Втеча від себе - Самчук Улас

Вибачте. Сперечання самого з собою... Гнів безсилля, можливо, зухвальство. Вони переслідують, не дають спокою, одначе тільки думки. Тож то Нестор в течії дії, він квапиться... Швидко їсть, швидко встає, швидко відходить. В комітеті повно люду, все в русі. Зустрів Бутина і першим його слово було: — То ж вас шукає доктор Татяна.

— Де вона тепер? — викрикнув Нестор.

— Можливо внизу, — казав зайнятий якимсь плякатом Бутин.

Нестор кинувся вниз, на дверях однієї з кімнат вже красувався напис творчости Бутина барокковими літерами: "Український Червоний Хрест", за дверима якого, при столику, сиділа знайома молодиця і виписувала посвідки людям з черги, що сягала мало не до виходу.

Тож то за тим ще раз кімната, відчинені двері і в них високого росту, зі загорілим, ластовинястим лицем пан у білому плащі.

— Татяно Григорівно! — викрикнув тріюмфально Нестор.

— Ого-го! Кого я бачу! — зраділа пані в білому плащі — протяжний, соковитий альт, широка усмішка. І радісні, міцні обійми. І багато вигуків. І компліментів. — Ви блискуче виглядаєте! — гомоніла Татяна Григорівна.

— І ви також... Цвітете. Пригадуєте? Скільки розмов.

— Хто б таке забув. Прекрасно. Чудово. Шкода, що відійшов Микола. Він би тішився. Нам казали, що ви тут і ми вас шукали, — говорила Татяна, при тому розбирала скриньку дентистичного приладдя і розкладала його на полиці.

— Маю для вас феноменальну несподіванку, — говорив загадково Нестор.

— Ви мене інтригуєте.

— Справа про такого вашого брата з хутора Морозівка...

— Невже Івана? — вирвалось у Татяни спонтанно.

— Що з ним?

— А що, коли б я так заплескав і викликнув: Іване, Іване, Іване — з'явись! І він з'явився. Що б ви на це?

— Несторе Павловичу! Таким не жартують.

— Ніякий жарт, а твердий факт. Він там у нас. У Тавбаху. Завтра приведу його вам.

Татяна застигла, дивилась на Нестора, очі великі — вірити чи не вірити. — Ніяке завтра, — викрикнула вона. — Сьогодні! Зараз! йду з вами. Чи існує туди якась комунікація?

— На двох один велосипед, — жартував Нестор.

— Неважно. Йдемо. Негайно. — Вона швидко збирала своє приладдя і замикала його до шафи. — Пішли.

Вони вийшли на вулицю, Нестор забрав свого велосипеда, але вів його збоку, йшли через площу Софі в напрямку Бельведерської, минали гурти молоді, деяк з червоними на грудях відзнаками, при вході з Бельведерської, до ліва, великий, попелястого кольору, мур, широка брама, над брамою полотнище з написом "Смерть фашизму!", писано, видно, похапцем червоною барвою, яка дала патьоки, ніби ті літери стікали кров'ю.

Нестор з Татяною все це минали, йшли швидко, перед ними шість кілометрів дороги, розмовляли, тема — Іван. Нестор чув про це багато разів ще в Празі, улюблена її мова — хутір, батько, брати, головне ж Іван. І на цей раз Іван. — Мене просто дивує, як він сюди потрапив, — говорила, справді здивовано, Татяна. — У наші родині не люблять лишати доми добровільно, це здавалось втечею, бувало стільки розмов, головним ментором був, розуміється Андрій, його теорія, що наша народність збереглася тому, що вона осіла, твердо вросла в ґрунт... Бувало, вони стиналися за її залежність від інших і Іван був тієї думки, що незалежність приходить не від лірики поетів, а від мозку і рук господаря. Коли б, казав він, наш Донбас, наш Кривий Ріг, наша пшениця, наш вугіль, наше залізо господарились нашими головами, це і була б незалежність, а Андрій, було, казав: добре, але ти бачиш. Там господарять німці, французи, але мова там Пушкіна. Ти мені завжди з тією мовою, сердився Іван, яка різниця? А така різниця; ти кажеш, що Донбас наш, але коли Іван з-над Дніпра, хоче влізти в справи свого Донбасу, він мусить перевчити свою мову, що його там розуміли. Так само, як німець чи француз.

