Втеча від себе - Самчук Улас

Фоєрверки, екстаз... Чи їм до мене? Та й солдати їх, не ті вже солдати, у них пагони, боротись ,,за родіну за Сталіна" надхнув їх не Ленін-Троцький, а Гітлер, — говорив Іван.

— Свєжо преданіє, но вєрітся с трудом, — відповів на це Нестор.

— У що саме не вірите?

— В ті їх пагони.

— Як це розуміти?

— Ті недобитки з тими пагонами, не ті, що брали колись Перекоп. Погоджуюсь. Але й не ті, що міняють режими. Ще тут вони герої, мають порцію, баб, але там... У себе. Голод. Пасивна, безмовна маса, без хребта, без волі, без думки. Кілька ґанґстерів, кілька полків оприччини і пагони стоятимуть покірно в чергах, голодуватимуть, кричатимуть ура. З'явись там ви — зітруть на табаку.

Іван на це не відповів, це забагато. Нема слів... Але він не годиться. Щось в ньому вже дуже ствердло. Він встає. — Е! Побачимо, — каже він. — Так, думаєте, вона появиться? — запитав він ще раз.

— Вірмо, надіймось, чекаймо. І це станеться, — говорив вже з бадьорим настроєм Нестор.

Іван, вагаючись вибачився, побажав доброї ночі і вийшов. Нестор ще поміг йому зійти з півтемно освічених сходів, а коли вернувся, Ірина, яка вкладалася до ліжка, докірливо казала: Чи варто з ним про це говорити?

— Але ж не можна втриматись. Людина преться на рожен, — казав Нестор.

— Може він знає це краще, — перечила Ірина.

— Тут вже не "знає" чи "не знає", тут вже пасія. І хотілося б щось зарадити.

— Він думає, що там щось зміниться, — не здавалась Ірина.

— Може щось і зміниться, але не тепер. Тепер та "перемога". Над усім. Тотальна. Зломлено Берлін, зломлено опір нутра, зломлено Рузвельта і навіть Черчіля. Чистота лінії. І щоб не внести нового зараження, прийнято гострі санітарні запобіглості... Буде знищено все, щ побувало закордоном поза дієвою армією. Це в стилі, дусі, нормі тієї політики, — говорив з піднесенням Нестор.

Ірина все таки не здавалася. — У нього там, бач, брати, жінка, син... На високих становищах ...

— Тичина там на найвищому становищі, але двох його братів знищено. Зрештою, кохана, не моє це діло, хай робить як йому хочеться, я своє сказав. Добраніч, — говорив Нестор, роздягався, клався, гасив світло.

Але заснути одразу не міг, налазили на думку, мов якесь гаддя, справи, проблеми, питання, а в тому також Віра. Все воно дико незбагнуте, карикатурне. А Віра в тому, мов пташина в циклоні. Нею рвануло і понесло. І, здається, її справжнє лихо щойно починається, той її батько напевно захоче забрати її зі собою... Ввижався її благальний погляд: не лишіть. Поможіть. Подайте руку.

Чергової п'ятниці зрання, ще перед урядованням, Нестор стрімголов гнався велосипедом до Ваймару з напрямком Ам Кіршберг. І знайшов Віру не в ліжку, а малій почекальні першого поверху з великим вікном, що виходило в парк, тепер затягнуте цилюльозою. Сиділа при круглому столику у плетенім кріслі одягнута у домашній, темно-вишневого кольору, мабуть, кимсь їй принесений халат, свіжо причесана, на ногах чорні, ляковані пантофельки. Відсвіжена, елегантна. Нестора побачила здалека, встала пішла назустріч. — Ви прекрасно виглядаєте. Браво! — казав він і потискав обидві руки.

— Дякую дуже, я знала, що матиму прекрасного гостя. Ходім, сідайте, — вказала вона на ще одне плетене крісло при столику насупроти.

— Ну? Розказуйте, — почала вона мову.

