Втеча від себе - Самчук Улас
Віро Іванівно! —• відповів з усмішкою Нестор.
— Мене кликано Віра, навіть Вірочка, мене розпещено, я звикла і враз знов Іванівна? Не думаєте, що це не заслужено? Що сталося? — казала химерно Віра.
Нестор не встиг відповісти, з бічної вулички, вийшов Лука Живаго. — А! Ґльорія! Таке товариство. І Віра. Давно вас, шановна, не мав щастя бачити. Де ви зникали?•— зрадів той вельми.
— Ніде не зникала. Топчусь по тих самих дорогах, що і всі і хто хоче мене бачити — нема перешкод, — казала Віра з ноткою невдоволення. Їй щось перешкоджено.
— Цим ви хотіли б сказати, що я належу до тих, як не хочуть вас бачити. Чи добре я вас зрозумів? — казав Жеваго.
— Абсолютно.
— Це звучить щось, як наклеп.
— А це, як комплімент, — відповіла Віра грайливо.
— Можете звати, як хочете, але на моїй мові, ц зветься правда. Знаєте, кого ви мені нагадуєте?
— Як можу знати.
— Жозефіну.
— Жозефіну? Свят, свят, свят! Змилуйтесь. Наполеонову жінку?
— Но, но, но. Вибачте. Помилка. Маю на увазі скульптуру Канови... Павліну. Язик мій сплутав. Сестра Наполеона, — казав Жеваго.
— Шкода, що не знаю про кого мова.
— Про вас же. Про вас, — відповів Жеваго. — Шкода, що я не скульптор.
— А я не Павліна.
— По моєму, ви більше... На жаль, нам не до Канови, бодай скромний шкіцик.
— Ми так обвантажені драмами та трагедіями, що на шкіци не збуває місця.
— А все таки... Кактус в пустелі... А все таки, — казав Жеваго. — Жили, живемо, будемо жити. Не зважаючи на драми й трагедії. Навіть ось в природі. Де взявся, наприклад, сніг на першого травня в Тюрінгії? Мов б злісно кинуто ще й це на нашу голову. Цікаво, що ті там у Кремлі. У них там ура, похрипли. Переможці. А до мене вчора завітало аж трьох, також переможці, розуміється, п'яні, так по років двадцять кожному, напендючені, роздайсь море — пливе тріска. Ви хто тут будете? — питають. Та, кажу, хіба видно — люди. Бачимо, що не коні, але хто ви такі? Та, кажу, мені ось здається, що це не ваше діло. А ми ось, пендючиться один, скажемо, що наше. Пора на родіну! І без вас знаємо, кажу, ваші поради тут зайві. Хотіли, було, збити рейвах та побачили картини. Малюєте? — питає один. Та ось щось по троху, кажу. А навіщо посадив її задом? Перед ефектніше, — каже той далі. Бо так, кажу, вона сіла. А ти б її повернув. Був би вид, — каже. Соромилась, кажу, трапляються різні... Розумієм, розумієм... Ми вас, сучих синів, маєм на оці, це вам не вигорить. Ось тільки підійдуть наші — загорнем і баста. Але поки вони підійдуть, забирайтесь, кажу, по добру з моєї хати, бо ось покличу людей і вас також загорнуть. Загорнуть, кажеш? Хто нас загорне? Може твої американці? Ви їм потрібні, як дуля під носом. Чув ти Москву? Там сила! — просторікує той. Але все таки зібрались і потьомбали. Обіцяли вернутися.
Так то воно так, — казав Жеваго, — але робити щось треба. Вони роз'їздились, Бухенвальд ожив знов... Чи не час думати ...
— Думано, — перебив його Нестор. — Комендант запевняє, що нема причини боятися.
— Комендант... Нас тисячі, а він один. І напевно "з душком"... "С нашіх", — казав Жеваго.
— Цей, як виходить, не "з наших". І навіть заступник "країнеч" з Детройту, всім тикає. Ти, каже він професору Матюшенкові, не бійся. Ми вас не видамо. Тримайтесі. Без гіштериї..., — казав Нестор.
