В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

про­зо­ро чис­тою срiб­ною во­дою бi­ле ка­мiн­ня, а про­тив­на стi­на су­сiдньої го­ри, стрiм­ка й гус­то за­лiс­не­на, вiд­дi­ле­на вiд них яром, са­ме те­пер впи­ва­ла в се­бе струї за­хо­дя­чо­го сон­ця, що вид­нi­ли, ллю­чи­ся скiс­ним спа­дом зго­ри в зе­ле­ну гу­ща­ви­ну рiв­них сме­рек, нi­би про­ни­зу­ючи їх…

- А он справ­дi хи­жун, Мав­ро! - пе­ре­би­ває на­раз мно­гос­лов­нi роз­пи­ту­ван­ня Мав­ри дiв­чи­на i вка­зує на ве­ли­ко­го хи­жу­на, що на­вiть не над­то ви­со­ко круж­ляв над ни­ми, нi­би шу­кав мiж ко­ро­на­ми сме­рек най­кра­що­го мiс­ця для се­бе…

Мавра зирк­ну­ла пiд чис­те синє не­бо.

- Вiн над то­бою круж­ляє, доньцю, - ка­же во­на про­ро­чо. Ди­­вись, ни­нi не­дi­ля, та щоб вiд сьогод­нi за тиж­день не впа­­ла ти яко­му хи­жу­но­вi-хлоп­це­вi в очi, не за­мо­та­ла­ся в нiм на все, - ка­же i шкi­рить, як пер­ше, бi­лi зу­би.

Тетяна спа­ле­нi­ла.

- Я на тан­цi рiд­ко ко­ли ход­жу, Мав­ро. Ти знаєш, ма­ма не пу­с­кає нi­де, ко­ли не мо­же са­ма зо мною йти. В нас, як в мо­нас­ти­рi. В на­шiй ха­тi ти­хо, лиш свя­тi iко­ни i ми.

- Прийде час, вiд­даш­ся, - вiд­ка­зує Мав­ра, - то й чо­го то­бi хо­ди­ти? Не­хай хо­дять тiї, що нi­чо­го не ма­ють та по тан­цях до­лi шу­ка­ють. Але та­ким, як ти, лю­ди са­мi в ха­ту при­хо­дять. Твоя ма­ма доб­ре знає, що i як ро­би­ти. Дру­гої Iва­ни­хи Ду­би­хи в се­лi не­ма. А го­ря заз­на­ва­ти, бi­ди-злид­нiв шу­ка­ти - не та­ким, як ти, ди­тин­ко. Сеї осе­нi ви­жи­дай ста­рос­тiв. Ме­­нi ма­ти ка­за­ла, що знов якiсь там до­мов­ля­ються.

Тетяна не вiд­по­вi­да­ла. Во­на чу­ла се кiлька ра­зiв з уст Мав­ри, але що їй бай­ду­же про те, чи ста­рос­ти прий­дуть, чи нi, тож не об­зи­вається й сим ра­зом на сло­ва ста­рої при­я­­тельки.

- А он ска­жи по прав­дi, - за­пи­тує ста­ра, - не упо­до­ба­ла со­бi ще жод­но­го? Не лю­биш?

- Нi, Мав­ро, - вiд­по­вi­дає су­хо Те­тя­на i ка­же прав­ду. Во­на не лю­бить справ­дi жод­но­го. Не лю­бить i не жад­на нi од­но­го з тих, яких вже здав­на знає.

- Тiльки тво­го доб­ра, донько, й спо­кою, до­ки жод­но­го не лю­биш, - пiд­хоп­лює Мав­ра, - а роз­лю­бив­шись, всту­паєш од­­ною но­гою нi­би в доб­ро, а дру­гою в пек­ло.

- Не знаю, - ка­же сти­ха Те­тя­на i якось ши­ро­ко, цi­ка­во ди­виться, пiд­су­ває чор­нi бро­ви, а див­ля­чи­ся впе­ред се­бе, нi­чо­­го не ба­чить. Про­тив­на сто­ро­на го­ри од­на­ко, як i пер­ше, за­­лiс­не­на здо­лу до­го­ри сме­ре­ка­ми, про­ни­за­на скiс­ним про­­мiн­ням сон­ця, са­ме так, як i пер­ше, виг­ля­дає. А бiльш нi­чо­го.

- Не знаєш, сер­це, - впев­няє Мав­ра, - прав­да, що не знаєш. Але за­те я знаю. - При­тiм ус­мi­хається во­на та­ким ус­мi­хом, що йо­го нi­ко­ли не роз­бе­реш.

А Те­тя­на ди­виться на неї чис­ти­ми своїми зо­рi­ючи­ми очи­ма, цi­лим єством своїм, i не­на­че прип­рав­ляється вже заз­да­ле­гiдь до слу­ху, що має дiй­ти до неї вiд ста­рої ня­нi.

- Любов - то так, - ка­же на­раз Мав­ра i сi­дає рiв­но, пi­дiб­гав­ши но­ги пiд се­бе та схи­ля­ючись до Те­тя­ни, не­на­чеб ма­ла їй вiдк­ри­ти ве­ли­ку-пре­ве­ли­ку тай­ну.

- Так, - ка­же, - ти стрi­неш­ся з ним раз, i дру­гий, i тре­тiй, а мо­же, й бiльше, я не знаю. Се як що ко­му за який час суд­же­но. Вiд­так ко­лись нi з сього нi з то­го за­чуєш йо­го ко­ло се­бе, вiн збли­жається до те­бе, i ти чуєш, вiн вже й по­цi­лу­вав те­бе. Так раз, i дру­гий, i тре­тiй. Вiн, Те­тя­но, те­бе лю­бить. Ти, Те­тя­но, йо­го лю­биш… i чо­му б йо­му не вi­ри­ти, ко­ли вiн те­бе лю­бить? - i тут роз­ре­го­чується Мав­ра, що аж жах тi­лом iде.

