Володарка Понтиди - Косач Юрій

Були там інші, здебільш миршавенькі особистості, мабуть графські міністри і дорадники, та нахлібники без заняття. Їжа була не першої свіжості та й від неї не ломились столи — сам граф жив на дієті, ото ж і іншим не личило переїдатися. Проте і патер-єзуїт і доктор — винахідник старилися уплітати, що було на столі, аж лящало за вухами. Вина було зате вдосталь — і рейнське, і токай, і херес. Панни та вдовичка досить швидко поп'яніли, деякі навіть і хусткою біля рота (бо їм збиралось на блювання), вибігали із-за стола, але поверталися, повеселішавши, і знов приймались за дудлення з келихів.

З поведінки того всього наброду, що вилискував золотом і пахтів парфумами, я побачив, що теревені Доманського про якийсь особливий етікет, були перебільшені. Кожен тут робив і верз, що йому хотілось. Панни вивертали до мене очиськами, аж мені самому було ніяково. Вони були кругленькі і рум'яні, але дурні як столова нога, бо питалися мене, чи завжди у нас сніг, чи чоловіки мають у нас по декілька жінок, чи в наших горах живуть якісь люденята з песіми головами. Я досить сердито нагримав на них, кажучи, що вони помішали горох з капустою, а мою країну з Туреччиною чи з невідьчим. Але вони тільки хихотіли, бо з-п'яна та й з дурощів на них напав сміхунець.

Доманський присідався біля вдовички графині Мекленбург-Стреліц як півень на сідало, а по її рум'янцях видно було, що це їй до вподоби. Монтеги розмовляв з довгою як тика гольштинкою і розмова їх — з англійська — нагадувала індичу. Христанек вступив з патером і доктором у диспут, але видно, що всіх їх тягнуло до карт. Що ж до графа, то він тільки жмурив очиці і кивав головою як бовванець, либонь брав мене за якесь знатне інкогніто. Проте я вже бачив, що це по суті мерзотна бестія (недаремно господар гостинниці плювався), загрібущий лихвар. Нічого задармо не робить, а бабодур — найслинявіший з усіх, яких я коли І бачив. На княжну він споглядав зукоса, мов кіт на сало, і мені відразу стала гидка його підцукрована ввічливість.

Коли заграла музика і шушваль метнулася танцювати, я відвів княжну до вікна і запитав її, що це все означає, і чого вона сподівається від цього рожевенького кнурика. Вона, однак, впевняла мене, що побут у графа має велике і політичне значення, бо у Лімбург-Стирума є дуже вельможні посвоячення і його голосу слухають в усій Священній римській імперії. Його поведінка дуже шляхетна, він трактує її не лише як добреуроджену даму, але як суверенну владарку. Я побачив, що в нічому її не переконаю.

Настрій у мене став препаскудний, хоч княжна сказала, що в товаристві ніколи не треба показувати сумного обличчя, а бути веселим, хочби на серці скреблися кішки. Але, що б вона не говорила, чорні думи клекотіли в мені, бо я бачив дуже прозоро наміри розпусника та його хитренні зальоти. Така креатура добре обмірковує свою стратегію. Втім до мене підійшов Христанек і сказав мені, що, вичитуючи мої думки, не радить звертати уваги на нісенітниці, ані зопалу приймати якісь рішення. Шальвіра, вдаючи доброзичливця, поклепав мене по плечі і сказав, що хіба тільки недужий на курячу сліпоту, не бачить, що мене мучать ревнощі. "Тільки зовсім надаремно, кавалере, — з-крива посміхнувся він, — старигань вже давно перестав бути небезпечний для жіноцтва. Можете мені повірити, Рославче..." І він відійшов, прихорошуючись, до гурту, а мене оточили панянки, маніжно, але й спорзно, хихотячи та дихаючи на мене винним випаром. Та гасати з цими дурепами-козами у фарандолі по залі у мене не було найменшої охоти. Я подався у відведену мені кімнату, посилаючи до дідька старого череваня та увесь набрід у його резиденції. Обсотували мене різні думки, прориваючись крізь далеке бреніння скрипалів, де ще гасали розтанцьовані гості, поки я не заснув камінним сном.

2

На другий день княжна, як це вже бувало в Парижі, приймала нас усіх, лежучи до полудня в ліжку під балдахимом з графськими гербами. Ми всі, а також почт покоївок, перукарів і маляра, який малював її парсуну на замовлення графа, стояли півколом. Відношення челяді до княжни і до нас було аж надто влесливе, чи то тому що народець тут покірний і злиденний, але, хтозна, чи це все лакейство за нашою спиною не глумиться з нас, маючи нас за таких самих шальвір, якими були інші принагідні гості. Але, справді, хто відмовився б від такого гостювання, яке нікому не коштувало ні гроша? Секретарі княжни Володимирської качалися тут як сир у маслі, як справжні маркізи Карабаси.

Що ж до самої княжни Володимирської, то вона і сповістила мене конфіденціально, що вся паризька афера була каверзою її ворогів, які накладають з узурпаторкою Катериною. Королева Марія-Антуанетта (бо власне кажучи, вона у Франції щось значить, а не пришелепуватий король) в політиці так розуміється як вовк на астрономії і до того зайнята своєю власною особою та своїми нісенітними бабськими справами, що навіть не в силі збагнути, які користі мала б вона і Франція, підтримуючи нашу справу. Проте снів не кінчиться у Версалі, а тим більше в Тріаноні. Протекцію і то серйозну, тривалу, можна знайти тільки в Німеччині, адже ж народ тут не такий легкодухий як у Франції. Окрім цього надходять вісті, які додають нового духа і нам і нашим протекторам. Ребелія Пугачова дедалі поширюється, от-от перекинеться з Волги на Дон; сам Пугачов зараз облягає Казань і рушить мабуть на Москву.

