т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ага! Холодно? - злорадно закричав Семенець.- Ага! Застібаєшся!

- На! - зараз же випнув губи Кость і навіть розстібнувся: - хочеш, голий роздягнусь?

- Ану! Ба не роздягнешся.

- Не роздягайсь, Костю, а то видно буде, що ти байстрюк,- насмішкувато сказав Микита й моргнув Семенцеві.

Кость хотів уже роздягатись і напевне на злість комусь, щоб іще холодніше було, роздягся б, та раптом підняв голову і крикнув:

- Я не байстрюк! Хрр!

- Е? - здивовано підхопив Микита.- А хто ж була твоя мати?

- У мене не було матері!

Хлопці так і лягли зо сміху.

- Оце так! А де ж ти узявся?.. А то чий дядько - Андрій Чорненко?

- У мене нема дядька! Нікого нема!

- Брешеш, є!

- Ба, нема!

- Ба є.

- Нема! Нема!

Кость аж схопився на коліна і злісно, швидко подивлявся на всіх. І видно було, що йому від всеї душі хотілось, щоб у нього нікого ніколи не було, ніде, нічого.

- І нічого не жаль! От! От!

І схопивши вмить з голови картуза, почав рвати його зубами. Картузик зараз же й розлізся, як папір.

- От. І картуза нема. Хрр!

Хлопці аж за боки брались, аж обнімали одне одного з реготу.

- Ой чудак!.. Ой! А все-таки є!

- Нема!

- Брешеш, є… А батько? А пан твій батько, га?

Кость враз замер весь, потім схопивсь, два рази хрукнув до всіх і щосили побіг од них. Хлопці навіть потюкать, як слід, не змогли йому навздогін від реготу.

Коли не стало чути хлопців, Кость зупинився й ліг у борозні під пшеницею. Він лежав лицем догори й дивився, як невпинно й похмуро сунули кудись хмари. Йому, мабуть, знов було душно, бо худі, веснянкуваті щоки його розжеврілись, губи розкрились і він часто облизував їх.

Довго лежав там. Не чув, як і хлопці пішли, як вечір заліг у лузі. Зчувсь лиш тоді, як над ним раптом грізно залунало:

- А це ти так за товаром дивишся, га?! Це ти пасеш так?

Але не встиг він і підвестись, як його схопила чиясь рука і вмент поставила на ноги.

Над ним схилилось руде, бородате лице ланового з синім шрамом над бровою.

- Це ти так скот пасеш? Га?!

Кость лизнув губи, слабо, в’яло скривив носа й зробив:

- Хрр!

Лановий аж скипів від гніву.

- Ах ти ж, чортової душі, байстря ти прокляте, так ти мені, ще хиркать будеш?! Ану почекай же мені, я тобі хиркну. Сьогодні ти в мене вже заплачеш!

І зваливши Костя на землю лицем униз, надавив коліном, хапливо скинув з себе ремінний пояс і зо всеї сили почав бити хлопця. А б’ючи навіть хакав, як дроворуби, й примовляв:

- А ось тобі товар!.. А ось тобі хиркать!.. А ось тобі товар! А ось тобі хиркать!

Кость тільки дриґав ногами, але мовчав.

- Дриґай, дриґай!.. Ось тобі! Ось тобі!

Аж товар задивився.

Кость раптом перестав дриґать і лежав недвижно. Лановий зразу ж перестав бити і швидко перевернув його лицем до себе.

Кость закусив нижню губу зубами й гостро та чудно дивився йому прямо в лице.

- Ну?! Будеш знати, як товар у пшеницю пускати?

Кость раптом схопивсь на ноги, підскочив аж до бороди ланового, хиркнув йому в лице й побіг на гору.

Лановий аж отетерів. Потім схаменувся, закричав, навіть трохи побіг, але зараз же зупинився, вигнав скот із пшениці й хутко пішов за Костем.

Кость, прибігши у двір, прийшов у кухню і мовчки, не одповідаючи й не хиркаючи навіть на здивовані питання куховарки, виліз на нари й ліг.

Коли ж прийшов розлютований лановий, Кость лежав уже, як жар, гарячий весь і тихий. Куховарка Тетяна, стара ряба дівка, кричала на всю кухню, що вона краще під шум піде, ніж має пропадати від «халєри», від «паршивого байстрюка».

За Тетяною почали ґвалтувати і інші, аж мусів пан послати по фершала й сам із ним прийти в кухню, щоб заспокоїти наляканих.

Кость лежав нерухомо, але коли ввійшов пан, він зразу ж повернувся і весь час уже не зводив з нього чудного, якогось жадібного й побожного погляду. Пан же стояв і з нудьгою чекав, коли фершал обдивиться. Сам був поважний, з широкою, чепурно розчісаною бородою й суворими очима в окулярах. Коли яка з покоївок його ставала вагітною, він кликав її до себе, скидав окуляри й очі ставали ще суворішими. Він дуже був строгий щодо цього - зараз же давав рощот, хоч би дівка й присягалася, що дитина від його. Дівка не повинна мати дітей без божого благословення, без вінчання. І сам, навіть, церковним старостою був. Іноді давав коня або корову на дитину. І селяни казали, що хоч строгий, зате добрий і жалісливий.

Фершал полапав Костя за голову, подержав його руку в своїй, а Кость ніби того й не помічав і не зводив очей з пана. Пан ждав і, водячи очима по стінах та по стелі, курив, не випускаючи папіроси з рота. Зустрівши чудний погляд Костя, він злегка, ледве помітно похмурювавсь і нетерпляче постукував ногою об землю.

Фершал посадив Костя, підняв сорочку й став дивитись на тіло.

- Живіт болить? - спитав він.

Кость покосив очима в його бік і нічого не сказав.

- Ну? Болить живіт? Говори ж!

Кость знову зиркнув на нього, зморщив носа і зробив:

- Хрр!

І зараз же мляво схилився й ліг, не зводячи все таки немов зачарованого, ласкавого погляду з пана.

- А, годі! - нетерпляче кинув пан цигарку додолу.- Холери нема?

- А, яка там холера! Застудився, видно… Йому б треба…

- Ну, чули? - строго звернувся пан до Тетяни й ланового, що зостались у кухні: - ніякої холери немає й не вигадуйте мені нічого!

І не глянувши на Костя, сердито вийшов з фершалом із кухні. А