Володарка Понтиди - Косач Юрій

Коли я його спитав, що він кінець-кінцем думає про справу нашої княжни чи королеви, то він тільки махнув рукою: "Острів блаженних або блазнів". Поки пін не відкриє як робити золото, нічого з тієї веремії не буде.

Я, так і не спіймавши риби, бо річка у графа, як і все його господарство — мілка, заросла ряскою і смердюча, пішов до бібліотеки, де мені попався Вольтерів "Задіг" і я розчитався в ньому до пізна. В бібліотеку зайшов наприхапці Христанек, бо збирався у місто, де він хотів зрізати в брелана декого з проїзжих. Звичайно, при тому вициганив у мене кілька дукатів. Я й його запитав, між іншим, чому це так граф зазирає на княжну, аж мало не звихне собі ока. Христанек тільки засміявся, кажучи що я ще досі не вилікувався з ревнощів та ще й щодо такого дідуги, якому півчверті до смерті.

Однак я собі не міг знайти місця із незрозумілого непокою.

Перш за все мені до млостей надокучив побут в цій плюгавій резиденції, де нічого не діялося, крім жертя, ниття і розпусти. По-друге, княжна якось зовсім відчужилася від мене. За увесь цей час я майже ніколи не був з нею на самоті. То ж, незважаючи на пізню годину, я вирішив піти просто до неї і поговорити як слід про все, що мене турбувало, тобто не тільки про мою любов до неї, але й про її справу, яка, на мою думку, збивалася з пуття. Крім вартових опудал, що дрімали, спершись на свої фузії, скрізь в палаці було темно, бо гості і нахлібники або хропіли або як дзиги-панянки, вдовиця — марграфиня і решта безсоромних придзингльованок, жирували в парку і в китайських павільйониках із своїми бабодурами.

Я вирішив пройти через вузьку зброярню та салони, що називалися дзеркальними, на сходи, якими йшлося до апартаменту княжни. Раптом я побачив світельце, що блимало через амфіладу покоїв в круглій кімнаті, де княжна звичайно пила шоколад і грала на арфі. Мені стало дивно, чому княжна не в спальні і я просто з цікавості, та щоб зготувати їй несподіванку, йшов навшпиньках. Що ближче я підходив тим виразніше чувся чийсь шепіт і то наполегливий, аж поки нарешті я не розрізнив скрип графового голосу і притишену мову княжни. В цьому нічого особливого не було, адже ж вона могла засидітись із стариганом при бесіді, проте моє серце тьохнуло, прочуваючи халепу. Чи я не виявлю якогось секрету? Мені піджижки затрусилися і горлянка пересихала. Я підійшов до самого порога і побачив як при блиманні меркої свічки княжна сидить з розпущеним волоссям, а старий бабохват, вирядившись як молодик в один лише гаптований шлафрок, за всіми ознаками, на всі пари залицяється до моєї вибраної. Хто б не був на мойому місці, навіть не чувши капосного шепоту, зразу збагнув би, чого старий розпустник домагається від безборонної жінки. Княжна відсовувала його геть від себе і лагідно всовіщала, але ця слинява креатура, захекуючись, перлася просто на рожен. Я осатанів: ніяковість княжни пояснювалась її повною беззахисністю перед ловеласом, який шепелявив їй свої любовні визнання. Не довго думаючи, я вбіг в кімнату і гукнув: "Дайте наказ, княжно, я цю блощицю розчавлю..."

Що це все означає, mille tonnere! Тисяча громів і турки! Підсліпувато озираючи мене, заверещав граф.

Це означає, старий бику, що я тобі зараз вигарбую твою мерзенну шкуру! — Гукнув я з люттю, яка либонь назбиралась у мене за цей увесь час, — коли ти так розумієш гостинність, то отримуй за своє...

І відчепивши шпагу, але не виймаючи її з піхви, я почав обкладати нею старого спорзника по спині. Він вертівся по кімнаті як в'юн, верещав і зойкав як навіжений. "Будь ласка, — скрикнула княжна, — кавалере, я вам все поясню..." Але вид нещасного дуринди, що кувікав і мотилявся розхрістаним поросям, вся його почервоніла і отетеріла від несподіваної парні істота була потішна і сама княжна почала реготати. Граф, зрозумівши, що єдиним його рятунком — утеча, накивав п'ятами, гублячи своєї пантофлі. Тільки в дальших залах він очухався і почав репетувати: "Варто! Варто, сюди, на допомогу!"

Княжна зірвалась, схопила мою руку і через всі апартаменти побігла до своїх покоїв. "Що ви наробили, кавалере, що ви накоїли, тільки подумайте!"

Ломіт, гармідер, перегуки лунали вже в усій резиденції, що спалахувала світлами. А я і княжна сиділи в її спальні, дивились один на одного і раптом почали сміятись, бо що залишалось робити? Незабаром вбігли до нас Монтеги, Христанек і Доманський, які забавлялись десь у парку і почули про халепу. Доманський був вкрай розлючений. "Що ви наробили, невігласе? — засичав він, — за хвилину нас усіх заарештують і посадять в хурдигу. До сто чортів, що ви накоїли? Невже варто було счиняти такий гармідер із-за того, що дідуган, з якого пісок сиплеться, уявив себе одчайдушним Ромео?"

Монтеги закладався, що граф нічого не зробить, але Доманський виглядав на стурбованого. Якщо б ловелас проковтнув свій сором, то не робив би такого гармидеру.

"— Граф тут владар життя і смерті, — сказав Доманський, — на нього нема ніякого закону. Якщо ви хочете жити, Рославче, а не згнити в лімбурзьких льохах, негайно чкурніть звідси. Ми вже якось викрутимось, бо кінець кінцем не можемо відповідати за кожне безеценство..."

