т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ну, катай! живо!

Ганна прудко, кокетливо крутнулась і побігла в кущі.

Ні, ці істоти мені надзвичайно надокучили! І яка гадина: п’ять рублів і вона вже повза перед ним! А цей: аж вивернувся, наче справді зробив щось путнє... Ні, природа дурна: у таких істот не повинно бути задоволення. Не повинно!

Я рішуче вже не міг спокійно лежати.

Іра смішна: «ти не сердишся на мене?» Ну, чого б я мав сердитись?! І ця покірливість... «Герою мій»...

Митрохван раптом стріпнувся, встав, потягнувсь і, закинувши руки за шию, весело заржав. Потім зразу зірвав руки, нахиливсь, підняв ломаку... так-так!.. підняв ломаку цей гад, розмахнувсь, гикнув і зо всеї сили гупнув нею по пню. Пень ще дужче, ніж у мене, крекнув і загув.

- Ги! - засміявся Митрохван і, дригнувши ногою, матюкнувсь, шпурнув ломаку й бадьоро, з гордою веселістю хутко пішов у той бік, де зникла Ганна.

Я остовпенів. Я захолов. Потім схопився, розгублено глянув: Ударив! по тому самому пню, тією самою ломакою! Він, цей гад?!

- Стій! Підожди!.. Гей!

«Гад» зразу зупинивсь і повернувся до мене довгим здивованим лицем своїм.

Я підбіг до нього.

- Тю! це ти... А де ти був?

Але очі зараз же стали серйознішими, трохи тривожними..

- Ти... ти... де був уночі? - видихнув я на нього.

Він настороживсь.

- Де був, там нема вже...

- Говори: ти пив сьогодні?

- Ба не пив... А що?

Звірячі оченята хутко, непорозуміло бігали по мені.

Він не пив.

- Ні краплі? Ані-ні? Говори правду?!

- Та ти чого? Ну, не пив, то що?

Так! Річ видима: він не пив, пика твереза.

- А нащо вдарив ломакою по пню? Для чого? - Очі йому ставали все ширшими та ширшими. Він глянув на пень, на мене.

- Та ні для чого...

- З радости? Чи п’яний? Для чого?

Він навіть боязко озирнувся навкруги.

- Та йди к чорту... Ударив та й годі...

- З радости значить? Тобі хотілось, дуже хотілось ударити?

- Ну, з радости... Хотілось, то що?

Так! Він ударив з радости. Цей гад з радости ударив.

- Чого ж ти радів? Що добре вкрав та купив Ганну. Га? Того?

«Гад» рішуче був вражений усім цим. Але по цих словах в очах пробігли вже жовті, злі вогники.

- Та тобі яке діло! Ти, кажись, сам п’яний...

І раптом лице йому стало злорадним - він зрозумів усе.

- А-а! Це ти собі підмощувавсь?! Облизнись, братіку! Ге!

- Я тебе питаю, ти того радів, що купив? Говори!

- Ну, того. А ти хотів, щоб тебе дєвка дурно полюбила? Хе! Купило треба мати!

Він навіть заклав руку в кишеню і згори вниз вибачливо дивився на мене - він уже розумів усе. Він уже навіть не сердивсь і жалів мене.

Я стояв і дививсь на нього. І він стояв та посміхавсь. Потім стріпнувся і, повертаючись, сказав:

- Ну, прощай, братіку! Нам треба йти. А без купила до дєвки більше не лізь...

І, насмішкувато засміявшись, пішов.

Я стояв і дививсь.

Він озирнувсь. Щось крикнув. Потім нахилився, підняв щось і шпурнув у мене. Невеличкий дрючок пролетів над головою мені.

Я хутко повернувсь і пішов назад. На одному краю неба над деревами стояв, як величезний віник, темнобурий дим.

Мені зразу стало моторошно, страшно. Мене ж могли тут накрити!

Стояв пень, старий, байдужий, немов не сталось тут нічого. Я поліз у кущі, в саму темну густу глиб їх і, зщулившись, заліг.

«Герою мій!»

Так, так!

«Без купила до дєвки не лізь».

Я ще більше зщуливсь, я хотів бути манюсеньким, як та чорна комашка, похожа на панну з дуже перетягнутим станом, та комашка, що повзла по коліні у мене; я хотів бути менше комашки і сховатись під листик, щоб ніхто не бачив, як плакав сльозами непорозуміння якийсь новий дракон мій - у мене ж така сила була тих драконів.

І він плакав, а я лежав. Так до вечора. А ввечері встав і пішов, тихо, несміло, як злодій.

Це було в ту добу, коли в грудях так співу багато, що хочеться сліз.

З Костем сталася чудна кумедія.

Діло вийшло так.

Кость та ще троє хлопців - Данилко, Семенець та Микита пасли товар на лугу. Хлопці - свій, а Кость - панський.

Був вітер, та такий холодний, що чисто руки померзли і Семенець як не хмурив брови, як не випинав губи, ніяк не міг скрутити цигарки з кінського гною. Папір рвався, гній випадав, пальці стали тверді та червоні, як молоденька морква.

- Нє, холодно, не скрутиш! - рішив маленький, чорненький, як кузочка, Данилко й озирнувся. А озирнувшись, у той же мент схопився й люто, дзвінко закричав:

- А куди-и ти?! А куди, Арлхирлей, бодай тебе за вітром понесло! А куди то ти, га?!

Круторогий, сивий віл Архирей, що підбирався з лугу до молоденьких, дуже смачних сходів пшениці, зараз же зупинився й зробив вигляд, що пшениця його зовсім не цікавить і маленький, чорненький хазяїн його зовсім даремно кричить. Він навіть повернувся задом до тої пшениці і став спокійно та поважно скубти траву.

Микита й Семенець теж озирнулись до лугу, але їхній товар пасся як слід. Микита знов натягнув свиту на голову, ліг, спер голову на руки й дивився знов на Семенця, який все таки хотів скрутити цигарку й аж губу закусив з досади.

Один тільки Кость не поглянув навіть на товар: він усе дивився на пальці Семенця. Зеленкуваті, вузенькі, глибокі оченята його не одривались, а губи роззявились і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Здавалось, що він як укусить, то мусить страшно боліти більше, ніж від кого другого. Але Кость ніколи не кусався. Хто б і як його не бив, він ні за що не кусався. Це був кумедний