Залісся - Маковей Осип

Мав я з ним процес...

— І хто виграв?

— Він, щоби в гробі перевернувся!

— Ага, тепер розумію. Ну?

— Так іду я коло перелазу Дорошихи — тої вдови, знаєте? — дивлюся, іде він. Я до него: "А! добрий вечір, пане Дорош! Добре, що я вас здибав!" А він мені на то: "Чого вам,— каже,— треба від мене?" А мене взяла така лють: "Чого мені,— кажу,— треба від тебе? Ти не знаєш? А що ж, ти не гадаєш направити тої кривди, що мені твій тато зробив?" — "Відчепіться!" — він мені так. "Не відчеплюся,— кажу,— най ту згину, а не відчеплюся! Добре, що я тебе

419

14*

здибав". Та й за рукав єго хап! А він вирвався та й в ноги! Гов, чекай, не втікнеш від мене, пташку! І як вийму гуску солі, як кину за ним, а в нім аж гепнуло. Маєш за твого тата! А він тоді до мене та за ковнір, як тарахне сюди-туди, а потім в сніг...

— Чого ж ви від мене хочете? — вже знетерпеливився Славко.

— Я до вас, паничу, як до тата рідного: зробіть мені право, я вам і заплачу, а до криміналу мушу єго всадити!

—Та за що?

— Як, за що? Най покутує за свого тата і за себе! Славко підійшов ближче до п'яного і відповів йому

грізно:

— Я вам зроблю таке право, що не Дорош, а ви підете до криміналу? Розумієте?

Селянин отворив широко очі:

— Так ви кажете? Фі-ю-фі! Бувайте дорові! Обернувся і пішов, а Славко засміявся. Мав одного ворога

більше; вже на другий раз не прийде до него як до "тата рідного".

Сю сцену з п'яним селянином він розповів ще того дня Мані; думав, що її тим розвеселить. Але вона тілько усміхнулася і то так якось милосердно, як би жалувала Славка або селянина. Се здивувало єго і він замовк.

— Проза життя...— замітила вона коротко.

— Звідки ж узяти поезії життя?

— У п'яних селян єї не найдете, а коли й найдете, то ся поезія буде п'яна.

— Тверезої поезії нема,— відповів Славко, граючись словами.

— Так, однак упитись можна не лише сивухою, але й шам-паном.

— Наслідок зовсім той самий, похмілля однакове.

— Але п'ється неоднаково.

— Звідки ж шампана взяти?

— Треба собі заробити.

Славка інтригували сі приспівки Мані. Що вона хотіла ними сказати? Шукати вдоволення не в простих розривках або й роботі, а в'якихось вишуканих?.. "Кокетка! — прийшло єму на думку,— як всі польки. Пильнуйся, Славку!"

— В Заліссі шампана не дістати...

— В Зільбера, певно, ні...— відповіла на то дівчина, замовкла на хвилю, а коли Славко не відзивався, додала: — Прошу вас, пане Левицький, поясніть ви мені се! Ви так все на розум берете, отже, що ви мені на то скажете? Молодість — то капітал, наприклад, сто тисяч. Дістається сей капітал, можна сказати, без заслуги, сам приходить і не минається якийсь час, наприклад, від 20 до 30 року життя, немов жде, щоби з него витягнути якнайбільше користі. Що робити, щоби сей капітал якнайбільше визискати, якнайбільше процентів зібрати?

— На старість?

— Не на старість; про старість молоді люди не думають Чи ви думаєте, що з вами буде за тридцять літ?

— Ні.

— І я ні; не думаю навіть, що зі мною буде за десять, за п'ять, за два роки; найдальше сягаю думкою на кілька місяців, на рік; на такий час можна ще якісь плани снувати, а на дальший час трудно.

— Се дуже справедлива замітка.

