Втеча від себе - Самчук Улас
Уяви, твій брати пурхає метеликом. А чи пригадуєш нашу Наталку? Її батька комсомольці тягнули за ноги і били дрюками, а доки той не дав дуба. А її, в телячих вагонах, вивезли до Зиранії, а чи повіриш, що вона тепер депутат Верховного совєту від тієї землі. А чи пригадуєш нашого Мишка? Що "кров на всіх фронтах за власть совєтів, проливав", що казав було; Іване! Для таких як ти одно лиш місце в савєцком союзє — Сибір. Дак його також вивезли до Зиранії за саботаж і зриви в колгоспі ім. Леніна, а опісля розстріляли в таборі, де я верховодив. Або, чи пригадуєш такого всеросійського ліберала, який сварився з царем за допущення безцензурно писань Леніна, непоправного супероптиміста графа Демідова? Якого ліквідували також і також у моєму таборі. чи знаєш за що? За троцкізм. Троцький одного раз в його маєтку грав проферанса і забрав всі його коні. Отаке то, сестро. Брали і брали, не було таких, що не брали — Троцький не Троцький, Бухарин не Бухарин. Я переконаний, що не помри завчасно сам той лисий — забрали б і його і також за троцкізм. То ж і мене за це потягли, як тільки зробив своє, бо троцкізм став центром центрів тієї бісовщини, декому не хотілося, щоб у майбутніх маніфестаціях на Червоній площі, на першому пляні несено подобіє Мефістофеля з довгим носом та еспанською борідкою, замість узьколобого, з довгим носом, павіяна з люлькою.
Питаєш, що з Андрієм? Єдиний з нас, що упреподобився. Заховався у тінь страху, або флегму цинізму, що внутрішньо стати нічим, а зовнішньо манекеном обчіпленим бляшками. Давненько ми з ним не бачились, він, було, приїжджав мене навідати в Ухт-Печорську, щоб написати "Кров Девону", але коли, за Єжова, мене зняли то запроторили до Володимирської, відтоді, ми один для одного перестали існувати. Я лиш інколи, з глибини тюремщини міг чути по радіо його голос, що закликав громадян померти "за родіну, за Сталіна". Почалась ,,атєчественная", яка мене фактично звільнила, бо познадобились інтенданти, за мною водилась організаторська слава, ну й мобілізнули... Що й завело мене до Бухенвальду... Та це вже з іншої опери, залишимо його на по-друге.
Ну, а Сопрон, а Петро? Цих запуржило, занесло, запозасипало. Думаю, що з Петра не багато зісталося, він, було, перенісся з бульвару Шевченка на Хрещатик, а Хрещатик зірвали. А портрети, що давали йому ордени, пішли на злом — кому потрібні тепер подобизни Будьонного чи Ягоди.
То ж то Сопрон... Танечко! Чи не був це примірник гідний палати лордів. Скільки то загинуло з ним доброго, керенківського демократизму, Учредительного Собранія з князем Львовим на чолі. Пригадуєш, скільки зіпсув він нам крови тими соціялізмами, але коли б ти бачила його за батька народного, Сталіна рідного, ти ахнула. Сів. Як згнилий мухомор. І зник. Десь за Тобольськом, за Омськом... Його загриз його ж соціялізм на корню — царство йому небесне, — розбалагурився Іван, підливав собі і іншим до чарки з виразним наміром, бодай раз в життю, наговоритися по самі вуха.
Татяна додавала наснаги, питання сипались і сипались, то ж цікаво, то ж лице в лице з правдою, до якої не було доступу. А Іван, хоч і намагався бути Іваном, сирі недоступною фортецею мовчання, на цей раз розкис, розм'як, розповзся. — Питаєш — Канів? Хутір? — продовжував він трагіпрезирливо. — Будинок на Полтавській... Пригадуєш? Запав по коліна. Старики також. Не можу сказати, як там тепер... Їх було троє... Щасливі, що залишили їм той курник, величний Микола Степанович борюкається з якоюсь недугою в горлі, Марія Олександрівна живе "до революції" й "по революції", як там воно по-по революції і "великій отєчественній", сказати не нам, але напевно це ще один універсальний голод.
А щодо хутора... Полюшко-поле... Розгром докорінний... Ані натяку. Але скажу вам одверто і не знаю чому: сентименти я стратив, але коли побачив те місце — вірте-невірте, завиляв хвостом, як голодний Бровко на вигляд кістки. Це і довело мене до Бухенвальду... Через це і понесло мене до того ляндвірта, сучого сина, здається, я вже вам про це говорив, — звернувся він д Нестора, — але ось сестра і їй треба це знати. Я щось трохи, від минулого полону, розмовляв їх мовою, навіть повчав Андрія їх культурою. Мишко вигнав мене сере ночі, як лисого дідька з моєї власної хати, обернув на прокаженого і як, було, не повірити, що такий фон Носке, який звільнив нас від мишок, не поможе мені знов стати людиною. Я приніс тому смердячому Носке, плян мого поля — ось, мовляв, ті десятинки, вісімдесят, як. шрот і належали вони мені. Їх відібрали від мене комуністи, ви, як антикомуністи — поверніть це вкрадене, від діда прадіда, я господар, люблю і знаю це діло.
Фон Носке дивиться на мене і сміється. Я, каже він, не знаю, ні вас, ні вашого діда, ні того поля, я його не відбирав, ми боремось не з вами, а з владою, яка є власником всього разом з вами самими, зломим ту владу все, що її, буде наше. Ми не харитативна установа, не збираємось роздавати комусь, що наше.
Що я тому падлюці міг сказати? Нічого не міг я йому сказати. Його армії стояли на всі сторони світу, а стояв перед ним у зашмарованій ватянці, як ідіот, пере пірамідою і вимагав повернути мені щось відібране від мене п'ятнадцять років тому.
