Володарка Понтиди - Косач Юрій

Після цього все для мене сповилось темрявою.

Аж у полуднє другого дня я прокинувся з нестерпним болем голови, що призвело мене до млостей і корчів у животі. Я навіть покликав цирулика. Після того в кімнату прийшов другий корнет з кирасірського полку прінца Брауншвейга і дуже сухо повідомив мене, що я минулої ночі бешкетував як швець, обіцяв Марієтті одруження, бив келихи і дзеркала та програв йому на слово п'ятьсот гульденів, бо готівкою у мене було всього три дукати. Одночасно я спостеріг, що крім грошей, у мене щез орнамент із золота, з ізмарагдами, та срібна шпилька. Я осатанів і крикнув офіцерові, щоб він забирався до стонадцять чортів, бо він і його товариші — зграя заведіїв і шахраїв з битої дороги. Тоді він ще морозніше показав мою записку на п'ятьсот гульденів і сказав, що коли до завтра вранці не одержить грошей, то прийде сюди з приставами. Автім господар вже й так повідомив поліцію про моє бешкетування. Я й сам бачив, що непереливки, коли господар прийшов з двома яригами і з рахунком за вино, яке я начебто замовляв та за розторощені дзеркала. Яриги списали моє майно, всі мої перстеники і табакерку, навіть палічку з срібною галкою і заборонили мені виходити з кімнати.

Я схопився за голову і одіслав цирулика, бо і мої млості зненацька минули. Наоспіх причепурившись, я післав служку по Марієтту, бо хотів таки хоч від одної доброї душі довідатись, що таке я накоїв і просити у неї поради. Але служка сказала, що всі чотири дами ще вранці від'їхали до Вюрцбургу. Я зрозумів, що увесь вчорашній вечір був шальвірами добре підготовлений, щоб обдерти мене до шерстиночки. Це вони, без усякого сумніву, напоїли мене та, маючи мене за божого барана, мерзенно обіграли в карти. Я пригадав собі як брауншвейгець завжди стояв за моєю спиною й покурював глиняну люльочку. Це ж отак він подавав другому знаки, щоб той очима пас, а руками дивився — так і обчикрижили мене.

Що мені тепер залишалось? Та ж ті ловкачі зарізали мене без ножа. Де я дістану п'ятьсот гульденів, які вициганили у мене гаспидські гравці? Як міг я спокуситись на їхнє запрошення і повірив їхнім юдиним поцілункам? Як міг я не бачити, що їхні дами не доброуроджені маркізи, а звичайні вертихвістки.

Як я міг бути такий недотепний мов сак, коли не подумав, що вся оця історійка з Марієттою і пандуром була підстроєна! Та ж якби то була правда, чи згодився б офіцер поладнати справу без поєдинку? Справді, пошийсь у дурника, то їж бублика. Та ж вони ще по дорозі з Майнцу до Вормса змовилися, щоб мене обчухрати, мов того ярмаркового блазня. А тепер я сидів як пришиблена курка, рвав на собі чуприну, не виходив з кімнати, не домагався обіду, а як настав присмерк, не світив свічок, а лише лежав отак, обличчям до стіни, проклинаючи день, коли народився або западаючи в забуття, з єдиним бажанням заснути, вмерти, умерти якнайшвидше...

Втім, мабуть досить пізньої години, хтось застукав у двері і я слабко проказав "увійдіть". Блимнуло світло і я побачив невеличку постать, яка увійшла в кімнату, щільно зачинила за собою двері, усадовилася в кріслі напроти моєї лежанки і скрипучим голосом, який був мені страшенно знайомий, промовила:

Ну, й що, кавалере Рославець, знов ми попались у халепу, га?

А що вам до того, мій пане? — Зірвався я навіжено,— чекаючи від цієї креатури, що зустрічалася мені в Парижі і називалася Афендиком, нових прикрощів.