— Все архипрекрасно, вас ждуть, фанфари настроєні.

— А Одіссей! Як Одіссей?

— Нетерпеливиться, ричить, пиркає. Дракон дикоогненний.

— Ви його бачите.

— Бачимо, тамуємо, замовляємо.

— Той батько, той батько. Любила й люблю. Таки він... І дужий, і милий, і слабий. Як він вам подобається? Скажіть що подобається, — лебеділа Віра.

— Величезна, незграбна дитина. Як не любити.

— Але знаєте... Він був сильний, його зломано, — казала Віра і почала оповідати все, що знала, про свого батька. А в тому й про себе. Вийшла довга повість, як вона закінчила словами: — Колись, може, потрудіться... Розкажіть. Хай знають. Ось ми при цьому столику. Несторе Павловичу! Мені здається, що ми не живемо, а борсаємось в якомусь павутинні. А ми ж все таки люди. А ч це правда, що певні ідеали вимагають жертв крови? що це таке ті ідеали? А чи вони кому потрібні? Чи не це просто вигадка сердитих неврастеніків? То ж життя само знає на яку ступити. Несторе Павловичу! Скажіть. Чи я думаю так?

— Вірочко. Так чи не так, але так. Минулого століття за таке б вас камінували, але наша доба цим пересичена. Неврастеніки — неневрастеніками, а їх портрети на всіх вівтарях, а де вівтарі там жертви. І не кожному приємно бути жертвою, особливо, коли їх такі маси. Одначе... На поки що досить, до побачення. Лишень до завтра, а завтра слава, нарада, тру-ту-ту! За вами приїде Ганс. — Нестор встав. Віра провела його до виходу, помахала рукою.

Дні Нестора не йшли, а мигали калейдоскопом, та само промигнув і цей день "єгоже сотвори Господь", хто зна який за номером вічного — мільйонний, більйонний, сиксіліонний, така тобі міні-краплинка, яку бачить хіба сам Пантократор, своїми міні-мікроскопами, але в такі краплинці стільки інколи великого, що робиться ніяково, особливо коли це історія.

Цього дня, для прикладу, о годині сьомій вечора, остання промова, останнього міністра пропаганди Третього Райху, доктора Йосипа Ґеббельса, мабуть, з підземного бункера під руїнами столиці, якої роками й роками був гавляйтером, з якої роками й роками промовляв і промовляв невтомно, голосом оракула його ідеалів. На цей раз, його голос, звучав загробно, мов би з дороги до царства тіней, обіцяючи повернутись у віках, щоб почати жниво безсмертя.

Радіо Лондону тріюмфально, з того оптиміста, кпилося, зазначаючи, що його дороги назад він забрав зі собою, що, який би ти не був фараон, в остаточному т лиш мумія інколи в якомусь з музеїв.

Може це так, а може й не так, але життя — життям, вулиця Ваймару не брала це за чисту монету, діяла чиста, ясна стихія, для одних тріюмф, буревій щастя, для інших пониження, розпач, страх, а для Нестора втома, справ — гнався туди, гнався сюди, говорив, повідомляв, одвідав чорний ринок, за пляшку самогону, яку дістав від Ганса, роздобув від воїна Америки п'ять пачок "ПелМейль"-ю і таку ж кількість консервного ,,бейкен"-у, що половину з того, додавши двісті марок німецької валюти, обернути на пляшку коньяку, що ото з п'ятьма зірками.

Гордий трофеями, в суботу, біля години п'ятої передвечора, під щебіт ластівок, які зліталися чомусь до цього місця, та гуркіт ,,джіп"-ів Америки, що доносився з другого схилу долини, Нестор робить напад на Івана Мороза, якого застав в ліжку з виглядом дикобраза, три дні не голеного й не чесаного, наказав йому вставати, чепуритися і на сьому годину, секунда в секунду, появитися там то й там в Мелінґені. Так. Віра. Вернулася. Як було сказано. До побачення на бенкеті.

