Втеча від себе - Самчук Улас

Раса найтривкіших домосідів, тисячелітнього закорінення, найдіткливішої вражливости змін часу і простору, пі ногами історії, ніби листя зірване вітрами осени під ногами перехожих.

І між цим також Морози. Чи не найхарактерніший фрагмент расової мозаїки нації найвартнішого вибору. Рідкісний, все ще живий, відбиток з прадавнього її минулого з надщербленими його краями.

А в тому також Віра — молода жінка, не конче буденного крою, кинута на поспас стихіям. Її істота це кунсткамера, вкритих курявою віків істин, пізнання яких могло б спричинити відсвіження тих ферментів, з яких твориться вино духа, а тим самим народу. Її зацікавлення вражають і вдаряють, і повз них не можна пройти байдуже.

Отакі ось міркування, для Нестора Сидорука, це хліб щоденний, він має ще й уряд, а в тому урядовий стіл, але його уряд не за столом. Це скорше рятівничий пост потопаючих, лябораторія дослідництва, катедра проповідництва. Візьмім для прикладу таку ось штуку: на вулицях людей ловлять, ніби мустангів у преріях та пакують за дроти "родіни", а в уряді Нестора, п'ятеро голодних поетів, ведуть раду, як їм видати журнал літератури культури в стилі модерн за зразками Парижа. Чи вони забули премудре ,,коли говорить зброя — мовчать музи"? Ні. Але для них є гаслом "і в огні її окраденую збудять", а це значить, куй залізо, коли є огонь, бо огненність є їх кліматом. І поки вони там сперечаються за сюрреалізм, дадаїзм, акмеїзм, там унизу цієї ж будови, у кабінеті докторки Татяни Водяної відбувається така сцена: колишній командир повстанських частин Переяславщини під стягами армії Української Народної Республіки і колишній управитель Ухт-Печорського ГУЛАГ-а та в’язень чисельних допрів з-під прапору Союза Совєтських Соціялістичних Республік мають зустріч. Побачивши Миколу Водяного, Іван Мороз, мов би злякався, мов би він торкнувся проводу високого напруження, але він миттю отямився і щоб віддячитись за таку слабість, підняв праву руку на подобу римського сенатора і викрикнув: — Слава, батьку отамане! — Щоб не лишитись в боргу, Водяний гаркнув: — Ура, товаріщу начальніку! — І поки вони душилися у ведмежих обіймах, біля них все завмерло. Татяна, і так висока, спялась на пальці, кількох пацієнтів її почекальні забули свої болі і обернулись у вислів радости.

— Давненько, давненько не бачились! — говорив Водяний, потискав обидві Іванові руки і сяяв, як дзеркало, на яке падало сонце.

— А ти все в отаманах. Похвально! — бубонів Іван.

— А ти, бачу, тріюмф і трофей великих аліянтів! — вторував Водяний.

Рухнули спогади, кожний з них "побував", що й казати, і в наслідку резолюція: вимарш на село Трьобдорф, сім кілометрів на південь до ставки пана отамані і гідно з парадами, цю пропам'ятну дію відзначити. Кликали також Нестора, але той — вибачте. У нього засідання.

На цей раз, вже не так комітету, як його зверхництва. З генеральною аґендою: переворот. Випав з головства великий харків’янин Семен Григорович Гоременко, ставленик ,,Організованої громадськості", а залишену щербину заповнив сотник армії УНР в екзилю, Олександер Сидорович Кузьменко. На перше око ніякого тут дива. Люди цього, здається, спокійного племені, як ніщо, люблять такі процедури і готові робити їх хоч би й щодня, але в тому таїться і щось судьбоносне. Управляти імперією у якій не заходить... Ба, чи краще ніколи не сходить, сонце, розсипану не лишень на руїнах Ваймару, але й по всіх континентах світу, куди складніше завдання, ніж було Rule Britania. Конденсація розбитих сердець, плетиво порваних надій, розпач зґвалтованих воль. Представмо це в цифрах і вийде універс горя. Людину залито горем, як оселедець маринадою, все в ній просякнуто гіркотою... Жужм пошарпаних пристрастей, вихор фантазії, які гаснуть при кожному дотику реального.