Ця логіка до Івана якось не доходила, у нього не було до цього амбіції, він жив якимсь своїм "бути" і Андрій, бувало, казав, що це основна причина нашої залежности. А Іван йому: ти ж сам казав, що тому ми на місці. Де всі ті, що пройшли через нас... Згинули, втопилися, а ми є. Є! — кричав Андрій, але як є? До чорта з таки є! Тобі ще мало?, відповідав Іван. Сибір, Кавказ, пів Азії, а коли Андрій починав доводити, що це і як це, Іван слухає, слухає і тільки рикне: ти, Андрію, начитався поетів. Сховайся. Здавалось, вони говорять різними мовами, різних площинах.

Цікаво, як він тепер це бачить, то ж він перейшов й пережив стільки, як ніхто з нас, чи він зрозумів, де він і що він з тим його господарським кредо. Хто там дума про господарство? Голод за голодом, а вони ура! А таких Іванів мільйонами на звалище, — говорила, здавалось, спокійно, але в дійсності, дуже неспокійно Татяна.

— Поки що у нього на думці тільки його дочка, — зазначив на це Нестор.

— Так. Він дуже сімейний. На предиво. У нашому роду це плекалося... Що йому було також забрано... І цікаво, як він тепер зі своєю вдачею... Чи зістанеться тут, а чи захоче вернутися, — говорила Татяна.

— Як же йому вертатися? — резюмував Нестор.

— Він може. — З багатьох причин; він дуже впертий, дуже ненавидить Европу, не зносить емігрантів... Не думає, що в світі є ще місце гідне його уваги, крім Російської імперії... За винятком хіба ще Америки, до якої у нього сентимент і, мабуть, тому, що там ферми й комбайни в господарських руках. А Европа... Він її ненавидить, я би сказала, політично... Що вона добровільно здає свої позиції без ніякої на це потреби. Зрозуміти його не легко, — казала Татяна.

— Але ви його розумієте, — зауважив Нестор.

— Розуміємо, любимо, бо, як там не кажи, він був опорою на якій тримався весь наш родовід... Він продовження батька, а батько це нюклеус нашої живучости. Нас розгромлено. Так. Ми потрапили в атмосферу плянети особливої нищівности, але Іван та Андрій, про себе замовчують — випекли там своє тавро, якого не зможе затерти навіть рафінованість такого принизливого об'єкту, як москаль. Ця перфідія змогла вижити Троцького, Сталіна, але з Іваном чи Андрієм їй не по силі. Рано чи пізно, це буде видно, — говорила переконано Татяна.

— Можливо, вони йому для чогось потрібні, — говорив Нестор. — До пори, до часу.

— Можливо... Але я вам скажу — було вже досить часу, щоб цю субстанцію перевірити, тут наскочила коса на камінь, розуміється, в різному сенсі їх гарту і коли не та їх стратегічна й аритметична перевага — невідомо ще, хто б тут торжествував, — говорила Татяна.

Нестор ставив нові і нові об'єкти зацікавлень, Татяна давала на них вияснення, їх мова, здавалось, не може скінчитися, але ось і Тавбах. Старовинні будови, черепичні дахи... Он той граничний камінь, на якому Нестор знайшов Віру, збоку в ровах все ще валялися шолом й газові маски військової сили Третього Райху, яким ніхто не цікавився, тягнулися, переважно до заходу, навантажені хто чим, люди, зеленіла долина Ільму.