Своїй Ірині, Нестор радив також показати тон; найкраща сатинова, бронзового відтінку сукня, що від бозна коли, лежала на самому дні головної валізи, черевички на тонких, високих закаблучках — передвоєнної моди, бурхлива зачіска. Не забуто й про себе... Його вже давно не бачили в чорному, часів передвоєнних, одязі, тверді комірці з крилатою краваткою. Заносилось на високий лет, все мало сяяти... Але головну ноту, все таки порушив і зіпсув, головний грач драми Іван Григорович, бо коли Нестор з Іриною, в дорозі до Мелінґену, заглянули до його дому, щоб довідатись в якому той стані, то побачили його в його бухенвальдськім наряді, з обличчям покритим кілька днів не голеною, рудо-сивастою, щетиною.

І ніякого, хоч би що, пояснення, ані стурбовання, виглядало щось, як демонстрація... Відплата за довге чекання. А можливо... Хто зна... Втома. Тіла й духа. Та і пішли всі троє долиною у сяйві передвечірнього сонця, Іван нагадував арештованого, якого ведуть на допит, ніяких розмов, ані нотки захоплення.

У Врінґлєрів їх чекали. Не встигли вони ступити на поріг будинку, як з його дверей вирвалась росла, гарнау соняшно-жовтій суконці, жінка і з викриком "батько"кинулась на шию Івана. Це сталося так нагло, що то стратився. Здавалось, що він хоче вирватись і втекти. — О, батьку! О, ти мій дорогий! — повторяла й повторяла жінка, горнулась до тих широких, з червоним трикутником і літерою "У", грудей, обличчя в сльозах, голо порваний.

Іван занімів, рухи незграбні, довкруги люди, стара Матільда піднесла до очей край фартуха, Ганс застиг, Кляра розкрила рота, Емма захоплена.

— То вона ось яка! — нарешті отямивсь Іван, його заросле обличчя розтягнулось здивованням, уста хотіли сказати щось більше, очі хотіли вирватись з ям.

— Морозівна! — докинув до цього Нестор.

— Та єй-же Богу! Та вона! Дарую. Несторе Павловичу! Дарую. Тиждень мучив мене той кат, — кивнув він носом на Нестора.

Входили до будинку, постать Іванова стає центральною, почалась мова та сміх, та вигуки. Заповняли простору вітальню, на стінах якої висіли старовинні, потемнілі літографії замків, гостей просили сідати, Іван не відпускав дочки. Віра трималась батька, в атмосфері присмак свята.

Появились також Татяна й Микола Водяні з їх молоденькою, стрункою дочкою Мар'яною, Татяна у сірому, англійського крою, костюмі, Микола Іванович у темному, сірого відтінку одязі і такій же краватці. Нові вітання. З Татяною Віра трималась здержливо. — Тітка Таня? Стільки про вас чула. — Татяна міцно її обняла. — Вірочко. Не сподівалась бачити тебе такою... —— казала вона.

— Не кажіть, не кажіть. Я стратила голову. Це від радости, — швидко перебила її Віра, вона віталася з Мар'яною, похвалила її суконочку, з Миколою Івановичем стялась в компліментах, назвавши його лицарем за його "тебе чекає Голливуд", а там всіх прошено до їдальні, де за широким столом, на першому місці опинився Іван, д права сяяла Віра, до ліва Татяна, довкруги осяйні гості, ген включно з домашніми, які намагались сяяти також.

А коли дійшло до тостів, то почав їх Нестор, який мав місце насупроти Івана. — Годі, дорогі друзі, сказати, хто і для чого звів нас сьогодні сюди... Наші предки й недогадувались, що за межами їх перелазу, живуть не тільки ляхи та інші турки, а й звичайні батьки, матері, дідусі, бабусі. Одначе, щоб знайти правду, інколи приходиться пройти шлях тяжких випробовань, це вже таке, кимсь заведене, правило, але пройшовши його нас може чекати нагорода, чого ми є свідками тут сьогодні.