— Добре; отже, що почати з молодістю? Чи її пильнувати, щоб якнайдовше цвіла другим на потіху, чи її в приступі одушевлення випити душком, як часом п'ється на чиєсь здоров'я, чи, може, пити помаленьки, смакуючи так, як староста смакував старе вино у нас по ловах?

— Звідки вам такі думки прийшли, панно Маню?

— Менше о те; дайте мені відповідь!

— Що почати з молодістю? Справді, цікаве питання. Ми, бідніші люди, в молодих літах працюємо на то, аби в старших літах мали самі що їсти і другим могли дати їсти. Се доконче потрібне. Рівночасно у вільних хвилях бавимося більше або менше розумно.

— Добре,— відповіла Маня, а коли завважала допитливий погляд Славка на собі, замітила ще:— Ви не дивуйтеся мені; отеє питання мучить мене від якогось часу і я хочу найти на него хоч сяку-таку розумну відповідь... Отже, ви, мужчини, особливо менше заможні мужчини, працюєте замолоду, щоби мати обезпеку на будучність. Крім того, кажете, бавитеся більше або менше розумно. Що то є розумна або нерозумна забава?

— О тім би можна писати цілу розправу; не можу вам так відразу се означити. Мені видиться, що з розумної забави не повинно бути шкоди моральної або матеріальної, або одної і другої.

— Розумію... А що ми, дівчата, маємо з молодістю починати? Якийсь час учимося, а потім?

-77— А потім виходіть заміж! Се найрозумніше.

— Ні, пане Левицький, не жартуйте! Коли котра з нас хоче і може виходити заміж, то, певно, виходить. Інша може вийти заміж і не лякається того, що буде комусь тягарем, але поки рішиться, має, наприклад, два, три роки часу. Роботи настілько не має, щоб за нею забула про потреби серця, отже, що має почати з вільним часом, з тими кількома літами молодості?

— Нехай бавиться!

— Бали, концерти, театри і т.п. можуть надоїсти.

— То нехай закохається в кім "на смерть", буде мати і рай, і пекло, властиво, більше пекла, як раю.

— Отже, кажете, нехай закохається.

— Так; се на всякий випадок найцікавіша історія в кож-дій молодості. Молодість, як ви кажете, се капітал, але чоловік, звичайно, аж коли має сорок літ, приходить на думку, що орудував тим капіталом, як дитина. Я ще не старий, а вже мені здається, що пусто-дурно стратив кілька молодих літ. Вже би я тепер не пішов в задушний, поганий шинок, коли можу піти в прегарний ліс або на концерт знаменитих співаків. Треба вміти збирати замолоду приємні враження.

— А ви вмієте?

— Не вмію, то правда.

— Коли заходитеся з селянами, то маєте приємні враження?

— Як часом; так, врешті, як у зносинах із іншими людьми.

— Але в зносинах з освіченими людьми можете приємних вражінь назбирати більше?

— Се правда; але сповнення обов'язку супроти нижчих від мене дає мені також вдоволення.

— Що ж мені тепер о тім всім думати? Чи ви мені відповіли на моє питання чи ні?

Славко засміявся:

— Якби я, пані, знав вам дати на то найрозумнішу відповідь, то перше всього сам би так поступив, як вам порадив.

— А ще одно спитаюся вас; як ви думаєте, чи можна когось до смерті любити?

— Сумніваюся. Візьмім: вийшла панна А. за пана Б. за-муж з любові. Здається їй, що буде єго любити до смерті. А він по п'ятьох літах розпився і зовсім зледащів. Чи може вона єго любити дальше так, як досі?

— Ні; але якби він не змінився?

— То й тоді за чуття ручити не можна. Ану ж пізнала вона когось, що ще й лучше подобався, як муж? Чуття змінюється разом з думками, з досвідом, з роками — зміняється так, як все на світі.

— І то ви говорите?

— Я говорю; іменно тому говорю, що маю вже троха досвіду. Все можна перетерпіти і починати наново, коли не кривдиться тим нікого.

