Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Та ще й на прикази короля треба підождати. А щоби бунтарям показати, що ніхто їх не боїться, треба безупинно посилати увесь час сильніші роз'їзди і безперестанку його непокоїти. При тій нагоді піймається певного язика і можна буде довідатись, які у Хмельницького замисли ішли. Хоч як Потоцькому подобалася думка Калиновсько-го, та із-за ворожнечі до нього не хотів її прийняти за свою. Він говорив:

— Я певний того, що той роз'їзд, що його пішлемо на Хмельницького, сам з ним справиться і розіб'є цю голоту на порох. Чим менше нашого війська на це буде треба, тим більша для нас слава.

Тоді приступив до нього його син Степан Потоцький і, вклонившись, каже:

— Мій поважаний батьку! Мені вже час увінчати моє чоло марсовим вінцем. Досі не мав я до цього нагоди. Так дозволь мені обняти командування над тим військом, котре на ребелянтів посилаєш.

Степан Потоцький мав тоді 26 років, був гарний з лиця і здоровий, а природна річ, що батько хотів його бачити ще й славним. А тепер якраз траплялася нагода без великої небезпеки показати себе на полі Марса.

— Йди, сину, я на це дозволяю і вкраси н'аш родинний герб ще одним вінцем.

Та старий гетьман не довіряв досвідові молодого сина і післав з ним досвідного полководця Шемберга, що був тоді козацьким комісаром і старшим над реєстровими. До того роз'їзду було призначено ще Сапігу і багато іншої шляхти. Вони всі були тої думки, що ребелянтів можна буде розігнати канчуками, не добуваючи шаблі.

Бунчучно і шумно виступав Степан Потоцький у той похід, маючи під собою 6 000 війська, 12 гармат та великий табор возів з усяким панським добром, якого зовсім на війні не було треба, і з харчами.

Молодий вождь був гордий за своє військо, яке перед ним переходило. їхали на добірних конях панцирні гусари з крилами за плечима, котрими не раз полошили козацькі коні, з довгими списами, на яких маяли прапори. Були заковані в залізо, вибиване сріблом, що блистіло до сонця. На плечах мали шкури леопардів, які в бігу підносив угору й розвівав вітер, мов крила. Переїхала далі легка кіннота, драгуни умундировані по-німецьки, перемарширували кварцяні сотні і німецька піхота, зложена в більшій часті з українців. Як вийшли з табору з-під Черхас, приказав досвідний Шемберг утворити з возів чотирикутник 1 і порозміщував військо. Степан Потоцький, держачись під боки, говорив до шляхтичів:

' Возовий табір. Такий спосіб воювання в офензиві був уживаний у середньовіччі на заході Європи. Німці звали його "вагенбург". Такими возовими таборами послугувалися чехи у гуситських визволь-.іих війнах з великим успіхом

— Чи є така сила, щоб могла перед нами встояти? Ми не вернемо, поки не розіб'ємо ворога дощенту.

А у Хмельницького було тоді війська 8 тисяч і 5 гармат. Правда, за ним стояв Тугай-бей з чотирма тисячами татар, та Хмельницький знав, що татари перші у бій не підуть, але ж тоді, як козацтво матиме гору над ворогами. Коли б не повезло, так тоді татари не лиш не підуть їм помагати, та ще поможуть полякам їх бити. *

Тугай-бей переказав Хмельницькому, щоб зачинав перший. Хмельницький, хоч бачив свої слабші сили, почував себе морально сильнішим. Він знав добре терен, якого поляки не знали, знав плани ворога і склад його війська, знав, що в німецьких полках і між драгунами багато українців, котрі, певно, перейдуть до нього. Покладав теж багато на поміч Кречовського, котрий переказав йому через Чорненка. Хмельницький поперед усього обставив берег Дніпра, кудою реєстровці під Барабашем мали плисти на нього, дотепними запорожцями з полковником Ганжею. Вони мали перемовляти реєстровців до себе. Ганжа був найдотепніший між козацькими старшинами.

* Та не можна казати, що той спосіб воювання дістався на Україну із Заходу. Його витворила тут місцева потреба. Звісна річ, що полуднева Україна колонізувалась уходництвом. Цілі валки людей, яким тісно ставало жити по городах під охороною замків, виходили весною на ціле літо в степ. Тут ловили звіра та рибу, брали з звірів шкури, а рибу в'ялили, збирали з диких бджіл віск та мед і з тим вертали восени додому. На уходи виходили з возами. Часто нападали їх у степу татарські хижаки, треба було відбиватись, ховаючись за возами.

Козаки довели цей спосіб воювання до мистецтва. Табір прибрав сталі форми. То був чотирикутник, обставлений возами військового трену. Його ставили на пригожім місці близько води і трави. Як габір мав стояти довше на одному місці, то його обкопували або ровом і валом, або лише настільки, щоби добути землю на підсип попід вози, щоб охоронити ноги від ворожих стрілів. Всередині табору ставили шатра. На возах ставили гармати. Такий табір важко було здобути наступом, бо стіна з возів ставилася в кілька лав. Звичайно треба було таку фортецю брати облогою. Возовий табір при офензиві служив за опірну точку для армії. Там були зложені всі припаси воєнні і можна було в потребі захиститися перед напором ворога. Звідси роблено вилазки.— Авт.

Дня 2 мая 1648 доплили реєстровці з німецькими піхотинцями до Кам'яного Затону. Вже вечоріло, і вони мали там переночувати на байдаках, не виходячи на берег. Одначе з передніх байдаків, котрі виправив Кречовський раніше, козаки таки на берег повиходили. Ганжа вийшов їм настрічу з прапором у руці і визвав їх, щоб збиралися зараз на чорну раду, значиться без старшин.

