Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Знай, що за твою голову поставлена велика нагорода, а на таке не один злакомить-ся. А хоч би й не те, то, бач, що гетьман не задоволиться письменним приказом. За тим може кожний день прийти й сила, якій ми не зможемо опертися, бо тепер на Січі запорожців мало. Усе розбрелось по хуторах та зимовках. Моя рада така: втікай, Богдане, далі до Дніпрового лиману.
Нічого було робити. Хмельницький зібрав на Січі гурток охочих товаришів і подався далі на Низ.
Аж тут, на Низу, серед непроходимих плаїв, закрутів,
річок, потічків та озерець почував себе безпечним. Хто б
не обзнайомлений зайшов сюди, пропадав певно. Такому
не було вороття. Тут був останній азиль для тих всіх, яким
не було безпечного місця між людьми. Таких застав тут
Хмельницький чимало: Як тільки з'явився, стали біля
нього збираться різні сіроманці, одчайдухи і горлорізи.
Хмельницький взявся зараз до їх організації і поклав на
них свою тверду вмілу руку. З тої безкарної юрби хотів
зробити військо. Змагався в їх неслухняні, бурливі голови
втовкмачити ідею освобождения України з ляцької кор-
миги, вляти в їх серця любов до неї, до батьківської віри
та церкви.
— Хіба ж вічно хочете так по-звіриному жити та вашою кров'ю комарів годувати? Хіба ж вже немає на божій землі такого спокійного кутка, де б ви могли жити, як люди живуть? Ні, брати, і ви люди, а не звірі, і для вас право людини писане, і для вас знайдеться місце між людьми на нашій широкій Україні. Але це місце треба собі здобути силою, а сили у вас є. Треба вимести з України це сміття, цих заволок, з яких причин ви стали бездомними сиротами, скитальцями. Дивіться на мене: я старий козак, січовий товариш, і я попав між вас, сіроманців, бо мене гонять, мов звіра, за це тільки, що, ограблений злодіями з батьківського і мого власного майна, хотів я чесною, мировою дорогою доходити на розбійниках мого права. Тепер і я з вами на одному возі їду.
Так говорив Хмельницький до тієї напівголої й босої голоти, а кожне слово западало їм глибоко в д>шу. У тих вкритих звіриними шкурами викидків тодішнього суспільства, пробуджувалась людська душа, прокидалась любов до батьківщини, їх захоплювала Хмельницького ідея. Кожному пригадувалось колишнє. Стискав серце жаль за покинутою ріднею, за рідною стріхою та селом, і вони липнули до Хмельницького, мов бджоли до матки. Хмельницький своїм розумом, своєю великою душею поконав дикі Інстинкти тієї сірої юрби і зробив з них слухняне здисципліноване військо...
Ляхи й тут не лишили Хмельницького в спокої. Справдилось те, що говориз кошовий. Потоцький недовіряв січовій старшині, щоб вона по-доброму видала Хмельницького, і тому недовго по висланні листа пісіав знатніше військо, яке мав під рукою, на Січ. Під командою польських офіцерів послав 800 жовнірів. Між тими було 300 поляків, а 500 українців. На Січ вийшли вони без ніякого опору зі сторони січовиків. їх було під цю пору дуже мало.
Команда, не заставши тут Хмельницького, пішла за ним услід далі на Низ. Хмельницький сподівався того і розтягнув свої стежі аж до самої Січі. Хмельницький довідався зараз, які гості йдуть до нього. Він післав зараз двох дотепних козаків напроти поляків і навчив, що мають робити.
Вони прийшли до польської команди і жертвували свої услуги. Вони знають, де зараз Хмельницький, і проведуть військо безпечно. Але вони хотять знати, що за це дістануть, бо, мавляв, задармо нічого нема. Вони чували, що за голову Хмельницького наложена нагорода, але не знають, яка саме... Без них, то сам чорт Хмельницького не знайде. Це упірне говорения за гроші, розвіяло у ляхів всяке підозріння. Таж це такі люди, що живуть з грабунку й,крадіжі, а за гроші продадуть чортові душу. Та ще як їм командир сказав ціну, вони стали торгуватися. Жадали, щоб їм половину дати зараз та ще. щоб їм було прощено всі гріхи і щоб можна було вертатись вільно на Україну до своїх домівок. На це ляхи пристали, а щодо грошей, то з тяжкою бідою згодились дати зараз четвертину. Команда була з того дуже рада, що невеликим коштом зроблять таке велике діло, а щодо нагороди, то вона їм, а не тим харцизам дістанеться. Тим походом вони дуже перетомились, час було вертатися, бо зимувати тут не доведи господи. Було їм спішно. Козаки пішли зараз між військо і тут знайшли земляків. Рушили зараз у похід. По дорозі висланники Хмельницького не дармували. Вони увихались непомітно поміж земляками і шептали їм в уха.
Чи вам, люди, полуда очі заступила? Хіба ж ви не знаєте краще нас, який на Україні утиск від панів та жидови? А ви йдете на нашцх братів збройною рукою? І для кого, для панів-гнобителів? Ми не з гаразду, не з розкоші живемо у ямах серед болота, мов дикі звірі. Нам би на байдаки та й на море. А ми того не робимо, бо ми гуртуємось до великого діла — приборкати панів-маг-натів і Україну з-під ляцького панського ярма освобо-дити.
Що ж н-ам робити? Ми на службі, і наше діло слухатись.
Дурні ви. Ви воли робочі, а не люди. Доброхіть вбрали шию в ярмо і не хочете його скинути. Приставайте до нас.
