Залісся - Маковей Осип

Вийшло з того лихо і для него.

Вже пополудні розійшлася по селі вість, що Костишина переловлено в селі, що найдено гроші, хоч не всі, в Андрія Костишина і що єго також арештовано. Поїхали собі оба свояки, як пани, до арешту в місті. Ціле село мало з того велику потіху.

Коло від'їжджаючих злочинців був також Славко і Головатий. Головатий кланявся за від'їжджаючим возом і бажав Костишиннм, щоби не вернулися ніколи. А відтак звернувся до Славка і каже:

— Як же буде тепер, паничу? Треба щось починати.

— Авжеж, треба. Чи ті крадені гроші були в облігаціях... таких паперах?

— Я знаю... Не в паперах, тілько готові сотки і десятки.

— Чому ж їх братство не дало до щадниці?

— Говоріть! або я їм то раз казав? Не вірять; кажуть, що пропадуть. Ліпше, як лежать без процентів...

— Дурний народ!

— Ба! звідки було єму розуму набрати? — спитався Головатий.

— І то правда.

— Зайдіть до мене, паничу, в неділю, Ви знаєте, що я в Коломиї був на вічу?

— Але?

— Був. Я читав у "Хліборобі", що ви мені дали, що має бути віче, і поїхав. Прийдіть, розповім вам. Я вже так давно з вами не бачився...

— Добре, добре; я прийду... я вже читав о тім вічу в газеті. Подобалося вам?

— О, ще й як! Я казав собі ту газету посилати. Зайдіть до мене, прошу, бо мені до двора ніяково. Я скличу людей.

XII

Надійшла зима.

Тиха, меланхолійна сільська зима. Сніг покрив білим покривалом усі низенькі хати Залісся, одягнув по-святочному убогі загороди, застелив болотисті дороги і пусті поля — село стало на вид чистіше, але заразом і скучніше. Менше руху на селі, менше новин — дрімота зимова...

Славко відчував сю сільську нудьгу дуже. Довгі проходи по околиці, котрими убивав час і розважав себе літом і восени, тепер відпали — треба було сидіти дома. Роботи такої, щоби було чим заповнити цілий день, не мав. Учив Стася Заборовського, помагав троха своєму братові Генкові при науці, але, проте, вільного часу оставалося єму ще багато. Ще день як день, минався скоренько — і так був недовгий — але прийшлося вечером, хоч по стінах дряпайся з нудьги. Видобув Славко свою цитру, на котрій вивчився грати в семінарії, переграв усі композиції, до яких мав ноти, поставив іитру гарненько на шафу і забув її. Нових композицій не мав, а старі повторяти єму навкучилося.

— Ви нудитеся,— замітила раз панна Маня,— правда?

— Нуджуся. Але й вам, панно Маню, скучно, правда?

— Правда.

Обоє усміхнулися.

— Приємний з мене товариш, що не придумаю ніякої розривки для вас...

— Я сама не знаю, що ви за розривку могли би придумати!

Справді, Славко не знав, як панну Маню забавити. Дові-рочних розмов, кромі тої по вінчанню Стефки, більше з нею не заводив, а навпаки, як спершу вважав її за одиноку особу, перед котрою міг говорити щиро, так тепер замкнувся і навіть дивувався, пощо перед нею висповідався зі свого розчарування. Очевидно, перше чув потребу перед КИМСЬ ВИЯВИТИ уСВІЙ жаль, а тепер уже сеї потреби так дуже не відчував.

^/Сю зміну в єго настрої замітила Маня дуже добре і також стала перед ним менше щирою, вже лякалася зачинати з ним розмову про особисті справи. Але се її таки гнівало, що він так мало звертав на неї уваги. Она кілька разів придивлялася собі уважно в дзеркалі, а відтак і своїй фотографії, щоби відповісти собі, чи взагалі може який молодий мужчина бути зовсім байдужим супроти неї,— і не могла найти причини, для чого би можна так її маловажити, як маловажив Славко. Ні, зле сказано... Він не маловажив її, був навіть дуже чемний, але чому такий холодний? Що він у тій своїй Стефці найшов такого невиданого, щоб так за нею побиватися?..

