Володарка Понтиди - Косач Юрій

Однак це були покищо гарні обіцянки, бо в Оберштейні, куди перекочували гості, ладу не було: вітер гуляв по кімнатах з вікнами без шибок, печі курилися, челядь порозбігалася, лейбгвардійці, морені голодом, подалися старцювати або розбишачити на битих дорогах. Однак княжна хотіла висидіти там хоч з місяць, коли б не Христанек, знаджений листами Радзивіла та докучивши собі цей ведмежий кут, де йому Не були як попиндючитись, намовив таки як найшвидше податись до Мангейму.

Монтеги припускав, що Христанек мав на це свої причини, щоб виїхати зненацька, не попередивши графа та не чекаючи його повернення.

Прийшла черга і на мене розповісти свої пригоди, хоч я не вважав потрібним сповідатися з усього. Я сказав, що в Мангеймі живу в гаразді і так, як мені подобається. Серцестраждальником та ще й без надії я не хотів показуватися перед ними. Княжна ще раз подякувала мені за оборону її честі і сміялась, згадуючи научку, яку я дав нещасному графеняткові за його нікчемні зальоти.

Облизня піймає це графеня й тепер, сказала княжна, варто уявити собі як порскатиме оте наперфумоване жабеня, коли приїхавши до Оберштейну, нас не застане.

Христанек нетерпляче сказав, що все це дріб'язок минулого і нема про що згадувати. Важливе те, пискотів він, що саме тепер у Мангеймі треба кувати залізо, поки гаряче. Це неспроста, що шляхтюри такі впевнені, вони мабуть знають, що в траві пищить. То ж треба, щоб Радзівіл домігся для нас офіціальної протекції електорату Палатинату, герцога Карла-Теодора, який, до речі, має вагомий голос у Відні і за Піринеями. Сам він, Христанек, готовий негайно виїхати з польським післанцем Чарномським в Істамбул, і домагатися від султана протекції та, звичайно, асигнування допомоги. Адже, не секрет, що Порта явно і славно підтримує інсурекцію Пугачова.

Доманський говорив більш до ладу. На його думку, що наша, а що їхня, Радзивілова, справа — не те саме. Свій свого пізнав і на пиво позвав, або, який їде, такого й на віз бере. Якщо йому капає дещиця від Отоманської Порти, то не на довго, бо молодий султан теж не в тім'я битий. Треба вивідати, хто ще підтримує конфедератів, а тоді перебігти їм дорогу, щоб не ми від них, а вони від нас залежали.

Княжна відповіла, що ціну конфедератам вона сама знає, а використовувати треба кожного. Поки що, на жаль, мусимо задаватися з усякою дрібнотою, але прийде час, коли це все осиплеться як пилюга і матимемо діло тільки з великодержавами. Не тільки час працює на нашу користь, але й сили вищі, космічні, які нас вибрали для великої мети і великих призначень.

З цим вона нас відпустила, бо хотіла зайнятися кабалістичним ворожбитством. Я пішов ще повештатись по місті з Монтеги, відчепившись від Доманського і Христанека. Ангелянець радив мені краще бути здалека. От ще якби і княжна відсахнулась від них. Проте — найважливіше, що я був біля княжни. Мене могли турбувати сумніви, я не давав і зламаного шеляга на справу конфедератів, що як і всі наші здогадні побратими, були тільки як той Савка та тільки на інших санках; один одного не переважить, хоч на одній гіляці повісь. Шушваль і голота відбирала княжну у мене, але доля, доля діяла невблаганно і шляхи наші роковано сходились, довічно і досмертно, хотів би я того, чи не хотів.

Монтеги, — сказав я ангелянцеві, — чи ви знаєте, хто така княжна?

Ніхто того не знатиме, — посміхнувся він, — ставлю сто на сто, що хто обіцяв собі по ній багато, піймає облизня.

Чи ви маєте когось на думці?

Телепень зареготав. Він не був такий недотепа як здавалось.

— Тільки не вас, сказав він, позіхнувши. Ми стояли на мосту над Некаром і дивились на його бистрину, прозору і усміхнено-голубу в місяці. Біля нас стояв чоловік, ще молодий, замислений. Він був у горожанському вбранні, але постава його була струнка, військова. В срібному відсвіті місяця з під трирога виглядало його цікаве обличчя; рубане як у граніті: трохи задертий ніс, тверді щелепи, веселі, ясні очі. Він спильна поглянув на мене.

"— Чи не зустрічались ми десь, молодий чоловіче? Чи ви, бува, не спинились у заїзді "Під Чорним орлом"?

— Ні, я живу "Під Оленем", — відповів я, — може ви мене бачили на святі, під час приїзду Єлисавет Другої, біля польського готелю?"

"— Я – поляк, — відповів незнайомий, стиснувши раптом уста, — але я з Радзивіловою галайстрою нічого спільного не маю. З його комедіантством поготів. Я б розігнав цю зграю картачами. Вони тільки соромлять Польщу. Ця каналія — продовжував він сердито, немов до нас, немов про себе, — горлає про свій патріотизм, а це вони довели Річпосполиту до загибелі. Ця каналія п'ятьсот літ дудлила мед-пиво, мордувала і гнобила людей, ґвалтувала, різала і рубала, зривала сейми і бунтувала, коли хтось розумніший хотів вкоротити її сваволю, ричала "не позвалям!" і "вето!", її сьогодні пошивається у спасителів вітчизни! Завдяки їм розділено Польщу тиранами, а буде ще другий розділ і буде третій... Польщу врятують не вони, ці мочиморди і ревуни..."

"— А хто?"