Ніхто з реєстровців не знав Ганжі, і думали, що він теж реєстровець. Стали сходитись і обступили його довкруги Ганжа говорив:

— На кого ви йдете, брати? На бунтарів, правда? А проти кого вони бунтують і за кого треба їх карати? Авжеж, що за панів, котрі гноблять і козацтво, і посполитих і не дають їм жити з своєї праці. Ті бунтарі не можуть довше на ті знущання дивитись. А хто є ті бунтарі? Наші і ваші брати, котрим не можна спокійно жити на Україні. Отож ті самі пани загадали вашими руками скорити бунт і зробити з вас каїнів, братовбивців, а панам з вашої поганої кривавої праці вийде користь, і вони далі зможуть спокійно бенкетувати і панувати. Ви знаєте, як тяжко покарав Бог Каїна, то і вам таке буде. Ми йдемо на панів за волю і свободу. У нас немала сила, а за7 нами стоїть ще й Тугай-бей з великою ордою. Ви цього не знаєте, що ми приєднали до себе татар на підмогу. Поможете панам нас розбити, то пани, як кожного разу, заплатять вам ще більшим поневоленням і зроблять з вас робочих волів до решти. Брати! Схаменіться, покиньте клятих ляхів, приставайте до нас під руку гетьмана Хмельницького. Тепер або ніколи. Як проґавимо цей слушний"час, то наші внуки і правнуки нас проклянуть.

На те каже один реєстровець:

— От якого сорому дожили! Підпомагаємо наших во-рогів-кровопийців проти рідних братів.

Другий реєстровець Кривуля виліз на плечі двох товаришів і говорив:

— Як ми вже на байдаки сідали, силували нас пани ще раз на вірність панам присягати. Та така силувана присяга сумління не в'яже. Гей, товариші, всі як один переходьмо до гетьмана Хмельницького, а старшину, котра не схоче з нами йти, келепом по лобі та й у воду...

Ця промова зробила велике враження. Вже не було двох думок, що реєстровці перейдуть до Хмельницького.

Настав великий галас. Клич: "До гетьмана Хмельницького!" — пішов на байдаках. Тоді реєстровці, а за ними і українці з-поміж німецьких піхотинців кинулися на тих старших, що знущалися над ними і держали руку з панами, і стали їх бити. Ляхів-старшин вибили без розбору. Згинули тоді Гурський, Вадавський, Несторенко і Гайдученко. Барабаш, не прочуваючи нічого, спав у бай даку. Розбуджений криком, зміркував зараз, у чому діло, і загадав боронитися. Хопив за мушкет. Та в цю хвилю козак Фелон Джеджалик застромив його на спис, підніс вгору, наче сніп на вилах, і кинув далеко у воду.

Недалеко того місця стояв Степан Потоцький з своїм військом. До нього доходили крики, та панам і на думку не приходило, щоб це була зрада.

Реєстровці вислали зараз посольство до Хмельницького.

— Прийми нас, батьку, під свою руку. Ми всі готові покласти наші голови враз з тобою за нашу віру і свободу.

На березі Дніпра сидів Хмельницький на білому коні з коругвою в руці:

— Брати! Козаки! Ляхи забрали нам честь, волю і віру, повернули нас у холопів. І то називається лядська подяка за нашу вірну службу, за кров, пролиту для Польщі. Ми втікали перед бідою, здобували дику землю, пустиню, щоб лише спочити спокійно. Та лиш ми стали розживатися, як пішла за нами лядська чума. І тут нас знайшли, щоб над нами панувати і годуватись нашою працею. Куди ж тепер втечемо? Дикому звірові дав Бог кігті та зуби, щоб оборонятись від напасті, а ми, розумні люде, маємо гнути шию під лядське ярмо? Настав слушний час. Наші замучені гетьмани із-за могили кличуть нас, щоб ми помстились за їх мученичу смерть.

А тим часом татари на своїх справних конях перевозили козаків з байдаків на берег. Хмельницький післав зараз післанця до Тугай-бея, звіщаючи його про те, що сталось.

Дня 4 мая побачили поляки із свого табору, як козаки і німецька піхота гнали до табору Хмельницького і піднесли велику куряву.

— От вж.е і наші реєстровці на місці,— раділи пани,— тепер наша побіда певна. Того Барабаша треба буде на найближчім соймі подати до нобілітації ', він заслужив собі на те.

Один Чарнецький хитав на те все головою і не поділяв загальної радості.

— Щось воно не так, панове. Скажіть мені, звідкіля козаки і піхотинці коней взяли? Таж байдаки в коней не перекинулись. То очевидна зрада, і нема чого радіти. Глядіть, як усе летить до ворожого табору і ніхто їх не зупиняє...

Тепер пани, хоч і не знали, що за козаками стоїть

1 Нобілітація (лат.) — визнання шляхетства.

Тугай-бей, дуже збентежились, проклинали вражу віру і впали на духу.

Козаки стояли в таборі над берегом потоку Жовті Води. Ляхи стояли на другому боці. Від одних до других було добре видно. Пани думали, що козаки зачнуть наступати, а тоді привітають їх гарматою та мушкетним вогнем, а потім пустять на них кінноту. Але козаки сиділи тихо в таборі, навіть на герці не виходили. Пани побоювались якоїсь хитрості від Хмельницького і гадали, що його в таборі не було. Так було справді, бо тоді гетьман приймав реєстровців. Аж Чарнецький відкрив їм очі.

— Зрада! Зрада! — кричали пани.— Хами зрадили нас, і тепер ми пропали...

Один Чарнецький не втратив глузду:

— Ну, так що? Зрада, то зрада, але ми ще не пропали.