Панна Маня задумалася. Взяла альбом зі столика, похилилася над ним і стала нетерпеливо перевертати картки. На фотографії майже не дивилася, бо вже не раз їх бачила, але голови не підносила. Славко дивився на неї уважно та передумував над тим, звідки прийшла їй охота вдаватися з ним в таку дешеву філософію, з котрої виходила прибрана у балаканину стара рада: "уживати світа, доки служать літа". Вже ж нерозумно було би не уживати світа, та заки то чоловік зміркує, чого і як найрозумніше в світі уживати, вже й літа пішли. Одним словом, пуста всяка рада, коли не вгадати хвилі, коли і як, і в якім місці її послухати!

Маня все ще мовчала і не зводила очей з альбому. Славко не мав відваги починати знов розмову і сам майже не рушав-ся. В комнаті було тихо, тілько годинник тикав на стіні і огонь тріскав у печі.

Маня замкнула з лопотом альбом, відкинула кучері, що їй зсунулися на чоло, і глянула на Славка — але як, він не міг зміркувати, бо в сій хвилі надбіг у комнату малий Стасьо і пристав до Славка з просьбою:

— Пане директор, ходім на зайці! Поза городом бігають і не бояться. Я сам тепер бачив одного. Ходіть, пане директор; тато не буде гніватися, казав, що можна.

— Але ж я, Стасю, не стрілець.

— То я буду стріляти.

— Тобі ще не можна. А чи тобі зайця не жаль? Він, бідний, бігає по морозі без черевиків і без калошів, не має що їсти, а ти хотів би його убити? За що?

Маня засміялася на думку про зайця в калошах, а Стасьо дався скоро відмовити від стрілецького запалу. Але зато мусив уже Славко пояснити хлопцеві деякі неясні єму уступи з оповідання "Дух пустині" — і так зайці могли до часу бігати собі спокійно поза городом. Коли того було хлопцеві замало, пішов ще з ним на ставок ковзатися.

А Мані того дня вечором прийшла охота написати до тітки, що вже не приїде до Львова. Она й сіла писати лист, написала кілька стрічок, але скоро відложила перо, лист подерла і взялася читати газету. Переглянула новинки, спиняючись на титулах, аж найшла новинку: "Самовбивство з любові". Сю новинку перечитала цілу. Оповідалося в ній про дівчину, котру коханок зрадив і покинув — і вона втопилася з розпуки. Лишила лист, такий жалісний, що Маня аж сплакнула над ним, коли єго прочитала. "А все-таки і завидувала тій дівчині; она ж мала коханого чоловіка, через котрого й життя позбавила себе... Як она мусила єго любити! Ах, смерть з такої причини — гарна!..

Та нещаслива дівчина кілька днів не сходила з думки Мані.

XIII

В неділю по вечірні в хаті Головатого зійшлося кільканадцятеро людей. Був син Головатого (невістка винеслася з хати), прийшов учитель Горошинський, Славко Левицький, дяк і син Дорошихи Іван, той, що вернув з війська. Прийшли ще й інші господарі, цікаві послухати розмови. Головатий сподівався більше людей, бо й більше обіцялося прийти; але в хаті і без них було тісно і душно.

Минуло досить часу, заким розмова зійшла на громадські справи. Головатий став розповідати, що чув на вічу в Коломиї. Найбільше чудувало єго то, що там промовляли самі селяни.

— Виходить,— каже,— один мужик перед люди, стає вище на дошках і говорить: "Що то,— каже,— нам тепер через рибу не можна мочити коноплі і лен по ріках! А на шарварки ходи робити, чи потрібно, чи не потрібно! А дика вбити не можна, хоть шкоду зробить!" А другий стає і: "Мандаторів,— каже,— хочуть нам нових настановити, по кілька громад разом лучити і над всіма одного мандатора ставити. Нова панщина!" Дуже красно говорив.