Володарка Понтиди - Косач Юрій
Але обидві вони плакали, як у Парижі Соланж, над історією молодого Вертера і захоплено читали інші твори радника Гете, якого Йоган-Андреас не злюбив з того часу, коли він оселився у Веймарі, при герцогському дворі.
А втім тут було гамірно і людно, бо до родини Шлюте сходились такі ж як і вони ненависники тиранів. Ці молоді люди з розжевреними обличчями, що розчитувались у Шубартовій газеті "Німецька хроніка", зненавидженій всіми князиками і епіскопами, здавалось, хотіли вже оце зараз підпалити світ, а насамперед Німеччину, яку називали "потворним чудовиськом". Вони, як і студенти і поети в господі Пера Жільяра, зразу ж прийняли мене до свого гурту, хоч я, на перший погляд, не стільки з обачності, як з невідучості, мало що міг їм сказати нового і цікавого. Та й як я міг поєднати якусь смілу думку, що з природи речей та з мого чималого досвіду могла й мене хвилювати і придатися іншим, коли в житті я сам був учасником, хоч і безталанним, авантюри, так чи інакше пов'язаної із звеличуванням і утвердженням тиранії, нехай і в її особливій, химерній відбочині? Бо ким же була в істоті речей княжна Алі-Емет? Претенденткою до престолу тиранів, який вона прагнула не повалити, а тільки захопити для себе. Правду сказавши, я, затьмарений перш усього моєю власною жагою, тільки тепер, в господі Шлюте, почав над тим застановлятися і в мене не було двох думок про те, що коли б Йоган-Андреас, його рідні і його однодумці, знали достеменно мою гірку історію, то навряд чи захотіли б вважати мене своїм приятелем. Признаюсь, ця думка мене турбувала, бо, по правді кажучи, я погоджувався з їхніми поглядами і ділив зовсім щиро їхню ненависть до тиранів...
Істотою цієї сім'ї була правда і правдивість. Чи я не міг, подумки хоча б, бути з ними? Все, що вони говорили зі мною, коли я із старим Шлюте проходжувався по садку, коли слухав Йогана-Андреаса за столом, у гурті друзів, навіть, коли дівчата деклямували мені вірші Лессінга, Гердера і Шубарта, все це западало в мене промінними скалками. Хіба я не бачив своїми очима огиду тиранії, потворну владу "дворян шпаги" і "дворян ряси" у Франції, хіба не знав самодурів, таких як Лімбург-Стирум? Хіба н не бачив тієї облуди, яка обсотала увесь цей "лад і порядок", де нагорі зграї дармоїдів, ледарів і розпусників жирують, ніким і нічим не обмежені в своїх забагах і примхах, а народ, який працює в поті чола для їхньої ж вигоди і дозвілля, спрокволу конає у страхітливих злиднях?
Але, що я міг відповісти їм, я, котрий вплутався в химородну халепу, яка б мені ніколи не приснилася в найхимернішому сні і допомагаю, так чи інакше, таким самим дармоїдам і пригнічувачам простого народу, дарма що поки що, так, поки що лише, їхня справа також тільки химерна мрія. Оця двоїстість мене починала гнобити: двоїстість, яка була логічним наслідком мого власного рабства. Я був рабом самого себе, я був собі найлютішим порогом, бо задля бузувірських жаг вбивав в собі чесну і правдиву істоту, що прагнула, як і всі Шлюте, до добра, до визволення людства з усіх кайдан. І я, зніяковілий і огірчений на самого себе, відходив самотній і сидів годинами над рвучким Рейном, думаючи свої смутні думи. Мене приходили розважати обидві сестри, спочатку Доротея, потім Амалія-Шарлотта. Мабуть я був обидвом їм не байдужий, але ні у кого, ані у них, ще не прокидалось сильніше почуття. Просто, я їх шанував і милувався ними, як розквітаючими трояндами. Очі їх були ясні, вони легко могли зайтись сльозами від зворушення всім, що прекрасне і добре, могли й дзвінко та безжурно сміятись русалчиним сміхом. Обидві нестямно любили минуле: коли вони розповідали про суворі віки закутих у залізо лицарів, про їхніх омріяних дам, про січі і битви, про повстання люду, про жагу і подвиг людей, незламних як сталь, їхні очі пломеніли, їхній голос тужавів і мені ввижались вони серед заграв, на мурах замчищ, як Орлеанська діва, з мечем у руках, з пошумом гнівних прапорів. А коли минала ця хуртовина мрій і легенд минувшини, вони знов ставали тихими, русявими дівчатами бюргерського затишку. Але я був їм вдячний за те, що поривали мене в інший світ, в якому може і я був би іншим.
Старий Шлюте люб'язно проходжувався зі мною, мабуть зауваживши мою іпохондрію.
"— Вам, молодий друже, треба знайти своє місце в світі, — лагідно сказав він, — мені здається, що ви — причинний мандрівник. І всі ви, молодь нашого сторіччя, такі. Я, признатись, не вельми довіряю німцям і згоден з Христіаном Шубартом, що "з усіх народів німці найбільше пристосовані до ролі рабів", але я все ж таки покладаю надію на наше молоде покоління. І де буде покоління бурі і натиску, не може бути, щоб тирани знищили цей священний гнів молодих. Не може бути, щоб це приниження, це рабство духовне і фактичне, тривало вічно. Це сторіччя поховає здряхлілий лад стоклятих князьків і цісарів і королів, цієї коронованої худоби. Свобода, рівність, братерство всіх народів і людей — ось до чого йдемо і від берегів Америки до степів Росії вже гомонить відлуння великих гасел. Раджу вам, юний друже, не забувати свого післанництва. Коли ви скінчите ваше навчання в Страсбурзі чи в Геттінгені хоча б, повертайтесь на свою вітчизну і смолоскипом свободи допомагайте осяяти її..."
