В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

- Вiдтак, - до­да­ла по якiй­сь хви­лi зво­ру­шен­ня, - вiд­так, ко­ли я, пла­чу­чи та жа­лi­ючись пе­ред ним, дри­жа­ла з ост­ра­ху пе­ред тим, що нас­та­не, та бiльше ще пе­ред Ра­до­вою ка­рою, що му­си­ла ме­не до­сяг­ну­ти - бо ж я прог­рi­ши­ла­ся, - вiн здвиг­нув пле­чи­ма, ки­нув­ши ме­нi в ли­це, що са­ма я вин­на, i, свис­нув­ши на­раз, мов на со­ба­ку, вий­шов со­бi з ха­ти… Хоч я бiд­на ци­ган­ка, доньцю, - тяг­ну­ла ста­ра да­лi, - яку iно­дi й со­ба­ка­ми ля­ка­ють, а вiн був гор­дий пан, що цi­лу­вав i го­лу­бив ме­не, та хоч я ба­га­то за­бу­ла з то­го, що ме­не вiд­то­дi пос­тиг­ло, але то­го свис­ту, що дiс­тав­ся ме­нi вкiн­цi в на­го­ро­ду за лю­бов вiд йо­го, я нi­ко­ли не за­бу­ду. Нi­ко­ли!.. Я йо­го прок­ля­ла. Але що з то­го? - спи­та­ла гiр­ко. - Вiн ос­тав­ся па­ном, а я… зба­ви­ла свою до­лю… по сьогод­нiш­нiй день. До­нь­цю моя крас­на… - го­во­ри­ла дальше, знов ос­те­рi­га­ючи, - донько моя пиш­на, сте­ре­жи­ся лю­бо­вi! Я ка­жу то­бi ще раз. Га­даєш - ка­ра пос­тиг­ла йо­го? - пи­тає i прос­то нi­ве­чить дiв­чи­ну своїми ди­явольськи­ми очи­ма. - Йо­го ка­ра не пос­тиг­ла, а ли­ше ме­не од­ну. Ме­не Ра­ду че­рез ди­ти­ну ви­ки­нув з ци­га­на­ми вiд се­бе, ди­ти­ну вби­ли, а мо­же, i вкра­ли, ро­ди­чi опус­ти­ли [18] ме­не, i я, мов пiдст­рi­ле­на звi­ри­на, опи­ни­ла­ся в ва­шiм лi­сi. Свя­та де­ре­ви­на, от то­та, - до­да­ла з нез­ви­чай­ною по­бож­нiс­тю, ука­зу­ючи на сме­ре­ку, - охо­ро­ни­ла ме­не вiд смер­тi, спро­ва­ди­ла твою ма­тiр i ут­ри­ма­ла i до­сi при жит­тi. Як­би не те, з Мав­ри дав­но вже й слi­ду не бу­ло би. До та­ко­го до­во­дить лю­бов, ди­тин­ко, - звер­ну­ла­ся ци­ган­ка на­зад до пер­ших своїх слiв, - до та­ко­го. I ось то лю­бов! Але що то й го­во­ри­ти! - до­да­ла май­же з роз­пу­кою в го­ло­сi, - що то го­во­ри­ти. То всi зна­ють. Я та­кож зна­ла, що тре­ба ли­ха сте­рег­ти… бо ма­ла вже й Ра­ду за чо­ло­вi­ка, а про­те… - во­на ур­ва­ла, пог­ля­нув­ши да­ле­ко впе­ред се­бе та­ким нес­ка­зан­но смут­ним пог­ля­дом, що Те­тя­ну об­гор­ну­ло жа­лем. - Лю­би, Те­тян­ко, щи­ро, як лю­бов i то­бi суд­же­на, - обiз­ва­ла­ся вiд­так ос­те­рi­га­ючи, нi­би сха­ме­нув­ши­ся вiд своїх тяж­ких спо­ми­нiв, Мав­ра, - лиш не лю­би за пле­чи­ма ма­те­рi i не лю­би вiд­ра­зу двох. Ок­рiм то­го, сте­ре­жи­ся од­но­го, доньцю… од­но­го.

- Чого? - спи­та­ла лед­ве чут­но Те­тя­на i, як пер­ше, по­бi­лi­ла.

- Стережися… бе­ре­жи­ся… - го­во­ри­ла, - щоб не до­жи­ла сви­с­ту…

В очах Те­тя­ни заб­лис­тi­ло на­раз чи­мось та­ким гор­дим i сильним, та­ким га­ря­чим i не­дос­туп­ним, що Мав­ра за­нi­мi­ла. За­нi­мi­ла тим бiльше, що Те­тя­на, не ка­жу­чи нi сло­ва, вста­ла на­раз на рiв­нi но­ги i, вип­ря­мив­ши­ся, мов сме­ре­ка, ска­за­ла:

- Не свис­не, Мав­ро, не бiй­ся. З ме­не "не свис­не" нiх­то. - I пi­д­су­ва­ючи ви­со­ко чор­нi свої бро­ви, пов­то­ри­ла ще раз: - Не свис­не.

- Нехай гос­подь бо­ро­нить вiд то­го, - при­так­ну­ла Мав­ра, по­ба­чив­ши див­не зво­ру­шен­ня у дiв­чи­ни. - Не­хай те­бе бо­ро­нить. - Не­хай бо­ро­нить, - пов­то­ри­ла сим ра­зом i Те­тя­на i за­тис­ну­ла ус­та.

Мавра ус­мiх­ну­ла­ся i, пiд­няв­ши­ся на ко­лi­на та об­хоп­лю­ючи дi­во­чий стан, стяг­ну­ла її пест­ли­во на­зад ко­ло се­бе. - Не­хай бо­ро­нить.