Панок почастував себе напомацки з табакерки, захихотів, і не хапаючись, промовив:

— Я наказав перш за все покоївці засвітити свічки, бо ж у темряві прикидаються і темні думки. Ви певно дивуєтеся, як це я вас знайшов у Вормсі, га? Не проймайтесь цим. Ви для мене мила людина, кавалере і земляче; а за тридесять земель діб'юся до вас, а ще й, коли ви в пригоді. Щодо боргу честі, який ви необачно зробили, і облагодіяли кількох шахраїв, то, будь ласка, не турбуйтесь. Все полагоджено. Єдина прикрість, це хіба тільки те, що єпіскопська поліція вас у Вормсі не дуже хоче бачити і ввічливо просить вас завтра вибратись у доріженьку, хочби скажімо, до Мангейму...

Я, отетерілий, сів на окрай ліжка.

Перш ніж кудинебудь їхати, — сказав я глухо, — я пообтинаю вуха цим брауншвейгцям і пандурові..

Залиште їх, — проскрипів Афендик, — кара їх постигне у свій час, а ви їм подякуйте, що у них була крихта сумління. Вони могли вас обчикрижити не на п'ятьсот гульденів, а на п'ять тисяч.

Я сказав, що мені невідомо з чиїх рук і завіщо приходить мені така несподівана допомога в халепі.

Хіба це таке важливе? — посміхнувся Афендик. — Все полагоджено, нема про що говорити...

Ви не гадаєте, бува, — все ще борюкався я, — мене ось таким способом примусити служити якимсь вашим справам? Краще нехай мене беруть у шпаківню...

Я зірвався і заходив по кімнаті у самих панчохах як лев.

— Ажніяк, — спокійнісінько відповів Афендик, — вивільний як орел, кавалере. Ніхто від вас нічого не вимагає і ніхто вам нічим не нав'язується. А, що б ви сказали, коли б у світі найшовся от такий собі добросердий чолов'яга, який радий допомогти свойому ближньому, а тим більше землякові, та ще й такому багатонадійному молодому чоловікові як ви? Хіба це гріх або злочин?

Покоївка принесла канделябра із свічками і я приглядався цій креатурі, що моргала очицями від блимання свіч, а її тінь плигала по стінах крильми незугарного кажана. Його лисяча подоба, як і тоді, в Парижі, була облесно, але не вороже, усміхнена, пронизливі очі йшли за мною з відсвітом глузування, може співчуття, а, хтозна, може й приязні. Забрьоханий плащ на цьому панові Афендику свідчив, що він був довго в дорозі.

— Ну, й що ж, кожному приємному товариству настає колись час розлуки, — посміхнувся він моїм думкам, підвівся і поклав на стіл туго набитого гаманця, — оце вам і гостинець, а як будете в Мангеймі, то не грайте, будь-ласка з мандрівними офіцерами, бо це, здебільшого пройдисвіти.

Стрівайте, добродію, — заступив я йому дорогу, — а чому це я повинен їхати до Мангейму? А може я зовсім не збираюся в Мангейм?

Ви, звичайно, вільні робити, що вам і вашій д. сподобається, еге ж, — розвела руками хитруща бестія, але я гадаю, що ви таки поїдете до Мангейму, бо там в чекатиме Алі Емет, чи пак пані де Тремуйль, чи пак Дама з Азова...

А хіба вона не в Нейзіці? Спалахнув я.

Афендик потер кінчик свого носа з усмішкою.

— Гадаю, що вже ні, — він підступив до порога і грався палічкою, не зводячи з мене пронозистих вирл, — а краще сказати, я таки певен, що вона, чи то збирається у Мангейм, чи вже там, так-таки такечки, що там...

І він, вклонившись мені приязно, почав обачно сходити по рипучих сходах.

Слухайте, пане Афендик, — гукнув я йому навздогін, — може це ви визволили мене із святого Лазаря, га?..

Забудьте про це, кавалере, забудьте.... Личина озирнулась ще раз, підморгнула мені і вже зовсім унизу, знаючи, що я дивлюся за нею, крикнула: "А моя рада вам, таки не баріться... До Мангейму, кавалере, рукою подати звідси..."

За хвилину коні шарпнули на дворі карету і зразу ж пішли чвалом, поки я встиг збігти у передсінок.