— Добре йому без гіштериї. Побував би він в шкурі Наталії Федорівни... — говорив Жеваго.
Говорили, шість кілометрів говорили, та сама мова, ті самі слова. Дорогою йдуть та йдуть. На захід і на захід. Ноги, возики, клунки. У Ваймарі, всі вулиці — повно-повнісенько. На Маріївській вулиці Нестор, Віра і Жеваго наткнулись на сцену: головний герой Ванька, расово-кирпатий ніс, на пім'ятій, з червоною, обводкою, шапчині червона зірка, його ко-партнер — старший, лисий, в бухенвальдській блюзі чолов'яга. Орудуючи під самим носом того своїм дебелим кулаком, Ванька виголошував "настоящим руским", з рязанським акцентом "язиком", монолог глибинного змісту: — Ми вас ще, собачих пасинків, таку й розтаку вашу мать, научимо, як разґаварівать с рускім чєловєком. Ми ще зробимо з вас ґезельшаф оселедців й маринади. Ми вам покажемо не Бухенвальда тричі Бухенвальд... Ось тільки прийдуть наші. На Сибір з вами! Колима!
Чолов'яга в бухенвальдській блюзі, ледве чи й розумів компліменти партнера, намагався щось сказати у своїй "шпрахе", розкривав то закривав рота, тож то той крив його матом, мов дубиною і на цьому дискусія їх скінчилася.
Ледве чи хто щось з того розумів. Говорили, що почав мову чолов'яга у бухенвальдській блюзі. Як бувший важливий член партії соціялістів демократів, як довголітній в'язень того самого Бухенвальду, зустрівши Ваньку, якого він знав також з Бухенвальду, він почав дорікати, чому, як він казав, "русіше камараден", відкрили знов Бухенвальд і яким правом розстрілюють там людей без суду. Це і зірвало Ваньку. З цього й почалась ця дискусія чемпіонів справедливости й дружби народів. Тому і зібралась біля них чимала юрба глядачів, які безпосередньо й невтрально цій дії приглядалися. Нестор, Віра й Жеваго, поняті цікавістю, також тут зупинилися і зо всіх тих барвистих епітетів Ваньки, якими він обкладав свого дискутанта, найбільше вразило "ось тільки прийдуть наші", що вказувало, що вчорашні страхи шановної Наталії Федорівни не були тільки наслідком порваних її нервів, грізним мементо-морі грізної дійсности, яка насувалась і ширилась над землею Ґете-Шіллера.
У самому ж комітеті, як звичайно, шуміло-шумом. На хіднику, на сходах, по поверхах й кімнатах — кишіло-кишмя. Приходили, відходили, піднімалися вверх, сходили вниз, творили гуртки, говорили, слухали... З намаганням "щось довідатись". Куди хто їде і як їде, чи прийдуть, чи не прийдуть, кого де забрали і як забрали. — Ну, що там? Як? — Та, кажуть, прийдуть. — Та хіба т американці аж так з глузду зсунулись, що віддадуть своє? Задурно? — Які там, скажете, американці? Барух, та Морґентау, та Літвінов, та всілякі Гісси. Своя, чесна братія. Під орудою батька народів, — пояснює ситуацію хтось зі знавців.
Трохи згодом, до коменданта міста вислано делегацію. Який це раз? Професор Метюшенко, інженер Голоховський, інженер Боруняк. У старій, недорозгромленій радниці, у найкращій з її заль з барельєфами містерій "Фавста", їх приймає, вже втретє, середнього росту, приземкуватий військовий у чині капітана на прізвище Мек-Ґлюр. За перекладача — молодий, стрункий, білявий лейтенант Гриняк, родом не з Детройту, як казали спочатку, а з Чікаґо, який ломаною українською мовою, звертаючись до всіх на "ти", перекладав мову коменданта, з якої виходило, що до цього часу, про який будь прихід сюди росіян, йому офіційно не було відомо. А не офіційно? Неофіційного не слід брати на увагу. Коли б щось так сталося •— про це буде наперед повідомлено. Чи можна знати, що те наперед значить? Це значить два-три тижні часу. Чи існує якесь особливе ставлення до втікачів українського походження? Ні. Нічого такого особливого, лишень українці не можуть розраховувати на транспорт війська. Вони мусять цю справу полагодити власними засобами. Все решта однакове всім. Чи можна конкретніше знати, що значить те "решта"? Всі, що хочуть вертатися, можуть вертатися, американська влада їм сприятиме, ті ж, що не хочуть — можуть лишатися. Насильно їх не видадуть. Що станеться з ними дальше — цього питання ще не вирішено.