Тетяна мов­ча­ла, мов­би їй щось мо­ву вi­дiб­ра­ло. Не мог­ла бiльше на сло­во здо­бу­ти­ся, їй кру­жи­ло в го­ло­вi. Спо­ми­ни з ос­танньої не­дi­лi вiд­жи­ли в її ду­шi, во­на не­на­че да­ви­ла їх в сiй хви­лi в со­бi не­чу­ва­ною си­лою гор­дос­тi. Мов­ча­ла i не хо­тi­ла про них го­во­ри­ти. Кра­ще з тою тай­ною в он ту про­пасть зсу­ну­ти­ся, нiж про неї пе­ред ки­мось хоч би й сло­вом зра­ди­ти­ся. Не хо­тi­ла - не мог­ла.

- А та­кий був крас­ний i пиш­ний, - по­ча­ла знов Мав­ра, на­вер­та­ючи до своєї ми­нув­ши­ни, - як сам мi­сяць на не­бi. Пан був, от що! Рос­том ви­со­кий, во­лос­ся тем­не, очi го­лу­бi, як не­бо, пиш­нi та щи­рi - гос­по­ди, якi вже щи­рi! - вус, як шовк, га-й, га-й!!

- Мавро! - крик­ну­ла на­раз дiв­чи­на, мов з дру­го­го свi­та вер­ну­ла. - Мав­ро! - i тут же змовк­ла…

Мавра по­ве­ла цi­ка­во очи­ма за дiв­чи­ною, од­на­че Те­тя­на мов­ча­ла. Бу­ла лиш блi­да, очi блис­тi­ли, як двi чор­нi зо­рi, ши­ро­ко ство­ре­нi, а чер­во­нi ма­ки ко­ло ли­ця дри­жа­ли злег­ка.

- А он твiй по­ло­вик, - обiз­ва­ла­ся ста­ра i ука­за­ла на хи­жу­на, що справ­дi, при­по­чив­ши на хви­лин­ку на якiй­сь вер­ши­нi, здiй­мав­ся са­ме вго­ру i по­ле­тiв.

- Вiн з там­тої сто­ро­ни, - вiд­ка­зує якось роз­сi­яно та за­дум­ли­во Те­тя­на i встає по­во­лi.

- З там­тої сто­ро­ни.

- Я вже пi­ду, Мав­ро, - ка­же дiв­чи­на. - Сон­це зай­шло. По­ки до­до­му зай­ду - по­тем­нiє.

- Iди - i при­ходь до Мав­ри, - про­сить ста­ра i здiй­мається i со­бi на но­ги, щоб про­вес­ти дiв­чи­ну хоч кiлька кро­кiв. - А дру­гим ра­зом, - до­дає, - роз­ка­жи вже ти що, i будь твоє кра­ще вiд мо­го.

Тетяна не вiд­по­вi­ла. Мов та спо­ло­ха­на сер­на, мет­ну­ла­ся з чуд­ним туж­ли­вим смут­ком в ду­шi че­рез лiс, скор­ше i ско­р­ше в до­ли­ну - аж опи­ни­ла­ся до­ма.

***

Настала дальша не­дi­ля, i Те­тя­на йде знов лi­сом, як зви­ча­й­но, пос­ту­пив­ши на ча­сок до Мав­ри. Роз­лу­чив­ши­ся з ма­тiр'ю, що й со­бi сим ра­зом зай­шла до ста­рої в спра­вун­ках, Те­тя­на пiш­ла стеж­кою са­ма дальше. Од­нак, не по­ди­бав­ши на нiй нi­ко­го, по­лiз­ла на Ча­ба­ни­цю i опи­ни­ла­ся аж не­да­ле­ко "Бi­ло­го ка­ме­ня"-ве­ле­та. При­по­чив­ши там доб­ре, розг­ля­да­ла­ся звiд­ти по се­лах в до­ли­нi i от по­чи­нає звiльна з Ча­ба­ни­цi спус­ка­ти­ся. Схо­дя­чи отак вниз, зог­ля­ну­ла на­раз на сiльськiй до­ро­зi, якою нiс ко­лись ста­рий Анд­ро­на­тi бi­ло­го вну­ка i яка ве­ла в се­ло Тре­тiв­ку та тяг­ла­ся i поп­ри Ча­ба­ни­цю з бi­лою стеж­кою - їздця, в якiм пiз­на­ла на пер­ший пог­ляд Гри­ця з угорської гра­ни­цi. Та чи лиш її очi дог­ля­ну­ли йо­го? Гриць так са­мо зо­ба­чив мо­ло­дим ост­рим оком сво­їм дi­во­чу пос­тать, як спус­ка­ла­ся жи­во лег­ким кро­ком го­рою вниз.

Вiн пус­тив ко­ня i ле­тiв, мов орел.

О, во­на доб­ре пiз­нає йо­го, але боїться з ним зди­ба­ти­ся. Хо­тi­ла б, але боїться чо­гось. Ква­питься злiз­ти з го­ри, збiг­ти до­до­лу до ма­те­рi, але вiд­чу­ває, що за­пiз­но. Вiн вже пiз­нав її своїм бист­рим оком. Пог­нав ко­ня що­си­ли i от вже на бi­лiй стеж­цi. В до­ли­нi, ви­ще стеж­ки, прив'язує ко­ня до де­ре­ви­ни, а сам спi­шить вго­ру до неї.

Що їй ро­би­ти? Збi­га­ти ще бор­ше вниз? - пи­тає її сер­це. Схо­ва­ти­ся де в лi­сi?.. Не вспiє. Зреш­тою лiс аж тро­хи ниж­че за­чи­нається, а во­на са­ме на ле­ва­дi, де лиш не­дав­но ско­ше­но сi­но, i вiн вже