Господар, поштальйони і покоївки знов почали мені низько кланятись. Я замовив пулярду на вечерю і пляшку токайського. Хотів би я ще бачити цих офіцерів-плутяг. Мені руки свербіли, щоб добряче їх нагріти в картах, а потім пройтися по їхніх пиках. Але за ними вистиг і слід.

Місце у мальпості до Мангейма вже у мене було і я зайнявся аж до пізньої ночі писанням листа до Йогана-Андреаса, пояснюючи йому мою втечу химородністю вдачі, а також записав усю подію у свій діарій.

7

Мангейм — місто, де могла б безупинно радіти душа: вулиці сонячні, чисто виметені, чепурні садочки, будинки затишні, офіцери на заставах та й бюргери ввічливі. Хоч електор Палатинату, герцог Карл-Теодор не зазнавав від населення особливих похвал, то я собі хвалив його. Він принаймні призвів мене до хорошого настрою. В місті було повно чужинців, але також і собак всякої породи, ні восьмивіконні карети, запряжені цугами, гримотіли по вулицях і майданах, увечері перед ними мчали гайдуки із смолоскипами, скрізь були таверни, театри, повно музики і всілякої розваги для народу — ярмарки, гойдалки, каруселі, штукарі. Не знаю, наскільки герцогові його доходи дозволяли із своїм Мангеймом іти на перегони навздогін Версалеві, але те все, що він тут набудував і насадив, свідчили, що скарги на герцогських шкуродерів, які я чув по дорозі, були виправдані. Хто ж бо платив за ті всі палацики, парки, статуї, за лебедів у ставках? Звичайно, бідолашний люд Пфальцу. На самого герцога плескати язиками боялися, бо можна було за це вмить попасти в Гогенаусперг, у хурдигу, з якої рідко хто виходив. Але у бабодурстві герцога я сам переконався. Ніде, як у Мангеймі, не бачив я тільки всіляких красунь у брокатах і атласах, в каретах і в лектиках, та й пішки. Вони залюбки проходжувалися вулицями. Такої навали легковірного бабства мені не доводилось ніде бачити. Дівки і молодиці, навіть старі ропухи, перлися до Мангейму як наша Хима до Єрусалиму. Тут були і імениті шляхтянки і селюшки і міщанки, звідусіль: з Чехії і Семигороду, з Баварії і Лотарингії, навіть з далекого Гданська і з Кракова. Кожна з них, знаючи натуру герцога-бабодура, думала, що він її вибере серед натовпу па свою "метресс де тітр". Однак, поки до цього прийшло б, це ненаситне бабство не гребувало посполитими любасами та тягалося з першим стрічним, навіть з убогими капралами, по кущах над річкою, або поза міщанськими садибами по левадах, витоптаних бабохватами.

Всілякої братії осьде вешталось чимало в садах і біля церков і біля резиденції та готелів, були тут і цісарці і венеціанці і шведи і, навіть, араби та вірмени. Я наказав везти мене до готелю "де-ля-Польонь", де, як мені сказали, була головна польська квартира і де я міг би довідатись щось про княжну. І справді шляхти біля того готелю було як мурашви. Панки походжали в пишних контушах, з литими поясами і соколиними перами на хутряних шапках або на конфедератках, з шаблюками, з підголеними чубами і з розпушеними та підкрученими вгору вусами, пшенькали і цвенькали, індичились і гороїжились, але, як я довідався, здебільшого були завжди без шага в кишені. Багатіші товклися по палациках і їздили цугами та з гайдуками, але більше було голодранців, які приїхали сюди на возах своїми шкапинами і юрмились навіть за містом у шатрах, Були тут і полячки як квіточки і дебелі матрони — жінки і дочки конфедератів, які також сновигали в натовпі, або походжали павами, замітаючи брук своїми сукнями.

Мене оточили і розпитували про всіляке, називаючи мене "пане граб'я", від чого я звичайно відмовлявся, хоч тут кожний величався розмаїтими титулами, з яких "пан староста" чи "пан полковник" були найнижчими.