Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Ну, а Грицько який то­бi?

- Я Ївги не люб­лю! - вiд­ру­ба­ла Гаїнка швид­ко.

- Дак я те­бе не про Ївгу, а про Грицька.

- А Грицько… Грицька… ме­нi йо­го жал­ко… Та во­ни всi гар­нi, а тiльки я не люб­лю, що че­рез їх та нi­ко­ли й по­го­во­ри­ти з то­бою, мов у жни­ва!..

- Не з-так то вже й нi­ко­ли,- зас­мi­яв­ся Зiнько.- Хоч во­но, мо­же, тро­хи й прав­да, бо ос­тан­нi­ми ча­са­ми бу­ло стiльки кло­по­ту: то з то­ва­ри­ша­ми тре­ба бу­ло ра­ди­ти­ся, то в го­род їзди­ти, то ще що…

- От бач! От бач!.. А я все са­ма, як вер­би­ченька в по­лi.

- Та ти ж iз ма­тiр'ю… I доб­ре ж знаєш, що я не з прим­хiв те роб­лю, а зад­ля гро­мадської спра­ви так тре­ба…

- Задля гро­мадської спра­ви…- по­ча­ла бу­ла щось не­пев­не Гаїнка, але Зiнько пе­ре­пи­нив її, ка­жу­чи своє да­лi:

- А ти ж у ме­не ро­зум­на, ти ж не та­ка, як iн­шi жiн­ки, що їм бай­ду­же, що там по­за ха­тою ро­биться; ти ро­зу­мiєш, що кож­но­му гро­ма­дя­ни­но­вi тре­ба за доб­ро гро­мадське дба­ти.

В гар­ненькiй го­лiв­цi Гаїнчи­нiй оця шту­ка - гро­мадське доб­ро - бу­ла якась за­над­то не­ви­раз­на - от як ту­ман: бi­лiє, а пi­дiй­деш ближ­че - нi­чо­го не­ма, роз­вi­яв­ся, чи що. Але що Зiнько її хва­лив (во­на так лю­бить, як вiн її хва­лить), то й во­на по­доб­рi­ша­ла зад­ля то­го пре­муд­ро­го ту­ма­ну, зад­ля гро­мадсько­го доб­ра i за­раз же зно­ву сi­ла бi­ля са­мi­сiнько­го Зiнька, взя­ла йо­го го­ло­ву i по­ло­жи­ла со­бi на ко­лi­на. Са­ма ж спо­важ­нi­ла й про­мо­ви­ла:

- Воно звiс­но, як гро­мадська спра­ва, то тре­ба… Тiльки знаєш, Зi­неч­ку, як­би так, щоб гро­мадсько­му доб­ро­вi ма­ню­пу­сiнька ча­си­ноч­ка, як нiч у жни­ва, а нам уд­вох - ве­ли­ка, як день улiт­ку.

Зiнько зас­мi­яв­ся:

- Моя ясоч­ко! От упо­раємось якось iз тiєю зем­лею, то й бу­де все га­разд. Моя ти ще­бе­ту­шеч­ко!

Вона го­лос­но зас­мi­ялась i за­си­па­ла йо­му все об­лич­чя й го­ло­ву до­щем квi­ток, тiльки що нар­ва­них уни­зу на ле­ва­дi.

- А сьогод­нi ж ти не­дов­го бу­деш у Грицька? - спи­та­ла­ся.

- Нi, не­дов­го.

- Гляди ж! Не си­ди до пiв­но­чi! У! Я че­рез те­бе тiльки квiт­ки мої по­роз­си­па­ла! Ба­чиш, от бра­тик та сест­ри­ця: це брат iз сест­рою поб­ра­ли­ся… Бо­же ж, грiх який! А то­дi як роз­пи­та­ли­ся, хто во­ни!.. Дак брат i ка­же:

Ходiм, сест­ро, го­рою,

Розсiємось тра­вою:

Ой ти бу­деш си­нiй цвiт,

А я бу­ду жов­тий цвiт…

Будуть дiв­ки квi­ти рвать,

Нас з то­бою спо­ми­нать…

Оце я ка­жу, а мо­же, во­ни чу­ють ме­не!..

- Хiба ж квiт­ки чу­ють? - спи­тав, смi­ючи­ся, Зiнько.- Ад­же во­ни не­жи­вi.

- Атож, не­жи­вi!.. А чо­го ж то, як са­до­ви­на не ро­дить, то на свя­тий ве­чiр дi­дусь бе­руть со­ки­ру та й iдуть до гру­шi або до яб­лу­нi, та й нах­ва­ля­ються, що ру­ба­ти­муть: "Як не ро­ди­ти­меш, то зру­баю i в пiч уме­таю, а по­пiл на вi­тер по­роз­пус­каю!" Дак во­но зля­кається та й ро­дить.

- Та це бай­ка! От за­го­во­ри за­раз до цього ду­ба, то нi­чо­го не роз­бе­ре.

- А, мо­же ж, i роз­бе­ре! Бе­ре­за хва­ли­ла­ся своєю ко­рою та й ка­же ду­бо­вi: "Да­вай мi­ня­ти­ся!" А дуб ка­же: "Не хо­чу - ме­не тiльки ко­ра в свi­тi й дер­жить".

- Дак во­ни ще й роз­мов­ля­ють?

