т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Слиш ти! Приказую, штоб не було пєсній!

Ми тільки цього й ждали і аж падали на койки від реготу.

Він трохи непорозуміло, але так само грізно й строго дививсь якийсь час, потім одходив, і дерев’яно, з непохитним, невблаганим виглядом одноманітно миготів у вовчку.

Як тільки він одходив, ми, пересиливши регіт, знов зачинали:

Гей, у полі билинонька ко-о-ли-ха-а-ається…

Моментально кроки в коридорі ставали швидшими, твердішими і разом з стуканням у вовчок чулось:

- Слиш ти?! Кому я приказав, що пєсні ніззя співать! Умовкнуть січас же!

Я не знаю, чого нам було так смішно, але ми просто корчились, задихались, плакали від реготу. І, розуміється, не співали в такий час. Він же, досягнувши свого, одходив з тим же незадоволено-грізним виглядом.

Звичайно, під вечір, коли над дверима ще не ставили лямпочки, ми лягали на свої койки і починали.

- Охо-хо-хо... Нудно, сукиного сина!.. Хоч би одну книжку, сволочі...

- Да-а... Це - оригінально... Книжка нічого... Але ти знаєш, серденятко, що якби пилка, то по моєму методу можна втекти... Їй-богу...

Я знав зарані, що ні по його методу, ні по моєму ніяким робом втекти не можна, але з великою й щирою цікавістю спирався на лікоть і, ледве розбираючи контури його постаті на койці, тихо питав:

- Яким же способом?

- А от таким... Ти тільки слухай... Іди сюди...

Я пересідав до нього на койку, спирався боком йому на живіт і він, лежачи, тихо й таємниче починав розвивати старий негодящий план, тільки з маленькою якоюнебудь одміною. Я слухав уважно, замирав серцем, уявляючи план дійсністю і навіть не сперечався з ним. Аж тоді, коли він кінчав, коли кидалося в очі, що крім пилки ще бракувало «яких-небудь сотню-дві карбованців», ми починали реготати, після чого я вже виступав із своїм планом. І Васюк теж уважно й серйозно слухав мене, іноді з запалом перебиваючи, доповнюючи, навіть сперечаючись, але сперечаючись що до деталів, а не до самого плану, в який він безмежно вірив. Коли ж я кінчав і виявлялось, що для мого плану не хапало тільки двох револьверів, динаміту і карбованців п’ять-десять грошей, Васюк рішуче виступав проти і знову висовував свій.

Вечеря перебивала наші сперечення. Після вечері ми співали, спершу потихеньку, сумно, далі Васюк вибирав пісні з виголосом, твердо ступав по підлозі і в такт вигукував якусь салдатську мелодію. Підходив дозорець, стукав ключами і починалась звичайна розмова.

- Слиш? Довольно пєсніпєній!..

- Довольно? Це оригінально. А ми тільки почали.

- Так от і прекраті, як почали.

- Та невже?..

І так далі.

А вночі, у снах наші плани здійснялись: ми тікали, стріляли, підривали стіни динамітом, пролазили в найвузюсенькі дірочки, прокидались від хвилювання і знову підкупали дозорців, передягались, перелазили через стіни і знову прокидались. Так кожної ночі. Вранці ж, після чаю, сиділи й оповідали один одному свої нічні удачі й неудачі.

Після обіду «дєлалі» прогулку, грали в шашки і знову лежали в напівтьмі смеркання і з захопленням слухали «нові» свої плани. А потім реготали так, що до нашої камери мусів підходити дозорець і цокати ключами об двері.

Іноді Васюк сумно спирав лікоть на подушку, клав голову на руки і, дивлячись знизу вгору у вікно, філософічно, задумливо говорив:

- А знаєш, серденятко моє, я думаю, що гірше тюрми нічого не може бути... Їй-богу...

- Гм!.. Чорт його зна... Мені теж здається...

- Ні, це - факт. Ти дивись: на волі люди гублять чи здоров’я, чи багатство, чи близьких людей... Правда? Рідко буває, що все разом... Га? Ти щось кажеш?

- Да-а, буває...

- Але рідко... А тут усе разом... Розумієш? Ні-чорта! Ні, сволочна штука ця тюрма... Та ще без книжки...

І раз несподівано додав:

- А ти знаєш, серденятко, що я вчора здорово таки кров’ю покашляв... Їй-богу.

І засміявся.

Мені стало холодно.

- Правда, Васюк? - тихо спитав я.

Він ще дужче засміявся. Потім раптом ліг на койку і, помовчавши, промовив:

- Да-а... хотів би я знати, що гірше можна знайти в життю!... Це оригінально... Гірше тюрми... Та ще такої... Ти знаєш, серденятко... Ех, серденятко ти моє!

Він хутко пересів до мене на койку, обняв за груди і прихиливсь.

- Хочеш, скажу тобі такий план, що ми через тиждень будемо на волі? Га? Хочеш?

- Ну?..- чекаюче протягнув я.

- Слухай же...

Він зручніше вмостився, плямкнув навіть губами, сам наперед смакуючи свій план і тихим шепотом докладно виложив усе передо мною.

Так, план був справді певний і простий. Треба було тільки підкупити двох дозорців. Це його трохи ускладняло. Але коли не зважати на цю обставину, то можна було б ручатися за успіх.

- Слухай... Але ж ти забуваєш, що у нас нема кому підкупити їх?..

- А, почекай!.. Це не так важно... Головне, ідея.. Уявім собі, що є... Тоді, значить, ти дивись...

І знову малював всю майбутню картину нашої втечі.

Ні, план таки дійсно прямо геніяльний. Геніяльний своєю простотою, несподіваністю, одважністю. От тільки якби знайшовся хтось, щоб з волі підкупив тих дозорців, що коло воріт.

Ми замовкли, потім зразу обоє почали реготатись. Реготали так, що до вовчка підійшов засушений дозорець і таким тоном, ніби оповіщав нам якусь цікаву новину, промовив:

- Господа!.. Слиште, господа? А ви знаєте, що не полагається так крупно сміяться?

Але як ми не то що не перестали «крупно» сміятись, а ще більше закотились реготом, то він помірно, але сильно почав стукати об дверці вовчка й підвищеним голосом заговорив:

- Гей, господа, а реготатьця так не полагається. Слиште?

- Ой, умру...- стогнав Васюк.

- Слиште, господа? Просю вас з убежденієм. Довольно.

Пам’ятаю, Васюк ще довго схлипував від сміху, а мені... сумно-сумно раптом стало.

_________

І от чогось з того вечора (і чого саме з того, я й досі не можу з’ясувати