І на цьому кінець, о'кей! Ґуд бай! Розмова коротка, проста, ясно. Делегація залишає радницю з почуттям мішаним. Основне "коли" і "куди", лишається далі питанням. Офіційне звідомлення головного командування мало б казати: на фронті без змін. Чекати на нові розпорядження.
Нестор, що залишив Віру й Жеваго внизу в гурті публіки, вдався до свого уряду, де на нього чекає знана редакція "Ґрааля", на цей раз з додатком двох, сливе двійнят, поетів Я. Шияна і М. Буяна. На головному місці Сашко. Атмосфера контрапунктальна. Нестора засипано питаннями. На вазі доля "Ґрааля". — Погано, братики, — говорив Нестор. — Нова трясця... Можливо прийдеться лишати Ваймар. — А це поважно, чи тільки по українськи? — зводив на жарти Сашко. Вигляд Нестора не прозраджував жартів. — За пару тижнів буде поважно, — відповів Нестор. — У цілому, славному теперішньому Ваймарі ні одної цілої друкарні. Та це не значить кінець взагалі. В наплечнику його головного редактора його майбутність забезпечена твердо, і рано чи пізно він появиться друком. — Амінь! — відповів на це Сашко. Тож то поет Шиян, втягнувши голову в плечі, мов би він хотів сховатися, почав доказувати, що царство чудодійного Ґрааля, від віків манило шукачів істини і в історії людства не було більш вдячної для цього атмосфери, ніж тепер. Сашко Рокита зробив на це свої великі очі ще більшими, але не сказав нічого, а Нестор несподівано заявив, що він годиться з Шияном, бо тиранія, яка залягла над Европою, створила справді атмосферу шукачів мучеництва, та лицарів абсурду, які готові вмирати за яку хочете "ідею".
Ця думка Нестора зчинила заколот. Редакція "Ґрааля" сприйняла це, як кпини над нею й вимагала пояснення. Поет Шиян кинувся пояснювати ідею Ґрааля, як не слід ототожнювати з багажом, що його віз, скажемо, Ленін в запльомбованому вагоні. Тут ходить про добро ідеальне, щастя духове, натхнення релігійне. Сила цього світла в його невловимості, воно збагачує не кишеню, а серце.
Сашко, що спочатку слухав цю риторику з деякою увагою, опісля підійшов до Нестора і спокійно спитав:
— Чи ви не бачили часом Віри?
— Бачив, — відповів байдуже Нестор, не перестаючи слухати Шияна.
— Не знаєте, де можна її знайти? — питав Сашко.
— Я залишив її внизу, — казав Нестор, збільшив голос і додав:
— Але, панове! Вибачте. — Він глянув на годинник. — Я спізнився. Мушу відійти. До побачення! — і він встав, і швидко відійшов. Залишивши решту всіх за собою.
Чого він властиво квапився? Чому виминув Сашка?
Здається, він не бажав сам собі признатися чому. Хоті уникнути побачення з Вірою, але сходячи вниз, повернув чомусь до амбуляторії Татяни, до якої, либонь, не мав ніякої справи. І вдав здивовано, коли саме тут в почекальні побачив Віру, яка саме на нього чекала.
— За вами, між іншим, питав Сашко, — кинув він Вірі, а сам попростував до кабінету Татяни.
— Нічого, нічого! Іншим разом — зрадів він, що Татяна була занята.
— Щось важливого? — запитала Татяна, занята чиїмсь вредним зубом.
— Ні.