Фон Носке розумів мене гаразд, він знав про що ту мова, вдавав навіть добродія, підніс навіть чарку горілки. Він був не лишень ляндвірт, але й філософ, який скажете, німець не є філософом, ми з ним розмовились і між тим, він почав мову, що ми, мовляв, як він казав "русен"не змогли як слід цю землю загосподарити, як це прийнято в Европі і, що вони, як він казав, "дойче", прийшли сюди це направити. Це мене, розуміється, зірвало, я почав, було, перечити, хоча в думці я з ним годився. Ми таки не вміли, як слід, вижити нашу добру земельку і наше гарне сонце, але це справа інша. Мене загвоздило те його "направити". Я почав, що, мовляв, ми тут тисячі років, які є такі є і були, кажу, тут не одні, що хотіли це направляти, але їх забрав чорт разом з їх розумами, а ті що були — були і є, і будуть далі, тепер, кажу, земля так крутиться, що можна стратити орієнтацію, ще побачимо, ви, кажу, щось маєте — ми, кажу, щось маємо, маєте, наприклад, філософів, не маєте політиків, маєте стратегів, не маєте метеорологів, хіба це політика зарватися з цілим світом, скажемо, за расу, або завести армію під Москву і там замерзнути в болоті, хіба метеорологи не знають, що під Москвою холодно, а політики забули, що там один месьє в еполетах напустив в штани, бо йому замерз нічний горщик?
Така мова, не конче, фон Носке смакувала, він це слухав та слухав, очі блищать, лице червоніє і враз зірвався: менш! — крикнув він і вдарив навіть кулачком по столі. Ферфлюхт нохмаль! Не вам, каже, нас вчити. Чи ви забули, де наші армії? А я йому просто в лице: тому ваш там, бо наші їх пустили. З надією, що ви їх зрозумієте. Але ви не зрозуміли і тепер вони повернулися. І ви побачите.
Така мова... Дивуюся, як він не тріснув. І що я вийшов з того цілим. До того, я мав необережність признатися, що маю дочку в "ост"-ах і хотів би її звідти витягти. Носке з цього скористав, змінив враз мову, виявив надмірне бажання мені помогти, зробив мені перепустку до Райху, але таку, що в Кракові мене зняли з потягу і замість звільнити дочку я сам закабалився. І ось я тут. Просю покорно.
На цьому Іван обірвав мову, хвилинку запала тиша, всі слухали його з відкритим ротом, сам він сидів на головному місці, виглядав, як втілення гніву, обережно підливав чарки собі й іншим, обережно випивав, поволі закушував. Пальці його рук довгі, костисті, висохлі, лице покреслене рисами часу, поняте втомою, недбало, на цей раз, голене... Чуприна, прибита сивиною, все ще коротко стрижена... Випитий алькоголь діяв, але в п'яність не брав. Скорше — зворушення, піднесення, збурення.
Запала, як сказано, тиша, на устах кожного те саме питання: ну, а що ж далі? Слово, одначе, за Нестором, бо це він майстер таких питань і почав він на пальчиках, здалека, мовляв, все це було, все пережите, не було воно радісне, але все таки це вже історія. Ми зараз тут. На роздоріжжю. Винятково знаменний час. Европу перемішано. Ми прийшли до Европи, Европа прийшла до нас. З цього родиться щось нове...
— Кажете, щось нове? — не витерпів Іван. — Ніяк вам щось, а стара байка про того самого бичка. Москва жене її повною парою у самі її центри! — мало не викрикнув Іван. •— Яке там перемішання?
— А як ви назвете цю нашу зустріч? У цій хаті, — питав Нестор.
— Великим свинством я це назву, — чітко, підкреслено відповів Іван. — Та ваша Европа опаскудилась тому ми тут.
— Але в цьому, ви погодитесь, певний зміст сучасної дійсности. Зафатальне це свинство, — перечив обережно Нестор.
— А все таки свинство, — не здавався Іван.
— Ну, але... Свинство-несвинство — сталося. А що далі? Куди, скажете, далі? За вами, Іване Григоровичу, великий, дорого куплений досвід. Що ви думаєте? Що пропонуєте нам? —• казав Нестор з наміром вивести розмову на конкретні тори.
Іван відповів не одразу, він думає і, здається, з чимсь борюкається, його очі стурбовані, тоді коли всі решта насторожені і скеровані на нього. На це він з притиском, задирливо відповів: — Я вертаюсь! Назад! — і гляну на всіх, мов би кинув рукавичку визову.
Відповідь прозвучала справді вражаюче і хоча висловлена не голосно, видалась криком. Тому й те збурення. Татяну особливо зірвало. Нестор витягнув шию, мов би хотів краще всіх бачити, Ірина, звичайно невтральна, зробила великі очі.
— Ти це, Іване, поважно? — питала Татяна, мов б це мав бути поганий жарт.
— Я, сестро, нічого не роблю не поважно. Це в моїй вдачі, — відповів Іван з ноткою іронічної категоричности.
— Для нас це шок. Але, можливо, Іван Григорович має на це свої причини. Так би мовити, з нутра, — роздумливо казав Нестор з бажанням втримати рівновагу мови.
— Він думає, що його вивезе та його блюза, — вставила Татяна і смикнула Івана за рукав.
— З ніякого нутра, ніяка блюза, солодкі мої друзі— казав Іван з ноткою добродушної зверхности, — я лиш не люблю тікати — раз, не маю куди тікати — два, не хочу тікати —• три. І в додатку — ненавиджу втікання взагалі.
Зірвався шторм, Татяна забула, що це перша зустріч з братом за ціле чверть століття.