Зустріч Татяни з Іваном сталася нагло, підходили до громадського будинку, де видавались харчові картки Нестор побачив Івана в його бухенвальдській робі, коли той виходив на вулицю зі жмутом тих папірців в руці.

— Ось він і є! — озвався на це Нестор.

— Де він, де він? — заговорила Татяна.

— Той в тій зебряній шкурі, — говорив Нестор.

— Мій ти Боже! — вирвалось у Татяни. — Іване!

Іван, видно, почув і, можливо, пізнав голос, бо різко оглянувся, зупинився, хвилину застиг від здивовання рушив назустріч прожогом. Татяна зірвалась й побігла. Зударились в тісних обіймах і двого, мовчазно не могли розірватися. Проходили здивовані люди, захоплено стовбичив Нестор, а вони душилися в екстазі власного унесення відірвані від усіх і всього. Тетяна отямилась першою, дивилась на брата пристрасно, по її щоках стікали сльози, Іван гойдався, ніби на плавучій крижині. — А все таки, як і був! •— нарешті вирвалось у неї.

— Та і ти... Та і ти... Коли це ми востаннє? — бурмотів Іван.

— Ой, давно! Ой, давно! Чи не був це Великдень? Дев'ятнадцятого ...

Татяна все дивилася і все не вірила, таке неймовірне, "такий, як і був", а пізнати годі, по ньому пройшли колонами роки, їх чоботи залишили сліди, він стоптаний, затоптаний, міцний кістяк обтягнутий твердою обволокою на двох міцних підпорах.

А все таки це Іван. Простягни лиш руку. Доторкнись. Чверть століття їх ділив смерти рівний простір, але ось сталося. На цій ось рівній дорозі. Сонце і люди, птаство.

— Ну, а де ж Микола? — намагався отямитись Іван.

— Удома. Він ще не зна... З дочкою.

— У тебе дочка?

— Мар'яна. У пам'ять твоєї. Чотирнадцять років.

— Нарешті, нарешті... Ну і от... А тепер? Хіба до мене? — тупцяв незграбно Іван і, щойно тепер, помітив Нестора. — Несторе Павловичу! За вами слово! То ви, виходить, знайомі.

— Розуміється. Давні, — казав Нестор. — Святкуємо. Шкода, що не маємо оркестри. Прошу до нас! — тон настрою говорив Нестор.

Пропозиція прийнята, Іван заявив, що у нього в'язка харчових карток, Татяна заявилась, як сила фінансова, з провіянтом пішло гойно, магічна Іванова піжама, відкривала найтвердіші серця бауверів, чудодійно з'явились прекрасні тюрінгські "шінкен", однаково, як "на картки" так і без них, за пів сотні окупаційних марок вичарувано пляшку самогонної яблунівки, перейдено від Нестора з Іриною на помешкання Івана, а там, господиня дому, як довідалась про що мова, запропонувала навіть свою чистеньку, давно не вживану, їдальню з креденсами та іншими приналежностями таких місць, а це значило полірований стіл, біла, як перший сніг, скатертина, м'які стільці, старовинні, з діда й прадіда, кришталь й порцеляна.

Іван на таке лиш закліпав очима, після його бухенвальдів, це справжній шок, товариство важно розсілось, наливались і підносились чарки ,,за зустріч", не обійшлось без спічу Нестора, патетично-зворушливого з особливим підкресленням приречености такого моменту, після чого полились повінню запити, згадки, розважання, Іванів лінивий язик вийшов з норми. — Питаєш, що я робив, — відповідав він на запит сестри, — робив багато, а наслідок оця блюза, — вказав він на своє одіння. —•Божевільний час. Що можеш досягти в будинку божевільних, мене впхнуто туди, як дурного барана, вернув гори, засипав багна, тяв тайгу, прокладав рейки, а знаєш, сестро, для кого? Для гада, який садовив мене "на стул", сім днів не дав спати, обернув у метелика.