Тетяна по­бi­лi­ла, не зро­зу­мiв­ши ста­рої.

- Але бу­ває й та­ке, що вiн те­бе по тiм всiм по­ки­не, - го­во­рить да­лi ци­ган­ка, приж­му­рю­ючи очi, - бо вiн має вже дру­гу або, мо­же, мав i двi пе­ред то­бою - тож…

- О, о, о! - пе­рер­ва­ла на­раз Те­тя­на бо­лiс­ним зой­ком i, за­тис­нув­ши ус­та, вiд­ди­хає важ­ко. Во­на ди­виться на ста­ру бла­га­ючи­ми очи­ма, скла­дає пе­ред нею ру­ки, мов до мо­лит­ви, нi­мiє i чо­мусь не ру­хається бiльше.

- Не жди. ми­ло­сер­дя, доньцю! - вiд­по­вi­дає їй, при­ка­зу­ючи твер­до, Мав­ра. - Ми­ло­сер­дя на свi­тi не­ма нi в ко­го, а най­мен­ше у тих, що так пос­ту­па­ють. Та й… на що во­но то­бi при­дасться? Хi­ба то­дi при­дасться, як ти по тiм всiм хо­диш по ми­лос­ти­ню, ти­няєшся вiд ха­ти до ха­ти, але зреш­тою - "ми­ло­сер­дя". Гос­по­ди бо­же! сох­ра­ни нас пе­ред тим, щоб ми йо­го пот­рi­бу­ва­ли. Так, доньцю.

Таке пе­ре­бу­ла Мав­ра.

Вона ма­ла за чо­ло­вi­ка ота­ма­на ци­га­нiв i роз­бiй­ни­кiв Лу­ка­ча Ра­ду, зло­го, як вовк, хит­ро­го, як лис, i гар­но­го, як бо­ярин. Так що з то­го? Од­но­го ра­зу гу­ля­ла в пус­тi не­да­ле­ко од­но­го ма­ло­го ма­дярсько­го мiс­теч­ка пе­ред яки­мись та­ки­ми, що поїха­ли зу­мис­не в пус­ту ог­ля­да­ти ци­ганськi шат­ра i ци­га­нiв, i за­ро­би­ла тим гро­шi.

- Ти гу­ля­ла, Мав­ро? - пи­тає зчу­до­ва­но дiв­чи­на, бо пер­ший раз чує се з уст ста­рої жiн­ки.

- Гуляла, донько. Ще й як гу­ля­ла, а все ок­ру­ги ог­ню, особ­ли­во як до нас за­хо­ди­ли па­ни та роз­вi­ду­ва­ли про на­ше жит­тя i зви­чаї. Та­то грав на скрип­цi, дру­гi на цим­ба­лах, а я гу­ля­ла. Бо­же, як грав ста­рий Анд­ро­на­тi! - i при тих сло­вах Мав­ра нi­би з по­ди­ву аж за­хи­та­ла го­ло­вою. - Вiд­так про­сив од­но­го ра­зу один з па­нiв, гар­ний i мо­ло­дий бо­ярин, щоб я й до мiс­теч­ка при­хо­ди­ла во­ро­жи­ти i гу­ля­ти, i я кiлька ра­зiв хо­ди­ла ту­ди, ча­сом з та­том, а ча­сом i з чо­ло­вi­ком. Там стрi­ти­ла я то­го гар­но­го мо­ло­до­го бо­яри­на вдру­ге. Вiн сип­нув Ра­ду грiш­ми за та­нець, а ме­нi за во­ро­жiн­ня, а Ра­ду, ла­ко­мий на зо­ло­то, да­вай i да­лi ме­не на та­кi за­рiб­ки по­си­ла­ти. Як iш­ла я з ним, то гу­ля­ла, а як са­ма, то лиш во­ро­жи­ла. I хо­ча я не все хо­тi­ла, та з бо­яз­нi пе­ред ним му­си­ла хо­ди­ти. Там стрi­ча­ла­ся я з тим пиш­ним бо­яри­ном вдру­ге, втретє, ба i вчет­вер­те, до­ки не став вiн по­тай­но цi­лу­ва­ти мої очi, ме­не го­лу­би­ти i на­зи­ва­ти Мав­ру своєю чор­ною звiз­дою - аж до­ки не збо­же­во­лi­ла во­на з лю­бо­вi за ним… Доньцю! - до­да­ла на­раз Мав­ра, ос­те­рi­га­ючи по­бi­лi­лу чо­мусь, як снiг, дiв­чи­ну, - я бу­ла мо­ло­да, гар­на i дур­на, вiн ба­гач, крас­ний, як мi­сяць, що но­сив­ся на ко­нi, як вi­тер, i - чо­му не ма­ла я йо­го лю­би­ти, ко­ли вiн, пан, не цу­рав­ся при­гор­та­ти до се­бе бiд­ну ци­ган­ку, на­зи­ва­ти її своєю звiз­дою, цi­лу­ва­ти i го­лу­би­ти?.. Доньцю! хто ба­чив та­ку лю­бов, прав­ди­ву, i щи­ру, i пал­ку, та­ку, як ба­чи­ла мо­ло­да Мав­ра в йо­го, той… гос­по­ди бо­же, зми­ло­сер­ди­ся над бiд­ною жiн­кою, що все-та­ки