І она раз в листі до тітки у Львові написала між іншим таке: "Наш Стасьо здоров і вчиться тепер дома. Учить єго син нашого пароха, окінчений питомець, чоловік розумний, досить приємний, о Стася дуже дбалий, але якийсь знеохочений до життя. Мав суджену, панну не дуже бридку, і не дуже гарну, котра єго покинула, і тому він тепер такий скучний. А я так не раз нуджуся, дорога тітко, так би хотіла з кимсь говорити багато-багато, сміятися, а най би вже й плакати, аби тілько не відчувала такої пустки довкола! Тато має свої вічні клопоти з господарством і не хоче знати того, що мені придалася би яка розривка. Я щось троха помагаю нашій господині Кристинській, але та мені й не дає до всього мішатися. А тут часу вільного стільки-стілько! Я жду і сама не знаю, на що..."

Тітка відписала, щоби Маня приїхала до неї по різдві. Хоч з карнавалу не скористає, бо в жалобі, але все буде їй веселіше. На таку раду Заборовський не хотів пристати, казав, що доньки з дому не пустить, бо сам не хоче жити, як на пустині; донька то сама бачила, що не годиться батька покидати хоч би на короткий час, але таки випросила собі в нього "відпустку" бодай на тиждень.

— Добре,— сказав батько,— але ж по різдві. Чи ти мене вже не любиш, що хочеш мене покинути?

— Але ж люблю, тату!

— Ой, ти! — погрозив батько і поцілував її в чоло. Славкові о стілько було відрадніше життя в Заліссі, як

Мані, що він мав у селі родину, мав ціле село знайомих, котрими міг займатися в потребі. Він і відвиджував свою родину трохи не щодня, раз був у батька, другий раз у Горо-шинського, і хоч розмов не чував там таких, щоб єго дуже займали, та все якось час минався.

Бабуся Клавдія розповідала про давні часи і про знако-мих, викладала карти, плела панчохи, або бренькала на старій гітарі старі пісні для успокоения малої крикливої Влод-зі. Та гітара лежала занедбана на поді приходства вже довгі літа, аж зовсім случайно відкрив її Генко і нею спробував успокоїти плаксиву сестричку; проба повелася дуже добре, сестричці сей бренькіт дуже сподобався, бабуся пригадала собі давні часи, як ще грала на гітарі, і так тепер маленька Влодзя трохи не щодня мала старосвітський домашній концерт. Батько починав часом із сином розмову про політику і ніколи не міг з ним погодитися; мати бавила діти або поралася коло господарства, зовсім не виявляючи цікавості до політичних суперечок свого мужа з сином; Генко пустував з сестрами Мариною і Клавдзею, а Наталка читала романи з бібліотеки дідича. Про сю дідичку було не раз багато розмови, хоч і не знали нічого цікавого про неї: більше зацікавлював цілу родину кожний лист від Зоні зі Львова, а вже зовсім весело було в хаті, коли прийшов Горошин-ський з жінкою, обоє вдоволені з себе і з життя. З ними вступала в хату якась більша надія і відрада. Звичайна річ: прикро в товаристві, коли в нім находяться люди зажурені або пережиті, а веселіше стає, коли прийдуть люди, що зі щасливим усміхом споглядають на світ і з довір'ям дивляться в будучину. Тоді у Левицьких складалася зараз партія преферанса, бабуся підсувала вище окуляри^на ніс і не раз трохи не сварилася, коли їй карта не йшла, якби тому хто був винен. Славко завважав при тім, що жінки страх не любили дати себе побити при картах і зовсім не соромилися в потребі дещо "покрутити" при грі, аби лиш на своє вийти. Бачив він се особливо у бабусі, усміхався іронічно, але не псував їй забави. При таких родинних сходинах перемелювалися наново давно знані новини, пригоди і плани на будуче; забава протягалася не раз і до півночі — і відтак усі лягали вдоволені спати. Звичайно ж Левицькі лягали досить скоро спати — і тоді Славко не мав що дома діяти та вертався до двора.

