Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій

Точнісінько так хочеться, як хотілося колись тій , що "доконала вдову-сиротину". Згадую тут таємну інструкцію, що її десь у 1764 р. Катерина ІІ дала генерал-прокуророві сенату князеві Вяземському. Вслухаймося: "Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмированными им привиллегиями, нарушить (которые) отрешением всех вдруг весьма было бы непристойно". (Ну, звичайно, було б "непристойно" враз зліквідувати оті залишкові форми автономії!). І ось геніальний винахід цариці: "Сии провинции (…) надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу".

Ось вона – придумана й випробувана ще Катериною ІІ "легчайшая" зброя – "обрусение" як спосіб "присобирания" все нових і нових земель, саме та зброя, яка з повним розмахом і застосовується сьогодні в Україні. Ми ж, значна частина українців, не усвідомлюючи цього, ще й нині вагаємося: а чи варто переходити на рідну мову, чи слід її відроджувати, чи потрібно за неї вести боротьбу? І шукаємо виправдання своєму малоросійству, і ніяк не переступимо т. зв. звичку, і ніяк не відженемо від себе лінь. А ще усе повторюємо: "Мне так легше" (це що – легше від знехтування багатовіково – родовою мовою?) або: "Зачем придавать этому значение?" Шовініст-великодержавник, неоімперіаліст лише аплодує нерішучості, затурканості теперішніх малоросів. Він знає, що ціна пильнованого ним мовного плацдарму – щонайвища, адже від мовного входження у "единое государство" до остаточного – один крок. Ах, як шанує він у нас відступників від української мови, як найперше на них свої надії покладає! Найдешевша або й зовсім безкоштовна російська газетка, дотошні крики про "нарушение прав" малороса вчитися російською мовою, і т. д., і т. д. Малорос же, казав Шевченко, "анітелень". Хіба промовить: "Какая разница?" Або: "А я по-русски привык". Ой, чи й "привык"? Насправді, не "привык", а "привчили". І сталося те, може, не стільки з власної волі малороса і не стільки з волі мами й тата, скільки внаслідок успіху імперської системи у її домаганнях зруйнувати, перековирнути українську душу. Час її зцілювати – чи не правда? Час повертатися до самих себе – чи не так? Як то було б добре, аби замислився над тим, про що я мовлю, кожен, хто сприйме ці слова на власний карб. Ну, а якщо вже він сам не в силі відродитися в українстві, то нехай усе зробить, щоб відродилися у ньому бодай вже діти та онуки. Малоросійство мусить відходити в минуле. Почуття власної самошаноби, гідності спонукує, щоб ми утверджувалися у повносилому українстві.

Російсько-українська двомовність в Україні, отже, історично не така вже й давня. Стверджувати протилежне, робити заяви на взір тієї, до якої вдався згаданий нардеп, – то значить боронити наслідки жорстокої імперіалістичної політики стосовно України та її мови, грубо фальсифікувати історичну правду, обстоювати "вопіюще неуцтво" у нашому народі, підживлювати комплекс малоросійства.

Усе це ніби зовсім зрозуміло, та, не зважаючи на це, знову й знову чуємо: раз вже в Україні так "исторически (!) сложилось", раз така велика кількість люду говорить по-російськи, то чому б і не санкціонувати у країні дві державні мови? Щонайзаповітнішою часткою це входить до домагань комуно-соціалістів у Верховній Раді, масовано на це працює антиукраїнська пропаганда на більшій частині української території. Набув поширення аргумент, буцімто було б логічно орієнтуватися на досвід тих країн, у яких конституційно закріплена дво— і навіть більше – мовність, і ось В. Лаврищев з м. Ясинувата Донецької області для полеміки зі мною навиписував з енциклопедії цілу статистику стосовно того, які є офіційні мови в ряді держав та скільки люду ними говорить. У Бельгії, наприклад, офіційні мови – нідерландська, французька і німецька, в Люксембурзі – німецька і французька, у Швейцарії – німецька, французька, італійська та ретороманська, в Канаді – англійська і французька. "Я привел эти данные, – пише В. Лаврищев, – чтобы показать, как умно и цивилизованно поступили в Западной Европе и не только в ней".

Дійсно, у Бельгії, Люксембургу, Швейцарії вчинили цілком цивілізовано. Але чому? Тому, що й утворено всі ці держави на територіях, де відповідні етноси жили та живуть з незапам’ятних, найдавніших часів. Ніхто з цих етносів не є у цих країнах зайшлим, тим, хто наїхав з країн інших. Ще й тому там вчинили цивілізовано, що жодна з офіційних мов не тисне на іншу, не прагне її витіснити. У німецькомовній частині Швейцарії вас не приймуть на роботу, якщо ви не знаєте німецької, у франкомовній – якщо не знаєте французької, в італомовній – італійської. Так, це цивілізовано, але як же воно виходить у нас, коли той, хто оселився – давніше чи й недавно – у цій "южной" землі, пирскає лютою злобою на споконвічну мову цього краю, стає до запеклої війни з нею, диктує свою волю і навіть формулює свою ненависницьку позицію у віршованих рядках на взір "у меня есть свой язык, не нужна мне "мова"… Хто він, подібний, досить поширений тип – цивілізований громадянин України чи, даруйте, вчаділий колонізатор, брутальний шовінюга, в якого відсутні і найслабші гальма згаданої цивілізованості?

