т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я сидів в одній тюрмі. Не бачив ні книжок, ні листів, ні єдиного друкованого слова.

І дійшло вже до того, що я тільки лежав дні і ночі на койці й байдужими, млявими очима дивився на стіни, стелю та на вовчок у дверях. Книжок я вже не вимагав, бо знав, що все одно «вони» не дадуть мені їх. З начальником тюрми не балакав і, коли він звертався з чимсь до мене, я навіть не вставав з койки й тільки одводив погляд на стелю.

І не прохав уже перевести мене з цієї камери, де зо всіх боків були глухі стіни, за якими не було ні одного товариша. Я знав, що «вони» навмисне все це робили.

Дні, як тягучі краплі з якоїсь безкрайної ринви, капали одні за одними в темряву минулого, як краплі похожі одна на одну. Спершу я цікавився, скільки їх накапало, а потім лінь було рахувати - і я погубив дні. Погубив і, навіть, приємно часом було: наче їдеш якимсь безмежним полем - без шляху, без певности, куди їдеш, навкруги фуга, сніг помірно й невпинно пада й пада, коні ледве соваються, на очі дрімота налягає. Хай везуть коні, все одно. Іноді здалеку заманячить думка: «це ж, братіку, ти замерзаєш. Смерть це... Чуєш?» - «Смерть?... Гм... Як то смерть?» - В такі хвилини смерть дуже погано уявляється. І знов дрімаєш собі.

Але раз... Грюкнули двері, розчинились і в камеру, разом з дозорцями, вступила якась постать у штатському. Дозорці щось бовкнули й зараз вийшли, загрюкавши дверима.

Я аж сів.

Господи: Васюк! Мій Васюк!

- Ну? Не ждав? Га? Це - оригінально. Здоров, здоров... Облобизаємось? Валяй...

Приголомшений і дзвенящий радістю, я почув його товсті губи на щоці у себе, машинально чмокнув його в ніс, одсунувсь і сів на койку.

Васюк же заклопотано взяв з підлоги свій клунок, переклав його в другий куток, попробував, чи гарно йому там, і став хазяйським оком оглядати камеру. Робив усе так, наче ми не шість місяців не бачились, а шість годин. Був вечір уже й верхня половина камери була жовта, а нижча темна, бо лямпочка стояла над дверима.

- Так!.. Це - оригинально. Номерок ти заняв, серденятко моє, не з розкішних. А проте... затишно. Лямпу не дають у камеру?

Я зідхнув, ще не зовсім очумавшись.

- Ні, не дають.

- Це - оригінально. І курити, мабуть, не можна?

- Ні, не можна.

Васюк засміявся. Звичайно, коли людині погано, то вона сердиться, гнівається, лютує. Васюк же навпаки, чим гірше йому, тим більше сміється. Я ніколи ні з ким так не сміявся як із Васюком. Єсть такі люди, з якими найсерйозніша людина, у котрої побачити посмішку дуже важко, з ними регочуть, як скажені, беруться за боки, стогнуть і молять.

Через п’ять хвилин ми вже страшенно реготали. Дозорець кільки разів підходив до вовчка стукав ключима й кричав:

- Слиш?.. Ніззя шум дєлать…

Васюк поважно підходив до дверей і ввічливо нахилявсь до вовчка.

- Як кажете, серденятко моє?

- Ніззя шум дєлать.

- Це - оригінально. А чому так?

- Не полагається.

- А через що ж не полагається?

- Через то, що запріщається.

І ми знову качались від реготу.

Ніч ми не спали. Хоч Васюкові й поставили другу койку, але ми обидва лягли на моїй і всю ніч пробалакали. І нам таки було про що побалакати: не рік і не два йшли ми поруч у житті.

Одноманітно й рівно ходив дозорець в коридорі; знадвору часами злими довгими гадюками вповзав у тишу свист вартових. Притулившись щільно один до одного ми лежали тихо, розгортали поверхню нашої пам’яті і, як діти, з скрині виймали Пережите і злегка-соромливо, але тайно, радісно колисали його, милували й тихо сміялись. І сивий, старий тюремний Сум стояв у темному кутку й привітно хитав головою й шепотів до нас щось своє, старе, тюремне, таємниче.

Під ранок, коли напівкругле віконце, немов півколеса з шпицями, посіріло, Васюк заснув коло мене. Я вже давно посварився зі своїм сном і ловив його несподівано то вдень то ввечері, а вночі звичайно він десь лазив собі самотою. Я не спав і, пам’ятаю, любовно, як мати на заснулу дитину, дивився на Васюка.

Лице його, з кучерявими білявими волоссями і розрізаним надвоє підборіддям, мирно й довірчиво схилилось до грудей мені й хотілось тихо-тихо цілувати його. Але якби він почув і прокинувся, він би реготав, як скаженний. І я тільки дивився на нього. Він причмокував губами, похрюкував, іноді злісно й хапаючись чухався і знову рівно й спокійно сопів.

«Серденятко моє»!

Ми дуже не дошукувались, через що та для чого «вони» посадили до мене Васюка. Чорт їх бери: посадили то й посадили,- однаково обом нам менше каторги ждати нічого. Однаково ми обоє ніяких показів не давали, значить, боятись якось заплутати один одного ми не мали чого.

Але книжок нам все таки не дозволяли, виразно натякнувши, що ми могли б мати навіть і тютюн, якби захотіли, не то що книжки. Ми то дуже хотіли, але показів все таки не давали; зробили з хліба шашки і стали грати, реготатись, дражнили дозорців. Їх було двоє в нашому коридорі. Один - маленький, рудий і весь надзвичайно плескуватий, наче засушений в якійсь величезній книзі. Він раз-у-раз держав великим і середнім пальцем цигарку, жмурився від її диму і, дивлячись у вовчок спокійно-пильним поглядом, з протягом говорив:

- А пє-є-сні іграть ніззя-а...

І жмурив від диму ліве око, через що здавалось, що він сам кепкує зі своїх слів.

- Через що «ніззя»?

- Не полагається... Такоє узаконєніє, що не полагається... Када б, случайно скажем, вийшло, такоє узаконєніє, що полагається пєсні арештованим, значить, нада усєм співать пєсні.

І з легкою посмішкою, невозмутимо й хитро жмурив око.

Він був з філософським напрямом думок і ми дуже любили з ним балакати; але він хутко одходив од вовчка.

Другий же так і зовсім ніколи не вступав до розмови з нами. Сухий, вугластий, з