Розбита, поневолена, вирвана з ґрунту істота тратить привілеї свобідного вибору. Лишається спротив, протест, бунт, деструкція... Елементи, з яких годі дати форм ладу. Це було також темою розмови Нестора й Луки Жеваго, коли вони цього вечора пішки верталися з Ваймару до Тавбаху.

Лука Жеваго не політик... Мирний мистець-маляр, експресіоніст, родом з Донбасу, лагідної вдачі, середнього росту, лисого чола, сірих очей, член "Організованої громадськости" харків’ян. — От ви, — говорив він, ступаючи легким, танечним кроком зі своїм пім'ятим, порожнім на плечах наплечником, з яким, за звичкою, не розставався від часу бомбардування, — згадали Гоременка, його обрано демократично, більшістю голосів, хотіли приподобатись Америці, там же така мода і, здавалось, гаразд. Але Кузьменко "генеральний секретар" тієї громадськости, а наша доба породила особливу породу генерального секретарства, це сучий син, щ,о потрапить не лишен писати протоколи, а й загнуздати сто вісімдесят мільйонів населення. Чортяка високого вольтажу. І кожен тихенько, щоб ніхто не почув, себе питає: як це могло статися? І пояснює, хто як вміє, переважно ніяк. Сталося. Сатанинське навождениє. Найкраще мовчи, корися, тремти. Але як подумати... Скажіть мені, будь ласка, Несторе Павловичу, чи у нас можлива якась інша форма управління, ніж те гемонське секретарство? От подумайте і скажіть.

На це питання, Нестор направду почав думати. І вагався щось казати. Жеваго це помітив. — Правда? — казав він тоном спокусника, — що нема відповіді. Хочете сказати — демократія, та язик не повертається. Так от з нами. Хотіли підлабузнитись єнкі, голосували таємним, припало Гоременкові, а вийшов Кузьменко. Ви, мовляв, там скільки хочете, 99 кома 9 процентів, а я тут Я. І о тобі демократія. Такий вже стиль. Дух. Традиція. З давен-давен. Хто, скажім одверто, поставив на ноги то колос — Росію? Я, один раз, будучи на Соловках, завдав таке питання одному рускому, а той подивився на мене грізно і каже: хіба ти, таку твою мать, не знаєш, що це був цар, да Єрмак, да Сибір. Раб був, каже. На горі і внизу. Від мужицького постола до двоголового орла — рабство. Чистої, як сльоза, культури.

— Але ви знаєте чому впав Гоременко? — запита спокійно Нестор.

— Та знаю. Я йому казав: Семене Григоровичу. Вас вибирали головою комітету, а не прем'єром уряду. Ви знаєте, що прем'єрство вже заняте. А він мені: те ваш прем'єрство не варте фунта клоччя. Що воно робить? У нас тут — дивіться народ. А я йому: Семене Григоровичу. Для цього вас вибрано. Помогти народові. А та уряд. Його створено за Української Народної Республіки. В Києві. Він нас очолює. А він мені: той там уряд! Нікого він не очолює. Хто його визнає? У нас тут у Ваймарі дванадцять партій і ніодна з них не йде з урядом. Це анархія. Мусимо зробити з цим лад. Думаєте, кажу, що ті партії підуть з вами? А він визвірився, ніби я його вкусив. Підуть-не-підуть, не будемо їх питати. Ми з них зробимо ягнят. За нами школа. Школа то школа, Семене Григоровичу, але де ваш Сибір? — кажу йому спокійненько шовковим тоном. А він ще вище підняв голос: ми дам з ним раду і без Сибіру. Ми демократія. Нас більшість. А тут Америка. А чи не думаєте, кажу, що всі ті дванадцять партій це саме кажуть? І що кожна з них має вже свого прем'єра? І свій уряд? Ми з Харкова! — викрикну Семен Григорович. І то так, що мене потрясло. І я зрозумів: дух, стиль, традиція. Візьміть любого Семена Григоровича, розкрайте його голову, от хоч би, як кавуна, і побачите: хаос. Земля була невлаштована і дух Божий ширяв над нею. І його зняли. І прийшов Кузьменко. Ставленик уряду. І може це добре. Кажуть, що партії роблять зустрічі, шукають "порозуміння", лишень горе в тому, що там такі ж Семени Григоровичі. Не з Харкова, так зі Львова. З Кобиляк, Коломиї, Таращі. Міст у нас — слава Богу. А як ви, Несторе Павловичу, на це дивитесь? Ви, здається, з Луцька.

