Володарка Понтиди - Косач Юрій

Христанек потім казав, що ми добре виторгували, бо такий перстень вартий принаймні десять тисяч. Ювелір його мабуть купив за безцін у мародерів з награбованого майна, а через те так легко його позбувся. Це таки був хороший клейнод з діамантом і трьома рубінами чистої води. Христанек пишався ним у господі, де ми вчинили діонізіак, видудливши пару пляшок мальвазії. Мене розібрало і я як зварений поплівся в свою кімнату. Прокинувшись, я побачив, що Христанека нема, очевидячки він десь вештався, або знайшов ігорний дім або повіявся з охочими дівками, яких тут було як і черців та монахинь повно, принаймні поночі, бо недалеко, тільки через заставу, стояв регімент гольштинських кирасірів. Повернувся цей шалапут аж вранці, жовтющий і злий, хоч казав, що з кірасірами трохи відігрався. Перстенця на його пальці вже не було, бо він начебто заховав його у певне місце, щоб не кинувся в очі бандитам, які в лісах переходять дороги. З цим ми й повернулися в Лімбург-Стирум.

Там якраз ішли на всю пару приготування до балу на честь княжни Володимирської і вся челядь та солдати невеличкої графської армії розвішували лампіони, будували містки, арки, павільйони, пересаджували кущі і дерева та поширювали штучне озерце. Граф сам походжав з архітектором та з планом у руці, велів робити те, чи інше, а як хто чого не второпував, то доїзжачі тягнули раба божого у стайню і там давали йому доброго прочухана. Я гадав, що Христанек вручить графові клейнод, але він вважав, що це краще зробити в самий день янгола княжни.

На другий день скрізь спалахнули лампіони. Графські каноніри викотили дві заіржавлені гарматки і зайнялись фейєрверком; патрони вистрілювали в небо і розсипалися веселчатими китягами. Італійські комедіанти грали в павільйонику дійство, музика різала, аж лящало в парку і в гаю, сполохане гайвороння шугало над деревами. Все це було гарно. Навіть чудесно, хоч я в Парижі бачив кращі фейєрверки. Але коли погадати, що на цьому тлі жирувала людська свинота, то мені хотілось позаздрити шпакам та дроздикам, що повтікали з парку і того всього не бачили. Не кажу про діонізіак, бо це буває в найкращому товаристві і хто з нас не віддає пошани Бахусові? Можна було також і припустити, що під час танців чи десь у присмерковому і холодку хтось собі дозволить на пустощі. Але коли підстаркуваті курдупелі чи таки справжні дідугани, переодягнені за лапландців або турків, як деякі гості і міністри нашого графа, почали ганятися за дебелими молодицями або старими ропухами, відображаючи начебто схоплення сабінянок римлянами, то, далебі, це було огидне видовисько. Але й інші не відставали, навіть скромні за дня панянки і достойні марграфині. Павільйончики і альтанки аж гуділи від метушні закоханих пар. Що не крок у парку, можна було сполошити гостей. З теміні раз у раз вистрибували спаленілі панянки, поправляючи свої фонданжі і атласні роброни, а кавалерики чатували на них під кожним кущем.

Писку і вереску було, як затіяно причал на Цитеру, тобто подорож човниками до невеличкого острівця, зарослого верболозом і очеретом, де під звуки музики, відбувався хоровід. Коли б то того лише! Вахканалія тут стала сороміцькою і я тільки червонів про себе, бо таки справді не уявляв собі, до чого може докотитись людська, а особливо жіноча розбещеність. Добре, що княжна захворіла і не бачила цього сороміцького хороводу на Цитері. Сердешне бабство, маючи мабуть і мене за юбкоборця, принаджувало як могло, зазиваючи на острівчик, або в хащу, або в павільйоники. Деякі посилали мені через служок "солоденькі білетики" (les billets douces), зальотно, запрошуючи мене на Цитеру, або показуючи свої литки, безсоромно просили зав'язати їм пантофельки, заманювали як тільки могли, хоч спітнілі тілеса цих німф були мені гидкі до млостей. Не кажу про молоденьких графівен, але й підстаркуваті бюргер-майстрихи та жони міністрів, начіпивши йолопські маски, як реп'яхи чіплялися до кожного. Наші секретарі не дрімали і також гицали з розбещеним бабством, але що мені було до того? Я одіслав їх усіх до тисячі чортів і пішов спати. Каноніри ще довго виписували на небі ініціали графа Лімбурга та княжни Володимирської, парк до світанку і гомонів від вереску, а мені лише шкода було музик, що мусили цій розбещеній галайстрі пригравати до її відьомських герців.

Вранці я реготався, мало не порвав живота, коли лакей розповів мені, яку втіху має тепер челядь: два молоді кухарчуки переодягнулись поночі за финтиків і в масках замішались поміж панством, а що були рослі та огрядні, та ще й потемки, то розпусниці брали їх за прінців, які прибились інкогніто, щоб вибрати собі любасок. А ті залюбки телющились з ними на Цитеру і не робили їм ніякого опору або дуже слабкий. Кухарчуки потім признавалися, хто вони такі, але по шкоді важко було бути мудрим, то ж потерпілі дами, а були серед них і марграфині, воліли мовчати, бо до кого було жалітися на нахаб? Автім, та ж і вони мали приємність з таких пригод...