"Що я справді мудрого роблю,— думав він собі тепер,— що отак живу з дня на день і боюся думати о тім, що зі мною станеться? Отупів я, чи що за мара?.. Вкінці можна так жити і рік і два, але що потім?.. Можна і в селі дещо починати, та пощо починати, коли нема певності, що й до кінця се доведу? Або ж я тут буду до смерті жити?"

Так, але кудись треба було час подіти. І Славко, де міг, там єго подівав.

Заліські селяни дуже відчували потребу щирого дорадника, а що жодного іншого в селі не було, то вдавалися до Славка і з такими справами, в котрих він не знав, як і порадити. Щоби всім догодити і помогти, він мусив би бути і лікарем, і правником, і господарем, і бог знає чим — а тим часом він так мало знав того, що в житті селян потрібне! З того всего, чого в школах учився, і десятої частини не міг ужити для добра людей. І се єго не раз лютило. Шкода літ і праці на таку науку, з котрої і самому хісна мало, а другим уже зовсім нема. А селяни помочі і поради домагаються, потребують її доконче, без неї кроку не можуть ступити.

Славко був часто у великім клопоті, коли селянин прийшов до него з "папером" з суду о пораду, або селянка добродушно питалася єго о лік "на печінки". Він здогадувався часто, що, певно, не печінки її болять, хоч після мужицької анатомії чоловік ледви чи й має що більше в собі як самі' печінки, але, очевидно, сам нічого не міг порадити, хіба відсилав хвору до доктора, а та й не думала єго слухати. Так само було й з єго правничими порадами; селянам ними не поміг, хіба сам зискав то, що пізнав їх потреби.

Ще якби селяни знали розповісти розумно, чого їм потрібно, то скорше й порадив би їм, а то они розповідають, як діти; відгадувати треба, що їх болить. А не відгадаєш або не догодиш, відвертаються або й гніваються.

Прийшов раз до Славка селянин, троха підпитий.

— Дай боже добрий день!

— Дай боже здоровля!

— Що скажете, ґаздо?

— Я до вас, паничу, як до тата рідного. Нема в кого порадитися, тілько ви одні в селі.

— Чого ж вам від мене потрібно?

— Як до тата рідного приходжу до вас, паничу, бо не можу витримати. І єму і собі смерть зроблю, щоби на другий раз не зачіпався.

— Против кого ви се говорите?

— Против кого, як не против него? Збив мене, паничу, так мене збив, на землю кинув...

— Та хто такий, коли, як?

— Коли? Вчера зночі! Іду я від Мошка, а вже було троха пізно, іду я, іду, тримаю гуску солі за пазухою — і нічо! Іду!...

— А кілько в Мошка порцій випили вчера?

— Присяй богу, іно три! Чекайте, зараз вам скажу: я поставив кватирку, потім Сеньків Іван — знаєте? — далі... чекайте... Козак... і ще хтось... от не пригадую собі. Але, бігме, паничу, я не був п'яний, борони боже!

— Ну і що далі ?

— Так іду я собД, іду, іду, несу гуску солі за пазухою... аж ту коло перелазу Дорошихи дивлюся, хто іде? він іде!

— Та хто такий?

— Хто? Дорошихи син, Іван, той, що з війська восени вернувся, а брата має у Львові!

— І що далі?

— Що далі? Вибив мене, взяв і вибив мене!

— За що?

— Вибив так! раз поза вуха, другий раз поза вуха, на землю кинув і пішов.

— Але за що, питаюся вас?

— То знаєте, паничу, ще за єго небіжчика-тата...