Володарка Понтиди - Косач Юрій

Річпосполита Польська, яка теж стогне під ярмом нікчемного петербурзького ставленника Станіслава Августа, як один муж стане під переможні прапори побратимів у правому ділі. Нехай знає Єлисавет II, що тисячі шабель польської шляхти та й поспільства заблиснуть, щоб осяяти новий порядок на сход Європи. Патріоти вітчизни як князь Радзивіл, граф Потоцький і воєвода Пац, які вже дали доказ своєї незломності і покарали зраду серед своїх продажних душ, стануть за нашу і вашу свободу, на чолі хоробрих польських полків, і простягають імператориці всеросійськиі та королевій України і Понту свою вірну правицю. "Vivat Imperatrix omnium Russatum, vivat Dei Gratia Regina Ucrainae atque Pontidae!", загорлав воєвода і добувши шаблю, блиснув нею у витягнутій руці, а за ним і його ад'ютанти поспішили добути свої карабелі. Вівати загомоніли в усьому залі.

Тоді заговорила княжна, звичайно, подякувавши шляхтюрі за його красномовство. Вона, сухо і по діловому, не вдаючись до польської мови, яку щоправда, знала, а по французьки, представила ситуацію в Європі, розповіла, що козацький ватаг Пугач вже взяв приступом Оренбург і Казань, що великий везір Мухсинсад-Магомет-паша надіслав їй листа з привітанням від нового султана Абдул-Гаміда І з запевненням протекції і військової допомоги, що наші уповноважені працюють у Відні і у Венеції, намагаючись утворити прихильну нам коаліцію великих держав, яка вже без вагань сприяла б нашій спільній справі.

Повертаючись до польських справ і спілки з поляками, княжна прочитала нам листа Кароля Радзивіла, в якому старий хитрун писав: "Я дивлюсь на підприємство Вашої Величності як на чудо, спричинене Провидінням. Гадаю, що воно не залишило на поталу мою нещасну вітчизну, якщо посилає їй в допомогу таку героїню..."

На цьому місці всі присутні знов загорланили "Віват, віват, Регіна Понтіка!", а шляхта вдаряла по шаблях п'ятірнями, так що по залі пішов величезний брязкіт. Княжна ще побалакала про зв'язки з всілякими іншими дворами і країнами, а потім надала слово Христанеку.

Христанек, надимаючись гусаком, називаючи княжну її імператорською величністю, дораджував як найшвидше зв'язатися з Пугачем і домагатися від султана Абдул Гаміда І, щоб він підбехтав татар та відрядив декілька полків своїх яничарів і спагі, над Прут і Дністер. Само собою цей шальвіра розстелявся перед шляхтюрами, кажучи, що одна у нас доля і одна мета. Язик у нього був досить добре підвішений. Він смалив і по латині і по французьки, загинав всілякими апострофами та закочував зірки до неба, кличучи всі небесні сили на допомогу.

Після нього виступив хмурко Доманський, який радив почекати, що Пугач далі робитиме, але з ним не зв'язуватися, бо це хитрущий мужичисько і власне ніхто ще не знає, що він має на меті.

Щодо поляків, то проноза говорив, що їхня справа це їхня, а наша — наша і хотів знати, до яких кордонів думає Польща відсунутись, щоб саме на Україні і на Литві не було у нас костомах до роздору.

Воєвода Огінський тоді скипів, збагрянів і відповів, що жодних теперішніх кордонів ніхто не визнає, бо тирани провели розділ по живому тілі Річіпосполитої, а вона вже сягала від моря до моря і сиділа на Дніпрі та на Двині, то ж нема навіть мови, щоб торгуватися за якісь кордони. Шляхтюри, що сиділи біля нього, знов вдарили п'ятірнями по шаблях і притакали йому.

Тоді заговорила сама княжна і в дотепній, закрутистій мові, яка зраджувала її неабияку дипломатичну кебету, сказала коротко, що питання кордонів відкладається на пізніше і за декілька повітів, чи навіть воєводств, ми не будемо сперечатись з Річчюпосполитою.

Що ж до Пугача, то сказала приблизно таке:

"Пугач подає себе за імператора Петра III, що, мої кавалери, є очевидною брехнею, бо Петро III був забитий мерзенно і на смерть пляшками, коли в Ропші, біля Санкт-Петербурга, грав у карта з хахалями узурпатори. Пугач може сховати свої претенсії, бо законна і єдина імператориця, владичиця всіх Русей, можемо бути тільки – ми, Єлисавет Друга. Не виключено, що матимемо з самозванцем пересправи, але нехай покищо вигрібає для нас жар своїми руками. Як зайде потреба, то потішимо цього парвеню надаючи йому гетьманство над козаками Яїка і Дону. У нас, кавалери, більша мета і більші перспективи Ми – не лише володарка всіх Русей, але й України, Тьмуторакані, Молдавії і Волощини, Криму, Кавказу і всієї Понтиди. Ми, Провидінням божим зіслана наслідниця великого Мітридата Євпатора, і з нами в одній лаві стануть і Запорожські козаки і черкеси і лицарі Тьмуторакані та Скартавело... Чи не сяє нам в близькій далечіні скіпетр візантійських кесарів, чи не клекочуть над нами їхні двох-голові орли?..."

Цією мовою був найбільше вражений граф Лімбург-Стирум, який навіть пустив сльозу із свого каправого ока і припав до руки королеви Понту. Інші почали знов брязчати шаблями та вигукувати, а Христанек настовбурчився так, неначе і він сам був порфіроносний.