3

Дозвілля в Нейсіц усім, крім мене, йшло на користь. Вертихвіст Христанек і хмурко Доманський на очах погладшали і навіть жердина — Уортлей роздобрів, бо, кінець кінцем, з ледарювання не залишалось нічого іншого, як їсти і пити та качатись по левадах графського парку. Поведінка графа була влеслива і я собі ламав голову, яка причина такої уваги до всіх нас, що досі зазнали тільки приниження і презирство. Підстаркуватий цей чепурун і хверт кружляв біля нас як дзига, висяював своїми зорями і перстениками, жмурив свої виблеклі очиці мов котюга і лащився до княжни як учений пудель, трясучи своїм подвійним підборіддям і щоками, вим'ятими і порізаними зморшками, хоч і припудрованими. Чого тільки не забаглося княжні — від робронів і мережив з Ренту до соусу, що його називано майонезом, а вигаданого дюком Рішельє під час облоги міста Майон,— все це вмить підтоптаний мартопляс діставав. Княжна раз пожалілася, що із свого вікна не має гарного краєвиду, то старий графисько наказав вмить зруйнувати кріпацькі хижі і хліви, щоб не застали дібров. В парку наказав за одну ніч висадити квіти, які творили ініціали княжни. Захотіла вона каскадів, то за дві ночі були зроблені каскади, по яких дзвеніли срібні потічки. Що кращі солодощі, шоколад, парфуми, ліверанти і привозили з Кельну або Франкфурту і я гадаю, всі ми солоно важили на калитці цього голоштанька, що дер останнє з бідолашних цехових майстрів, батраків та кріпаків, а лихварям либонь закабалився до свого другого покоління. Йому мало було прикрашування резиденції в Нейсіц, то він післав ремісників у свій палац Оберштейн, який він начебто хотів подарувати княжні.

Що ж до княжни, яка далі займалася кабалою та ще й вигравала іноді на арфі, то вона вважала, що наша справа просувається успішно. Є, мовляв, на це всі дані.

Пишатись було таки чим, якщо б ця пиха не була підшита тендітністю. Котрогось дня, коли княжна займалася малюванням, а ми — її почт та й наш підтоптаний хорошун з лорнетом сиділи на ґанку і попивали, хто вино, а хто каву, перед резиденцією заїхала, гуркотячи, карета з гербами, запряжена цугом, а поряд з нею на хвацьких кобилках трусилися гайдуки у кармазинових ліберіях. На конях була срібна збруя, на чілках — струсячі пера, форейтори скочили з кізлів та, відкривши дверцята, кинули килимок: з каруци вийшов огрядний панисько в польському кунтуші та в шапці з діамантовою застіжкою і перами, а біля нього і за ним пленталися три вертогузи, хто в польському, хто у французькому вбранні.

Огрядний панисько підійшов до ґанку і замів шапкою пилюгу. "—Її величність Єлисавет Другу, божою милістю імператорицю всіх Русей і королеву Понтійську, уклінно вітати мию честь.."

Це був ніхто інший, тільки посол від князя Кароля Радзивіла з Мангейму, воєвода підляський, барський конфедерат, граф Ян Огінський та його ад'ютанти, менші рибки — галицький хорунжий Ян Чарномський, київський реєнт Каленський та його писарчук Коссаковський. Все це ми дізнались, щоправда пізніше. Давши гостям одпочити після далекої дороги, княжна проголосила, що перед вечером буде державна рада, присвячена прийомові та переговорам з нашими польськими друзями — союзниками. Заметушилось і наше злиденне графеня, яке хотіло себе показати перед поляками великим цабе.

І справді, ця метушлива бестія подбала про належну пишність. У великому залі встановлено трон на вкритому червоним килимом підвищенні — крісло, обрамоване золотом та прикрашене ініціалами "Е. II". На хорах посаджено оркестр музикантів; десять гренадерів в блакитних з жовтим і червоним мундірах та в срібних кирасах, у білих аж їй коліна гетрах, з секунд-майором на чолі, хвацько промаршували і станули обабіч трону. Для нас — домочадців були крісла зліва, для польських гостей — зправа. Інші гості і нахлібники юрмились наодшибі. Польський шляхтюра сидів з вибалушеними вирлами і рудими вусами сторчма, надутий мов сич. Він переодягся в ще кращий парчевий контуш, що відливав сріблом, у кармазиновий жупан; за литим, слуцьким поясом у нього стирчав гетьманський пірнач, при боці теліпалась карабеля, польська шабля. За ним стояли його хверти, такі ж як і він пишні і пихаті.

Втім гайдуки відчинили навстіж двері і в залу увійшла княжна Володимирська. Вона була в мундірі полковника Преображенського гвардії полку, в трирогу з перами, з білими ладівницями при поясі, з блакитною лентою через плече. Музика вдарила марша, графські гренадери — одоробола взяли свої рушниці на караул, секундмайор виблиснув шпагою. За княжною поступали Христанек в білому мундірі угорського регіменту імператориці Марії-Терези, якого потім величали генералом сухопутних військ і контрадміралом Понтійського флоту, та похмурий Доманський, якого поляки називали міністром і нарешті Монтеги Уортлей, лукава личина, якому причіпили титул надзвичайного амбасадора Понтиди при дворі його величності короля Англії Джорджа III. Я затримався при свойому скромному ранзі "крігсцальмайстера". Княжна розсілася на троні, а біля неї поставали, мнучись, або, як Христанек, надимаючись мов фазан, її секретарі.

Першим почав говорити шляхтюра, перетикаючи свою мову латиною, грізно вивертаючи вирлами та так набрякаючи на обличчі, що я подумав, щоб його, бува, не вдарив грець.

Воєвода перш за все заволав, що княжну Володимирську сам Бог післав, щоб вона при допомозі добрих людей призвела до падіння узурпаторки Катерини та стала матірр'ю для всіх народів від Дніпра до Тихого океану.