Нестор Павлович уважно слухав і це задиркувате питання його сполохало. — Яз вами погоджуюсь, — сказав він поспішно.

— Але чи є з цього який вихід? — питав той зосереджено, мов би цілив у певну мішень.

— За моїми апологетичними теоріями безвихідного виходу не існує, — говорив Нестор, виминаючи відповіді з наміром виграти час для думки.

— Говоріть зі мною одвертіше. я з Донбасу, — казав на це Жеваго.

— Що торкається хаосу, у нас на заході говорилось про це добрих двадцять п'ять років, — казав Нестор.

— І до чогось договорилися? — перебив його швидко Жеваго.

— Властиво, до Семена Григоровича. Твердої руки. Героїзму. І на цьому базувалися наші аспірації.

— І що добазувались?

— Хаосу.

— Виходить, що хаос — наша плянета. Це, кажете, вихід?

— За моїми, кажу, теоріями, природа не терпить хаосу і що ми потрапили до нього контрачинно. Нас розбито і віднято державність. І взято в полон. В полоні не можна шукати ладу. Кругом дроти. От ви лиш гляньте — там той мур і те "Смерть фашизму". Вони, знають. Ц їх зброя. Ми для них мишва, яку треба зловити в пастку. А там на верхах, вершителі, для яких наш хаос їх союзник, це спілка і змова. Але й тут є вихід, — казав спокійно Нестор, мов би ці слова йому вже набридли.

— Ану... Ану... Який. Поставте точку, — квапився Жеваго.

— Світ! — кинув Нестор це слово, мов би зробив тому ласку.

— Неясно, неясно. Світ, але не ясно. У світі всячина. Дехто воліє в лоб кулю, ніж світ. І де ж там, скажете, Дніпро? — лементував Жеваго.

— Я не маю, приятелю, готових на це рецептів, лиш знаю, що наші Семени Григоровичі засиділись по своїх харковах до затрати перспективи і їм потрібно провітритись. Для того, щоб що-будь зрозуміти, треба думати, для того щоб думати, треба щось розуміти. Щось сказати і щось чути. Це обмін речовин. А скажіть, буд ласка, мудрий донбасцю, чи ви там у тому Донбасі, де стільки "кують сталь", могли отак на вулиці сперечатися про Семена Григоровича? Коли ви голосували 99,8 процентів? Не знаючи хто він, що він, для чого він. То у вас в голові, признайтеся, була тьма. Навіть і не хаос. Тьма. Ви казали: чорт його бери. Яке моє собаче діло. Мене он чекає черга, потребую штани ...

— Ха-ха-ха! — розсміявся враз Жеваго.

— Приємно це чути. Люблю веселих людей, — казав Нестор.

— Ви згадали чергу. Колись розкажу. Феноменальний досвід. І ви думаєте, що з нас все таки щось буде, простоявши три покоління в черзі? — казав Жеваго спотикнувшись на вибоїні дороги.

— Будемо тікати.