Що ж зробимо. У них сила.
У нас більша. За нами пора й місце. Але... як хочете. Та знайте, що ми вже завели вас в такі нетрі, що жива душа звідсіля не вийде. Не хочете, то й вас, як каїнів, погубимо враз з ляхами, мов мишенят.
І воно так справді було. Водили команду різними манівцями і викрутасами, аж завели в таке місце, що, поминай як звали, і вороття не було.
Це ломогло. Нашіптування знайшли послух.
Одної сірої днини вранці з усіх боків повилазили із своїх скриток сіроманці і кинулись на ляхів. До них пристали і українці, що служили в польському війську. Ляхи страшно налякались, побачивши тих обідранців, що виглядали на дикунів, а ці стали всіх поляків мордувати, ловити та топити в полонках. Нікого не пощадили.
Тепер сила Хмельницького значно побільшала. Пристало до нього 500 узброєних і вишколених в воєнному ремеслі жовнірів. Серед цих обставин, які тут були, неможливо було зимувати. І Хмельницький вернув на Січ. Тепер була тут така сила, що нічого було Потоцького боятись.
Запорожці привітали його, мов спасителя. Зараз розіслав кошовий наказ по низових зимовиках і паланках, щоб товариші негайно вертались на Січ. Вість розійшлась голубиним летом по всіх усюдах. Опріч козацького товариства стали збігатись сіроманці-скитальці, панські втіка-' чі, що ховалися над берегами долішнього Дністра, Бугу й Самари, що живились м'ясом дичини та рибою і жили в печерах й ямах. Прибігали сюди й нові втікачі з
України. Достоту так, як коли господиня винесе решето зерна на подвір'я і закличе курей, а вони із всіх закутин збираються в одно місце до зерна.
Військо Хмельницького більшало з кожним днем. Він його організував, складав в сотні й полки, вишколював ! заводив залізну дисципліну. Пригадались недавні ще часи славного гетьмана Петра Конашевича. У всіх серцях царила надія на Хмельницького, однодушна й тверда. Він божий висланник, він Україну визволить...
веред тієї безповинної праці писав Хмельницький листи до гетьмана Потоцького, до Шемберга, Конецпольського і до самого короля. Пригадував свої заслуги для ойчизни, а яку за це дістав нагороду? Такий пройдисвіт, п'яниця і розбишака Чаплінський зробив йому страшну кривду, а він, замість знайти для себе право, діждався того, що за ним гонять і нагороду на його голову, начеб якого злочинця, визначають.
До Шемберга писав, що він мусив втікати, бо Чаплінський наважився життя йому вкоротити. На Січі збираються тепер козаки не на що друге, як хіба щоб вибрати й вислати депутатів до Варшави, щоб випросити собі тих прав, які вони вже мали від попередніх королів, а які відібрали від них окраїнні пани. Просив Шемберга, щоб він був ласкав опікувати його домиком у Чигирині, бо йому вже з цілого його майна нічого більше не осталось. Конецпольському писав, що виною того нещастя є Чаплінський, котрий закрався в ласку пана старости на те, щоб з його користати. Назвав Чаплінського литовським покиданием, польським п'яницею, а українським розбишакою. До Шемберга писав так, начеб його вважав справді своїм старшим.
Ніхто, крім старшини, не знав про правдиві наміри Хмельницького.
Хмельницький знав через своїх шпигів, що ляхи ладяться у похід на Січ, що військо має повести Шемберг. Тими листами хотів цей похід так довго проволікти, поки він сам не покінчить діла організації.
А втікачі з України щораз більше напливали і своїми оповіданнями про панські утиски ще більше розпалювали козацькі уми до помсти.
Але гетьман Потоцький не вірив запевненням Хмельницького. Він був його найзавзятішим ворогом. Лист Хмельницького застав його в Бродах. Гетьман не хотів навіть відповідати на нього, а поклав собі збирати війсь-
ко, добути Запорозьку Січ і розбити до кінця це осине гніздо, Хмельницького піймати і на кіл посадити.
Та другі пани були іншої думки. Не треба Хмельницького доводити до одчаю, бо людина в одчаю на найстрашніше може зважитись. їм повелось уговорити Потоцького, що згодився йти з Хмельницьким на переговори. Вибрано для шляхтича Хмелецького
Хмелецький як прибув на Січ, став уговорювати Хмельницького, щоб покинув ворожі думки, покаявся, вернувсь додому, а все буде йому прощено, і волос йому з голови не впаде. Він так говорив з поручения Потоцького, котрий казав навіть, не вагаючись поручитись за це шляхецьким словом честі. На ділі ж мав Потоцький на думці, щоб лише вивабити Хмельницького із Січі на Україну, а там піймати й звести з світу ганебною смертю.
Та Хмельницький, знаючи жорстоку вдачу Потоцького, передбачив його диявольські замисли і не дав себе перехитрити. В переговорах показував із себе покірного та що вірить Хмелецькому у всьому, запевняв, що ніяких ворожих замірів не має на думці, але поки що на Україну вертатись не може, поки не вернеться з Варшави козацька депутація, котру козацтво збирається вислати. Він мусить бути там, як складатимуть пункти для депутатів, а ті пункти з'ясував Хмелецькому так: прохати: 1) щоби кварцяне військо виступило з України, бо воно своїми постоями дуже шкодить і посполитим і козакам. 2) Щоби поляків не наставляти старшими над реєстровими козаками. 3) Щоби козакам були привернені ті права й привілеї, які їм надав король Степан, які їм потому обіцяв королевич Владислав за прислуги у війнах московській і хотинській.