Старий Шлюте був ще запальніший, ніж його син. Він з гнівом розповідав про неймовірну підлість тиранів, про лицемірство князів церкви. Він мріяв про вічний мир так, як мріяв його улюблений поет Данте, а сьогодні мріє кенігсберзький мислитель Кант. Він з обуренням розповідав, що герцог Карл-Теодор Пфальцський витрачає сто тисяч на свої стайні і вісімдесят тисяч на полювання, що його придворні сурмачі одержують більшу платню ніж університетські професори... Він кипів, розповідаючи про доходи німецьких княжат з продажу рекрутів англійському королю, про те, що для розм'ягчення хліба для попугаїв на баварському дворі та купання їх кожного тижня йде кільканадцять бочок токаю і рейнського вина... "Всі з тієї тисячі німецьких князів, — говорив Шлюте, скипаючи люттю, — це брутальні, безграмотні мерзотники і злочинці, бо їхній найбільший злочин — це сам факт їхнього існування..."
Йоган-Андреас ще наполегливіше намовляв мене довести врешті до ладу своє життя. Він казав, що навіть, якби у мене були труднощі з фінансами, то він знайде засоби, щоб мені запевнити сяке-таке існування та мати змогу вчитися. Головне — це об'єднуватися однодумцям усіх країн. Головне гасло: "Ін тираннос!" (Проти тиранів). Він не вірив, що німецьке бюргерство, хоч терпить немало від тиранів, стане гробокопом феодалізму, але ним стане селянин у свій час, той селянин, який вже стільки разів підіймав зброю проти княжого і церковного деспотизму. Поки що треба ширити слово правди і знання, треба вирвати народ із цієї священної темряви. Треба готуватись до найбільшої події сторіччя — до революції. "Вірте мені, друже, — говорив він захоплено, — що дух онови, дух свободи, віє звідусіль і всюди і ніщо і ніхто не приборкає його..."
Дім Шлюте — це була справжня кузня мислі. Я іноді і шипів і хмелів від цифр, дзвінких силогізмів, залізної логіки фактів, філософських сентенцій, що западали глибоко і примушували зосереджуватись і здоганяти однією думкою другу. Ще раз я переконувався як мало я ще знав, як прогаяв час, коли ці юнаки з розкуйовдженими чупринами, ї полум'ям в очах добивалися правди і рвалися до знання і до світла. Як уміли вони шанувати і берегти слово! Коли Йоган-Андреас завів мене до будинку, де показувано перший друкарський станок, на якому Гутенберг видрукував першу книгу в світі, він сказав мені, що цей винахід важить так само для людства, що й закон гравітації Ньютона або відкриття Америки. Слово — це перша сила, що двигне людство на нові шляхи, сліпцям відкриє очі і сваволі негідників покладе край. Йде сторіччя машин — говорив Шлюте, — коли людина нагнуздає стихію і природу та змусить служити собі. Робітники — ткачі в Оснабрюку і в Мюнстері повстали проти машин і розбили свої станки молотами, але це неправильно. Винні не машини, аті, кому машини служать — крамарі і фабриканти, бюргери, що самі стають рабовласниками, визволяючись з рабства магнатів. Треба буде ще одної революції, найвеличавішої в історії, яка вчинить власником трудівника. "Рівність або смерть", клялися ці юнаки зібравшись під старезним дубом у гаю, на березі Рейну. "Рівність або смерть", шепотів і я з ними. І один з юнаків гнівно проказував полум'яного вірша Шубарта про "домовину владарів", в якому творилось:
...Вони, вони свою подарували милість
Собакам і повіям, і в той час
Калічили, вбивали мудрий розум,
І вільний дух в'язнили у всіх нас...
...Над рейнською сагою сиділа моя тиха Лореляй — Амалія Шарлотта. Крізь прозорий присмерк, внизу, плесом широкої ріки плили до моря вітрильники. Обабіч ріки, на високих берегах струнчіли руїни старовинних замчищ, пнялися під гору виноградники. І я знав, що і ця тиха русалонька, ця золотокоса дівчина, як і далека моя Соланж хотіла б, щоб я ось так завжди сидів біля неї і слухав шуму гаїв, дивився б як білі хмарини пливуть по синьому небу і в тихий шепіт хвиль Рейну впліталися і наші визнання вірності аж до смерті так, як у цьому клявся молодий Вертер, злеліяний веймарським радником.
"— Багато в цьому зеленого шуму і юнацького запалу — говорила Амалія-Шарлотта про свого брата і його товаришів; ці клятви, присяги, бунтарські пісні і слова, слова... Ми народ мислителів і поетів: Лессінг, Лейбніц, Кант, Гердер, Гете, Шубарт... Але чи стане крицею те слово, щоб повалити тиранів? Зважте, друже, скільки війн прогреміло над цією землею, безглуздих війн, з веління могутніх цього світу, коли ця земля ставала пустелею і пожарищем, коли тут вили тільки вовки, а люди поїдали людей з голоду... Де ж нинішній Мюнцер, де Гец Берліхенген, де смілий ватажок люду Флоріан Гайєр? Цей люд тягне своє ярмо як покірний осел і постачає вельможам кріпаків для рабського гарування і рекрутів для ще безглуздіших війн... Ні, я не чекаю визволення в цій країні, поки що... А от ви, друже, слов'янська душа: таємнича, рвучка, окрилена... Це над вашими просторами ширяє вже дух свободи, це у вас слово може вмить стати крицею...