- А то нi? Во­но все го­во­рить про­мiж се­бе. Один чо­ло­вiк та знав роз­би­ра­ти i звi­ря­чий, i пта­ши­ний, i тра­ви­ний, i вся­кий го­лос… дак, бу­ло, йде, а во­ни, зiл­ля, про­мiж се­бе роз­мов­ля­ють. Я,- ка­же од­но,- вiд то­го. А те: а я вiд то­го… я вiд го­ло­ви… я вiд лю­бо­щiв… Так i роз­мов­ля­ють… Най­бiльше вно­чi… Зiл­леч­ко до зiл­леч­ка при­хи­ляється, зiл­леч­ко до зiл­леч­ка ози­вається… I-i! Аж див­но й страш­но, як по­ду­маєш!

Вона аж iзд­риг­ну­ла­ся.

- Чого ж то­бi страш­но?

- Воно не страш­но… а так… як от на Ве­лик­день усi лю­ди i ба­тюш­ка пе­ред церк­вою сто­ять, пе­ред две­ри­ма за­чи­не­ни­ми, та: Хрис­тос воск­рес! А во­но вiд­тi­ля, як з то­го свi­ту: во­iс­ти­ну воск­рес!.. Та й од­чи­ниться!.. Ой!.. I див­но, i страш­но, й ве­се­ло!.. Уся­ка тра­вин­ка на свi­тi жи­ва… От хо­диш так, ду­маєш,- во­но так со­бi, як ка­мiнь, аж во­но - жи­ве, i чує, i роз­би­рає… I зем­ля чує, i тра­ва чує, i де­ре­во чує… А ми не чуємо їх… Мо­же, й во­ни ме­не не чу­ють, тiльки се­бе… I я се­ред їх, як тра­вин­ка, ма­ню­сiнька тра­вин­ка…

Вона зап­лю­щи­ла очi i зно­ву здриг­ну­ла­ся:

- Ух!..

- Чого ти?

- Менi вже зда­лось, що я тра­вин­ка.

- Серденько моє, це все каз­ки. Во­но не так на свi­тi, як ти ду­маєш.- I Зiнько по­чав їй роз­ка­зу­ва­ти, що вiн у кни­зi чи­тав про те, як рос­ли­ни жи­вуть. А во­на, вту­пив­ши в йо­го свої мрiй­нi оче­ня­та, слу­ха­ла мовч­ки, i їй уяв­ля­ло­ся, що во­на та­ка тра­вин­ка-тра­ви­ноч­ка дрiб-ню­ня-дрiб­ню-усiнь-ка на цьому ши­ро­ко­му свi­тi!.. Та­ка ма­ню­ня!.. I хтось прий­де та й зiр­ве її, а їй бу­де бо­ля­че-бо­ля­че!.. Ох, мо­же, їх i рва­ти грiх, цi би­ли­ноч­ки-квi­ти­ноч­ки?.. Цi би­ли­ноч­ки, цi квi­ти­ноч­ки, що рос­туть-цвi­туть се­ред до­ли­ноч­ки.

- Зiньку, ска­жи, чо­го це так: iно­дi нi­чо­го не зас­пi­ваєш, а iно­дi са­ме скла­дається?

- Що скла­дається?

- Пiсня… От, ка­жуть, на мо­рi є та­кi морськi пан­ни - спi­ва­ють так гар­но… по­вип­ли­ва­ють на хви­лi - са­мi гар­нi-пре­гар­нi - та як зас­пi­ва­ють, то й мо­ре сти­хає… слу­хає… А лю­ди хо­дять по­над бе­ре­га­ми та дос­лу­ха­ються тих пi­сень, та й со­бi пе­рей­ма­ють… З то­го й пiс­нi, ка­жуть, на свi­тi… А от я тих дiв­чат морських i не чу­ла, а пiс­нi скла­да­ються…

- Та як же то?

- Та… от… Ну, от ди­виш­ся на щось… або от зга­дуєш щось, а во­но од­но до од­но­го й ту­литься… i спi­вається…

Вона зап­лю­щи­ла очi й по­ча­ла сти­ха спi­ва­ти:

Oй би­ли­ноч­ка до би­ли­ноч­ки при­хи­ля­лась,

А до ми­ло­го та ми­ле­сенька при­гор­та­лась.

Травка хи­литься та си­неньки­ми квi­тонька­ми,

Мила ди­виться та яс­неньки­ми оченька­ми.

Удвох бу­де­мо, он би­ли­нонько, проц­вi­та­ти…

Удвох бу­де­мо, ой ми­ле­сенький, про­бу­ва­ти!..

- От ба: це про те­бе та про ме­не пiс­ня!..

- Дак ти ще й пiс­нi скла­даєш?

- Хiба я її скла­да­ла? Во­но са­ме… От так поч­не, поч­не ту­ли­ти­ся… ни­жеться, як ра­зок на­мис­та… а то­дi щось i вий­де…

Зiньковi спо­до­ба­лось це. Вiн по­чав про­ха­ти Гаїнку, щоб iще щось зас­пi­ва­ла. Але во­на схо­пи­ла­ся з мiс­ця i за­ма­ха­ла ру­ка­ми:

- Нi, нi! Не хо­чу!.. То так, як са­ме на­бi­жить…

- Гаїнко! Гаїнко! - по­чув­ся го­лос у сад­ку.- Де ти?

- Мати кли­чуть, про­мо­ви­ла Гаїнка й по­бiг­ла до ха­ти.

Зiнько зос­тав­ся сам. Бу­ла не­дi­ля, i вiн од­по­чи­вав. Ле­жав не­ру­хо­мо й ди­вив­ся по­пе­ред се­бе. Йо­го ха­та й са­док бу­ли на го­рi, i звiд­си вид­ко