Маються чутки, що і на Україні неспокійно і Запорожські козаки, як доносять з Істамбулу, чекають тільки появи княжни на Причорномор'ї, щоб зірвати повстання. Маємо листи від деяких знатних людей з козацької старшини на Україні, які ненавидять узурпаторку і готові до нас приєднатися, коли настане відповідний час.

Дуже добре, говорила пані де Тремуйль, чи пак княжна Володимирська, що я з'явився, бо на мене покладаються окремі надії. До речі було б, якщо б я вдався як емісар Регіни Понтіки на Україну і повернувся з відповідним рапортом. Але це покищо прожекти, бо це було б тоді потрібне, якщо б гора не йшла до Магомета, а гора таки, здається, зрушила з місця.

Я, звичайно, сказав, що служитиму княжні, якби не стояла її справа, добре чи зле, і готовий виконувати всі її веління. Щодо графа Лімбурга-Стирума, то я, політично висловив надію, що вона не зазнає розчарування, бо з поганого барана хоч жмут шерсті і то вже потіха. Княжна сміялась, а проте не давала приводу, щоб я залишився з нею на самоті, мабуть тому, щоб, бувши увесь час у всіх на очах, не надщербити собі доброї слави.

Що ж, я провів решту дня з телепнем Монтеги Уортлеєм, який тепер мені менше скидався на йолопа, а навіть висловлювався досить розсудливо. Щодо графа, у якого ми гостювали, то це, на його думку, хитрющий дідугань, з якого навряд чи можна буде потягнути будь-яку дещицю. Він сам у боргах по вуха і невідомо як з того всього вилізе, хіба що знов продасть яких зо двадцять рекрутів прусському королеві, який розбивається за дебелими гренадерами, щоб перепродати їх в Америку. Я притиснув між іншим англійця щодо кавалера д'Еона, про якого мене допитували у чорному кабінеті та спитав, яке він має відношення до княжни Володимирської.

Уортлей досить докладно, хоч і озираючись, розповів, що цей д'Еон — штукенція хитруща, бестія, кована на всі чотири. Люди б'ються об великий заклад, щоб дізнатись якої він статі, бо раз одягнеться, — кожний бере його за жінку, а другий — виступає як кавалер. Перше він був агентом французького короля Людовика XV, швендявся і шпигував по усій Європі, а потім пірвав з ним, втік до Англії і нахвалявся, що має листи, які розкривають всю секретну дипломатію короля і Помпадурки. За це його королівські агенти хотіли згладити, але він викараскався з того, і теперішній король Людовик XVI боїться цього гермафродита як дідька. Ця личина, д'Еон, говорив Уортлей, не вельми вірить у княжну, вважає її за авантюр'єрку, але годився підтримувати її у Вестмінстері, якщо вона буде працювати для нього в його шпигунському ремеслі. На честь княжни, вона післала його до сто бісів. Я був обурений, як можна було такі пропозиції навіть вислухувати, ще й від такого ланця. Зате Христанек, — сказав Уортлей, а особливо Доманський, яким ніякі гроші не смердять, хоч би їх добувано з клоаки, напевно охоче пішли б до цього д'Еона у найми. Я не був такої лихої думки про них, але Уортлей тільки покрутив носом, сказавши, що я ще мало знаю людей. Він ставив сто на сто, що і Христанек і Доманський ще колись пошиють мене в добрячі дурні.

Ще того вечора, коли я разом з панянками годував на ставку лебедів, мене відкликав Христанек начебто на розмову про одну важливу і дискретну справу. Виявилось, що граф доручив йому в Гельдерні купити подарунок для княжни у одного ювеліра, а через те, знаючи, що один розум добре, а два ще краще, просить мене поїхати разом з ним. "А за що власне подарунок?" Христанек засміявся: "За ніщо, так тільки, як знак пошани і подиву..." Хоч як мені не хотілося, але я згодився, тим більше, що у княжни пула мігрена і вона не виходила з кімнати.

На другий день, ще перед півнями, ми виїхали найнятою чортопхайкою і після обіду, подолавши всі застави у цих курячих графствах і князівствах, були вже у Гельдерні, невеликому єпіскопському місті. По дорозі я не нудьгував, бо Христанек розповідав різні історії і свої пригоди в угорському регіменті Марії-Терези у Відні, так що я реготався, мало живота не пірвав.

Ювелір, звичайно, вже прочув про наше гостювання у графа і досить неохоче показав нам декілька клейнодів, бідькаючись, що граф йому винен ще з минулого року за золоті і срібні витребеньки. Коли він заждав якогось уповноваження, Христанек показав власноручного і графського листа і вексель на біло, на якому мала бути вписана вартість закупленого. Однак треба було ще й якоїсь гарантії, бо і Христанек та й сам граф не втішались, за всіми ознаками, великим довір'ям. Я тоді зрозумів, навіщо я був Христанекові потрібний. Він розписав мене як багатого вельможу з України з табунами та степами, до того ж родича графа Розумовського. Ювелір помітно заспокоївся, коли і я підписався на векселі. Ми вибрали гарний перстень, і виторгували його за п'ять тисяч дукатів, з тим, що першу тисячу заплатимо на другий тиждень, а решту через два місяці.