т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Слиш ти! Приказую, штоб не було пєсній!
Ми тільки цього й ждали і аж падали на койки від реготу.
Він трохи непорозуміло, але так само грізно й строго дививсь якийсь час, потім одходив, і дерев’яно, з непохитним, невблаганим виглядом одноманітно миготів у вовчку.
Як тільки він одходив, ми, пересиливши регіт, знов зачинали:
Гей, у полі билинонька ко-о-ли-ха-а-ається…
Моментально кроки в коридорі ставали швидшими, твердішими і разом з стуканням у вовчок чулось:
- Слиш ти?! Кому я приказав, що пєсні ніззя співать! Умовкнуть січас же!
Я не знаю, чого нам було так смішно, але ми просто корчились, задихались, плакали від реготу. І, розуміється, не співали в такий час. Він же, досягнувши свого, одходив з тим же незадоволено-грізним виглядом.
Звичайно, під вечір, коли над дверима ще не ставили лямпочки, ми лягали на свої койки і починали.
- Охо-хо-хо... Нудно, сукиного сина!.. Хоч би одну книжку, сволочі...
- Да-а... Це - оригінально... Книжка нічого... Але ти знаєш, серденятко, що якби пилка, то по моєму методу можна втекти... Їй-богу...
Я знав зарані, що ні по його методу, ні по моєму ніяким робом втекти не можна, але з великою й щирою цікавістю спирався на лікоть і, ледве розбираючи контури його постаті на койці, тихо питав:
- Яким же способом?
- А от таким... Ти тільки слухай... Іди сюди...
Я пересідав до нього на койку, спирався боком йому на живіт і він, лежачи, тихо й таємниче починав розвивати старий негодящий план, тільки з маленькою якоюнебудь одміною. Я слухав уважно, замирав серцем, уявляючи план дійсністю і навіть не сперечався з ним. Аж тоді, коли він кінчав, коли кидалося в очі, що крім пилки ще бракувало «яких-небудь сотню-дві карбованців», ми починали реготати, після чого я вже виступав із своїм планом. І Васюк теж уважно й серйозно слухав мене, іноді з запалом перебиваючи, доповнюючи, навіть сперечаючись, але сперечаючись що до деталів, а не до самого плану, в який він безмежно вірив. Коли ж я кінчав і виявлялось, що для мого плану не хапало тільки двох револьверів, динаміту і карбованців п’ять-десять грошей, Васюк рішуче виступав проти і знову висовував свій.
Вечеря перебивала наші сперечення. Після вечері ми співали, спершу потихеньку, сумно, далі Васюк вибирав пісні з виголосом, твердо ступав по підлозі і в такт вигукував якусь салдатську мелодію. Підходив дозорець, стукав ключами і починалась звичайна розмова.
- Слиш? Довольно пєсніпєній!..
- Довольно? Це оригінально. А ми тільки почали.
- Так от і прекраті, як почали.
- Та невже?..
І так далі.
А вночі, у снах наші плани здійснялись: ми тікали, стріляли, підривали стіни динамітом, пролазили в найвузюсенькі дірочки, прокидались від хвилювання і знову підкупали дозорців, передягались, перелазили через стіни і знову прокидались. Так кожної ночі. Вранці ж, після чаю, сиділи й оповідали один одному свої нічні удачі й неудачі.
Після обіду «дєлалі» прогулку, грали в шашки і знову лежали в напівтьмі смеркання і з захопленням слухали «нові» свої плани. А потім реготали так, що до нашої камери мусів підходити дозорець і цокати ключами об двері.
Іноді Васюк сумно спирав лікоть на подушку, клав голову на руки і, дивлячись знизу вгору у вікно, філософічно, задумливо говорив:
- А знаєш, серденятко моє, я думаю, що гірше тюрми нічого не може бути... Їй-богу...
- Гм!.. Чорт його зна... Мені теж здається...
- Ні, це - факт. Ти дивись: на волі люди гублять чи здоров’я, чи багатство, чи близьких людей... Правда? Рідко буває, що все разом... Га? Ти щось кажеш?
- Да-а, буває...
- Але рідко... А тут усе разом... Розумієш? Ні-чорта! Ні, сволочна штука ця тюрма... Та ще без книжки...
І раз несподівано додав:
- А ти знаєш, серденятко, що я вчора здорово таки кров’ю покашляв... Їй-богу.
І засміявся.
Мені стало холодно.
- Правда, Васюк? - тихо спитав я.
Він ще дужче засміявся. Потім раптом ліг на койку і, помовчавши, промовив:
- Да-а... хотів би я знати, що гірше можна знайти в життю!... Це оригінально... Гірше тюрми... Та ще такої... Ти знаєш, серденятко... Ех, серденятко ти моє!
Він хутко пересів до мене на койку, обняв за груди і прихиливсь.
- Хочеш, скажу тобі такий план, що ми через тиждень будемо на волі? Га? Хочеш?
- Ну?..- чекаюче протягнув я.
- Слухай же...
Він зручніше вмостився, плямкнув навіть губами, сам наперед смакуючи свій план і тихим шепотом докладно виложив усе передо мною.
Так, план був справді певний і простий. Треба було тільки підкупити двох дозорців. Це його трохи ускладняло. Але коли не зважати на цю обставину, то можна було б ручатися за успіх.
- Слухай... Але ж ти забуваєш, що у нас нема кому підкупити їх?..
- А, почекай!.. Це не так важно... Головне, ідея.. Уявім собі, що є... Тоді, значить, ти дивись...
І знову малював всю майбутню картину нашої втечі.
Ні, план таки дійсно прямо геніяльний. Геніяльний своєю простотою, несподіваністю, одважністю. От тільки якби знайшовся хтось, щоб з волі підкупив тих дозорців, що коло воріт.
Ми замовкли, потім зразу обоє почали реготатись. Реготали так, що до вовчка підійшов засушений дозорець і таким тоном, ніби оповіщав нам якусь цікаву новину, промовив:
- Господа!.. Слиште, господа? А ви знаєте, що не полагається так крупно сміяться?
Але як ми не то що не перестали «крупно» сміятись, а ще більше закотились реготом, то він помірно, але сильно почав стукати об дверці вовчка й підвищеним голосом заговорив:
- Гей, господа, а реготатьця так не полагається. Слиште?
- Ой, умру...- стогнав Васюк.
- Слиште, господа? Просю вас з убежденієм. Довольно.
Пам’ятаю, Васюк ще довго схлипував від сміху, а мені... сумно-сумно раптом стало.
_________
І от чогось з того вечора (і чого саме з того, я й досі не можу з’ясувати