"— Люд". — Суворо відповів незнайомий — В той час, коли ці всі патріоти, що роздирають шати, будуть теревенити і нишком служити царям і цісарям, щоб тільки повернули їм їхні маєтки, за вітчизну повстане люд, повстануть прості люди, мужики, не з пірначами і карабелями, а з вилами і косами... І так буде не тільки в Польщі, так буде скрізь... Тиранам і деспотам приходить край..."

"— Я читав у Лондоні ще невидану брошуру такого американця, — вкинув Монтеги, — Томас Пейн, чи не так? Він те саме говорить..."

"— Зараз на Америку дивляться всі люди розуму, — озвався незнайомий, — не тільки дивляться, але спішать стати в одну лаву з воїнами американської революції... Я сам їду в Париж, а звідти в Америку... За свободу треба битись на кожному клаптику землі..."

Я спитався його, чи можна буде його ще десь бачити. Цей чоловік мені подобався. Він говорив, так, неначе наказував.

"— Що ж, заходьте, коли хочете, — сказав він, — тільки поспішайте, я хочу від'їхати звідси якнайшвидше. Ви звідки, юначе? З України? А я з Білорусії, з-під Кобрина, — він привітливо посміхнувся блакиттю своїх смілих, але й добрих очей, — то ми сусіди... І Україна теж буде колись вільна. Чи пам'ятаєте Вольтера: "Україна завжди прагнула до свободи..."

Він нетерпляче вдарив по ефесі шпаги.

А як спитати вас?

Спитайте капітана Тадеуша Костюшка, — промовив він; підняв трирога, махнув нам рукою і подався через міст, понад річкою, попід розлогі мангеймські дуби, що росли над бистриною.

8

Ось минув тиждень після тріумфального в'їзду княжни у Мангейм, а сонне повсякдення заволоділо площами і заулками, що стали від спеки пустельними. Що ж, до рябого біса, сталося? Тиша, пилюга, ніде не шиширхнуло. Де ж обіцянки Радзивіла? Ось вір його ораціям! Дні минали, а герцог Карл-Теодор ані в гадці не мав запросити княжну бодай на коротку презентацію. В польському готелі, де розташувалась княжна Володимирська й її почт (та й я перекочував туди ж з-під "Оленя"), сиділи ми, мов сонні кури на сідалі. Княжна обурювалася на таке виразне ігнорування. Де ж та герцогська обіцяна протекція, де ж "довічний союз", де "секретні договори", та й де ж оті батальйони охочекомонних, що, мовляв Радзивіл, стануть при нашій справі, вірні до скону? Про нас не забули тільки герцогові шпики — пронози, що сновигали, швендялися, та винюхували мов та зграя щурів попід нашим готелем та біля нього, а я вже вмів пізнавати їхнє поріддя по ящірчих пиках, та в'юнких постатях. Видать, рознюхували пеські синове, з наказу ясновельможого свого герцога, що за штучка сама княжна.

Один тільки герцогський спальничий, якийсь капітан Гарольд, навідався до нас, з тим, що герцог, мовляв, нікого не приймає, бо це день святого Карла-Боромея, а післязавтрього — день його ж святого Теодора, а на третій день — святого Бонавентури і його високість поїхав на лови. Але по пиці цього брехунця я бачив, що все це крутійство. Я навіть сказав йому, що всежтаки чужинці в Мангеймі не могли б пожалітися на перебільшену гостинність. "Що ви хочете тим сказати, кавалере?: — Зукоса поглянув на мене цей шельма-капітан, — хіба ж не шанують у нас гостей, зокрема високоуроджених і заслужених, усією Європою прославлених за кебету і політичний розум?"...

"Воно може й так, — відповів я, — та тільки буває, що у вас дехто надто високо несеться, а як знаєте; з цуценяти всеодно лева не буде"...

Личина — спальничий помовчав та швидко подався геть. А Доманський порадив мені, щоб я свої сентенції сховав до кишені, на пізніше, коли буду трохи далі від Мангейму, бо його високість герцог не любить недоречних жартів. За них неодного вже посадили у шпаківню. "Стонадцять би копиць рогатих чортів тій його високості, — сказав я, — нехай лише затямить, що його поведенція доречна щодо його бідніших родичів, а не до княжни з роду Мономахів".

Увечері всі ми пішли до опери, яка, треба сказати, осьде непогана і італійці постарались як могли. Герцог Карл-Теодор (хоч викрутень спальничий — капітан, нам брехав, що ніби то його нема в місті) був також і вразив нас Своїм обличчям, яке не тільки не було смагляве, як у цигана, але, просто кажучи, чорне як у мавра. Він розсідався в ложі із своєю герцогинею Елізаветою-Августою, підстаркуватим уже опудалом, і таким нафарбованим, що з нього аж сипалось як із порепаної стелі. Я сказав княжні, що приїздити до Мангейму, щоб побачити чорну мармизу герцога не було варто, хіба що він виступатиме в ролі Отелло, до чого йому не треба натирати пику сажою. Княжна сміялася; Доманський, який знає про всіх і про все, казав, що цей чорнопикий герцог-суціга, як Вікарій Священної римської імперії, з правом роздавання титулів і земель, добре доробився на тій справі, не кажучи про пристані і кораблі на Рейні, які платять йому солоні податки. Чимало графенят і князьків Німеччини сидять у його лихварській кишені. Сам він скупиндяра, але на свої витребеньки не шкодує: на палаци, галереї, театри і сади, на своїх любасок, він дере з людей останнє, бо хоче хизуватись на всю Європу як опікун муз і грацій.

Герцог цей із своєї ложі довго і уважно придивлявся княжні через лорнет, пильно розглядав її та випинав свою спорзну губу. З цих дбайливих оглядин старого заведія Христанек ворожив, що презентація княжни буде неодмінно призначена на завтра.