, яка тікала з дитиною до Єгипту.

– Ваше питання мене заскочило. Я ще про ці речі не думав…

– Але ж ви багато читаєте.

– Безперечно. І в книгах завжди є жінки. Це так. Але спитайте мене, котра може бути моїм ідеалом…

– Це дуже цікаво, – сказала Настя. – Власне, Василю, цікаво. То ж саме цього книга вимагає. Автор дає не слово, а людину. Ні?

– Можливо так.

– І який вам автор найбільше промовляє до душі?

– Мабуть Гамсун…

– Цікаво, чому?

– Чистота, – коротко відповів Василь.

– А наші? Наприклад Винниченко?

– Добре. Але трохи якесь усе з химерою. І не завжди для мене зрозуміле…

– А як вам його жінки?

– Признатися? Це розуміється смішно… Мені хотілось би знати таких. Але я б ніколи таких не покохав…

– Чому? Чому, Василю? – щиро здивувалась Настя.

– Не знаю. Це ось таке почування…

– А читали ви Кобилянську? " Царівну?"

– Напевно.

– Ну, і?..

– Не знаю… Панно Настусю… Я не можу сказати. Для мене це не аналіз, а почуття. Кажу вам так, як є. Скажіть мені краще ви… Чому, наприклад, наші письменники вигадують жіночі постаті в своїх романах?

– Ви так думаєте?

– Таке у мене враження.

– От, я також не знаю, як на це відповісти.