"— Так, але що буде з княжною? — озвався я, — чи я можу її залишати на поталу? Та перше, ніж він мене закує в кайдани, я простромлю його цією шпагою..."

Княжна підійшла до мене і ласкаво, спильна глянула мені в очі.

"— Кавалере, вірте мені, що я перш сама собі простромила б серце ніж дозволила цій нахабній і огидній потворі довершити її ганебний задум..."

Христанек гукнув, щоб я поспішав, бо голоси наближалися, а серед них чувся пискливий вереск графа.

"— Але де я вас побачу, княжно?" Прошепотів я.

"— В Маннгеймі, тільки в Маннгеймі..."

"— До побачення, княжно!"

Я не встиг навіть поцілувати її руку і з оголеною шпагою кинувся в бічні двері, на чорні, круті сходи челяді. Моє щастя, що серед лакиз я мав приятелів, які ненавиділи миршаве графеня так, як і я. Двоє з них стояли внизу, либонь вже послані графом, але вони, знаючи в чому справа, розступились переді мною і ще показали дорогу втечі — через потаємні двері у коридор, що поєднував зимову резиденцію з літньою. Я вибіг на терасу, переплигнув невисокий підмурівок, перебіг по клумбах і опинився біля флігеля, в якому проживали зальотниці — панни. До них я скочив через відчинене вікно і знайшов їх у великому заклопотанні, бо саме у них перебували два їхні кавалерчики, молоді офіцери. Вони чули гармідер і галас, але не знали, що й де робиться. Я розповів коротко в чому справа і всі четверо щиро мені співчували. Панни радили мене покласти поміж себе в ліжко, і так перебути до ранку, але офіцери настоювали, щоб я якнайшвидше видерся за кордони Лімбурга-Стирума. Один з них був такий зичливий, що дав мені свого мундира, другий свойого плаща і капелюха з кокардою та адреси друзів, у яких я б дістав коня. Посилаючи мені тисячі поцілунків, панянки випустили мене на балкон, з якого я скочив на мур, а тоді на леваду, пробіг попід деревами до знайомої мені фіртки і щез у темряві. Через нецілу годину я, завдяки мойому мундирові та й добрим людям, був за кордонами клятого курячого графства Лімбург-Стирум.

5

Запиленний і виснажений до краю, я після чотирьох днів подорожі прибув в прегарне місто Майнц, старовинне Магунціакум, що положене над Рейном. Сталося це тому, що після моєї фортунної втечі з замку Нейсіц, я довго роздумував, куди мені податись і нагадав собі мойого доброго приятеля, поета і філософа Йогана-Андреаса Шлюте з Майнцу. Гроші у мене, хоч і невеликі, були з собою, а, крім того, офіцери в Нейсіці вказали мені своїх приятелів — в Маестріху, Кобленцу і в інших гарнізонних містах, так що з кіньми не було турбот.

Запросини Шлюте були якраз у пору, сам розум наказував мені застановитись над моєю долею, яка досі поводилась зі мною не надто зичливо. Погоні графа Лімбург-Стирума я ажніяк не боявся, бо куди там було йому ні вгнатися за мною із своїм курячим військом. Паспорт мій був в порядку, та й в імперських і єпіскопських містах застави не дуже йому приглядалися.

Знайти Йогана-Андреаса не було важко, його батько був шанований радник міста, у нього був власний дімок, майже над самим берегом Рейну, серед бюргерських садиб.

І дивна річ, цей дімок, обвитий виноградом, увесь у квітах, до того під розлогими липами, одізвався до мене як батьківський: я прив'язав свого коня до огорожі та дозволив йому ласувати ніжною травою, а сам пішов до ґанку, де стояла вся родина. Серце моє защеміло і очі зайшли імлою.

... Переді мною станули мої батьки, зашуміли духмяні дуби нашої Бакланівщини, загуділи бджоли пасіки, а я — блудний син, мандрую під небом чужини, раб власних слабощів і пристрастей...

Йоган-Андреас пізнав мене здалеку і побіг назустріч. Обіймам, стискам дружніх рук, палким словам вітання не було кінця, поки мій приятель не представив мене батькам — білоголовому добродію з чесним обличчям, добросердій матері та двом сестрам Доротеї і Амалї — Шарлотті, схожим на свого брата веселими і погожими обличчями, русявими косами та очима, що нагадували хвилі Рейну.

Про ніщо мене не розпитуючи і нічому не дивуючись, хочби мойому запиленному одягові та чоботям (після втечі ) з Лімбурга я кинув у кущі військовий мундир і плаща), ця добра родина прийняла мене, як свого і мені здалось, що я моїх друзів знаю давно і вони мене знають безліч років.

Так почалось моє дозвілля в Майнці, в часі якого я признатись, скинувся хоч трохи своїх турбот. Сім'я Шлюте жила музикою і літературою, сестри грали на клавікорді і на арфі, книжок у господі було повно і розмови точились про поезію, про філософію, про політику, про театр, яким усі захоплювались, або доганювали.

Хоч я вигадав досить правдоподібну історію про свої пригоди і мандри, не думаю, щоб їй вірили, але мене про ніщо не розпитували, мабуть здогадуючись, що за цим усім криється якась звична для юності сентиментальна історія. Мені відвели кімнатку і я міг робити, що мені сподобалося, автім осьде всі робили те саме.

Дві дівчини стали мені зразу милі, хоч були такі різні. Доротея — бистра і дзвінка як весняний золотий потік, видавалась мені Діаною; їй би вганяти по гаях і дібровах з луком і з псами, що вистежують ланю, Амалія-Шарлотта ходила замислена і тихесенька: я думав про неї як про голубооку русалку Лореляй, що сидить із своїми мріями на зеленому березі Рейну, над сріблистою сагою.