І вже зовсім " не грає", дописувачу В. Лаврищев, вірніше, "грає" навпаки, ваше посилання на Канаду. По-перше, тому, що державу там створили емігранти, тобто всі – приїзджі, а по-друге, тому, що узаконення двох офіційних мов (переважаюча англійська та французька – головним чином у провінції Квебек) обернулося для державної цілісності Канади великою небезпекою: у часі референдуму 1997 року ледь-ледь не вистачило голосів, щоб Квебек вийшов зі складу цієї країни, причому загроза її поділу дедалі наростає. Тож чого, постає питання, прагнуть ті, що домагаються у нас двох державних мов? Також розчленування України чи перетворення її у дубль – у ще одну, крім існуючої, російську державу, яка, звичайно, неодмінно розчиниться у тій, яка є більшою? Ворожий, смертельно небезпечний замір, і як це важливо, щоб українці, доля яких склалася так, що вони, часто несамохіть зросійщені, все ж зрозуміли всю підступність, всю цинічність того антидержавного мовного спектаклю, що розігрується в Україні з метою виборення російській мові статусу офіційної або державної. Фактично це дорівнює виборюванню того, щоб Україна втратила свою державність та щоб українська мова зовсім щезла з українських етнічних теренів. Гляньте-бо, шановні: бажаного для шовініста або нетямущого малороса статусу російська мова ще не має, але як вже нині ведеться українській мові в багатьох місцях нашої держави, де україноненависники просто стіною ідуть на неї, аби вона не розправила свої крила. Що то, й справді, залишилося б від нашої мови, аби того статусу зросійщувачі домоглися! Домагаються ж під галас: "славянское братство", "народы-братья", "братские узы", навіть "братская любовь"… Яке фарисейство, яка облуда! Достоту як у Шевченка: люблять "шкуру, а не душу"…

Та й, зрештою, належить усвідомлювати, що світова тенденція мовного облаштування держав світу є цілковито протилежною тому, чого домагаються зросійщувачі України. Згадані перед цим європейські країни – то, власне, лише винятки, обумовлені справді давньоісторичними причинами. Оте пресловуте "так исторически сложилось" склалося там, дійсно, природньо, без жодних утисків для жодної мови. А як воно "слаживалось" у нас? Як все ще "слаживается" і сьогодні? Не знає цього нині хіба що той, хто й не хоче ані знати, ані чути. Отож принципово домінує у сучасному світі мовний порядок такий: і державна, й офіційна мова (це, власне, одне і те ж) у державі одна. Навіть у тих випадках, коли основний етнос (принаймні той, що дав назву країні) не те що на кілька, а на десятки відсотків розбавлений етносами іншими. Так облаштована переважна частина Європи, так мовно зорганізовані Америка, багатонаціональний Китай, країни Близького Сходу, та й навіть африканські країни, попри те, що внаслідок належної невиробленості власних мов у багатьох з них офіційною поки що залишається мова недавнього колонізатора. Між іншим, дехто з моїх опонентів хапається як за аргумент і за цю останню обставину. "Смотрите, – пише А. Вертинський з Житомира, – в Гвинее официальный язык французский и в Камеруне тоже". І це, авторе листа, ви усерйоз припасовуєте до України з її найвище виробленою мовою та багатовіковою культурою, до України, де живе другий за кількістю населення слов’янський народ?

Одначе суть того, про що наразі мовлю, в іншому: своя, національна мова в усіх цих країнах чи взята "напрокат", але державна, офіційна мова – одна. В тому числі і в такому конгломераті народів, як Сполучені Штати Америки, посилаючись на які А. Солом’яний з Києва прагне спростувати мою тезу, що не буде української мови – не буде й української держави, хіба що чиясь інша вона буде. Кажуть, що коли приймали конституцію США, англійська мова як офіційна (на противагу домаганням німецькомовних емігрантів) пройшла там з перевагою лише в один голос. Та з того часу як же пильнує цей статус англійської мови американська влада, надто відбиваючись останнім часом від іспаномовної частини населення, яка порушує питання про надання іспанській також статусу офіційної! Ось і зовсім недавно, восени 1998 р., Сенатом цієї країни в черговий раз було потверджено: єдиною офіційною мовою на території США є англійська. Видано з цього приводу й білл, згідно з яким вся офіційно-адміністративна інформація і надалі друкуватиметься лише по-англійськи.

У жодному разі це – не ущемлення ані іспанської, ані китайської, ані французької, ані української, польської та багатьох інших мов, що поширені в цій країні. Будь ласка – розмовляйте цими мовами, на приватних, але не на державних засадах організовуйте свою освіту, видання газет і книжок і т. п. Але, підкреслювалося на Сенаті, культурно-мовна різноманітність країни не повинна сприяти подрібненню населення на відірвані одна від одної етнічні частини і часточки. Саме для цього й необхідна спільна офіційна мова. Як підкреслено у рішенні Сенату, "англійська є зв’язкою, яка збирає країну докупи".

З газетних матеріалів про перебіг дебатів у Сенаті, що їх ласкаво надіслав мені І.