Все це мене, правду сказавши, розсердило, сам не знаю чому, і я попросив слова, яке мені надано. Я сказав що хоч моя мова буде для багатьох не вельми приємна, але всі ці теревені, по моному, не варті і фунта клоччя. Успіхи Пугача можна пояснити тим, що за ним іде народ, якому коверзування панів дались добре в знаки і він їм чинить розправу, одночасно стоїть і за віру православну. У нас, на Україні, також були не так давно Гонта і Залізняк, прості люди, але за ними рушила вся Придніпрянщина та справила панам-шляхті і їхнім прихвосням добру лазню. Я маю на думці посполитий наш народ, бо шляхта наша, хтозна, може и потягне за Катериною, бо вона їй догоджає і маєтностями, і привілеями. Що ж до всілякої протекції, наприклад, турецької, то краще з нею на люди не показуватись: у нас ще добре пам'ятають турецький і татарський ясир. Не покладаймося також і на Запорожців так дуже, це народ як вітер, сьогодні так, а завтра інакше...

Я сказав те, що думав і про що у нас у Бакланівщині іноді говорилось. Кожний у нас знав, що це все правда, але тут це була ложка дьогтю у бочці з медом. Люди не люблять правди. Мене зацитькало і забалакано, а найбільше дерлись конфедерати від Радзивіла. Воєвода Огінський вибалушив зікри, надувся як індик і верещав: "Гайдамаків до Кодні!", з чого я зрозумів, що Гонта з Залізняком, йому та й іншим таким самим, добряче залили сала за шкуру. Кидався як зінське щеня і Христанек, який волав, що я завжди такий, всім наперекір, що я в політиці розуміюся як турок на проповідях, а з народом ніхто ніколи не числиться, бо народ — це худоба. Дайте йому, мовляв, регімент добрих вояків, то він всюди зробить порядок. Княжна тільки докірливо глянула на мене.

Щоб загладити неприємне враження, яке я викликав своєю промовою, граф запросив всіх на бенкет у долішню чалу. Спочатку гості і наші нахлібники намагалися дотримувати деякого ладу, сиділи спокійно за столами, з княжною і воєводою посередині. Але що довше тривав цей бенкет, тим діонізіак перебирав всякі міри, бо вина були не тільки ч графського льоху, але і гості привезли із собою зо два кози всілякого питва. Польські посланці були добрячі мочи-морди і дудлили все, що подавали на столи, щоразу видумуючи новий привід до пиття. Пили і за "гору-каноніку", і "щоб сполоснути куряву з дороги", і щоб "підкріпити мову і пам'ять", і "на фантазію", і на "десперу", і "на ранкор" і "на відзвичаєння", і "на поправку" і, розуміється "на віват", і "на підсипку", і "по-німецьки", і "по-польськи", і "на-великого ведмедя".

На столах цідили і оковиту і мед, і ратафію, і шабасівку, і "аква магнанімітатіс", і кальмусівку, і "нанцигера". Меди були також всілякі — і дуб'як, і єзуїтський, і білий, і зеленяк. Вина, чортові діти, навезли також різні: був тут і токай, і малвазія, і алікант, і малага, не рахуючи рейнських та анжуйських. Були вина, що пахніли "мишкою" — такі старі; і "головні", і "підголовні", і "столові", і "легкі", які особливо сьорбали панянки і матрони, автім вони не гребували і міцнішими.

Вже з половини бенкету шляхтюри розперезалися, із чубів їм здорово курилося: вони обіймалися, чоломкалися, ревіли і пили один до одного, кривилися і реготали, плакали ретельними сльозами і присягали у вічному побратимстві. Запам'яталась мені пісонька, яку горлали ці мочи-морди, аж у вухах лящало:

Тись полякєм і я такім,

в тем єсть наша хвала,

віват ти, віват — я,

компанія цала!

А кто тего нє випіє,

Тего везьмєм ве два кіє,

Лупу-цупу, цупу-лупу

Нєх по польску жиє...

або другу, яку й німці співали:

Квокункве ібо,

Нунк семпер бібо,

Нунквам собріус,

Сед семпер піюс.

Гей чук — чук-чук-чук,

Вінко кохане... Гей пій, пій, пій, пій!

З вечора до рана....

Я бачив, що княжну ця веремія спочатку забавляла і вона щиро сміялася з усього, що вичверювали шляхтюри, але коли дим пішов коромислом і мочиморди почали хапати панянок та гицати з ними по залі, вона вийшла із-за столу і пішла до своїх покоїв. Я ще деякий час дивився на це огидне видовисько, але коли один із шляхтюр підійшов до мене із дзбаном і хотів почоломкатися, я його штовхнув так, що він, лежачи на підлозі, було схопив за шаблюку. Тоді я до біса кинув усю цю компанію і подався собі геть, далеко в парк. Але й там стояло відлуння від цієї чортячої бібенди до самого рана, поки шляхтюр не потягли гайдуки, вщерть непритомних, на вози і в карети та во свояси вивезли з Нейсіца.

4

На другий день, коли ми пішли від нічого робити на річку ловити рибу з Доманським, він мені сказав, що все скінчилося начебто добре, шляхтюри поїхали з листом до Радзивіла і з тим, що княжна незабаром приїде до нього у Мангейм на секретніші наради, а граф Лімбург-Стирум перший заручив, що подасть таку допомогу, яка нею справу поставить на тверді ноги. Щодо війська, яке він обіцяв, то Доманський казав, що воно тільки курам на сміх, бо це півтори каліки і опудала, якими хіба тільки горобців лякати на огороді. Солдати графові мукою пудрують собі коси, завжди голодні, а через те крадуть, де вдасться; рушниці у них такі старі, що страшно стріляти, бо можуть розірватися. Взагалі це графеня не варте жмені клоччя, бо його резиденції і в Нейсіці і в Боркенгорсті давно закладені за борги і не сьогодні-завтра він піде з торбами.