Серед темної ночі - Борис Грінченко

Роман ма­ло го­во­рив, бiльше слу­хав, сил­ку­вав­ся зро­зумiти, до яких лю­дей вiн пот­ра­пив. Але нi обс­та­нов­ка в свiт­ли­цi, нi зви­чай­на мi­щанська оде­жа у ха­зяїв, нi роз­мо­ви - все про щось не­вi­до­ме Ро­ма­но­вi - не ка­за­ли йо­му нi­чо­го.

Повечерявши, за­раз по­ля­га­ли спа­ти: ха­зяї на лiж­ко­вi, го­стям пос­ла­ли до­лi ряд­но, а пiд го­ло­ви да­ли по­душ­ки.

Другого дня, як Ро­ман про­ки­нув­ся, то в ха­тi нi­ко­го не бу­ло, тiльки вiн та Пат­рокл спав. Але в сi­нях чу­ти бу­ло роз­мову. Жi­но­чий го­лос ка­зав:

- Знов уло­ви­ли грiш­ну ду­шу, як не­чис­тi в пек­ло!

- Цить! Не твоє дєло! - вiд­ка­зав чо­ло­вi­чий го­лос.

- Бодай би вам стiльки кар бу­ло на то­му свi­тi, скiльки ви лю­дей за­на­пас­ти­ли!

- Варко, ка­жу то­бi - цить! Дав­но в те­бе реб­ра трi­ща­ли?

- Покарав ме­не бог та­ким чо­ло­вi­ком!

- Ти та­ки до­ба­ла­каєшся!

Погроза зля­ка­ла жiн­ку, i во­на змовк­ла. В ха­ту ввiй­шов ха­зяїн.

Роман зап­лю­щив очi, мов спить.

- Ге! Час ус­та­ва­ти! - про­ки­нув­ся Пат­рокл.- Ану лиш, бра­тi­ку, вста­вай! - штовх­нув вiн Ро­ма­на в бiк.

Повставали. Жiн­ка внес­ла з сi­ней са­мо­вар. По­сi­да­ли пи­ти чай.

- Ну, дак хо­чеш до нас у кун­па­нiю прис­та­ти? - спи­тав Ро­мана Пат­рокл.

- Почему нет - аби доб­ра кун­па­нiя.

- Добра! Ко­мер­чеська, - ска­зав Ярош.

- А ка­кая ко­мер­цiя?

- Кiнська.

- Каким об­ра­зом?

- А та­ким, ви­яс­нив Ярош, - ло­ша­дей де­ше­во куп­ляєм, а до­рого про­даєм.

- А по­ра­дош­но за­роб­ляєте?

- Та вже ж не без ба­ри­ша.

- А где ж ви куп­ляєте?

- Развi по се­лах ма­ло ко­ней?

Роман не ро­зу­мiв.

- Ти, Яро­ше, по­га­но йо­му роз­ка­зуєш, - пе­ре­пи­нив Па­трокл, - бо в те­бе чорт­ма елок­вен­цiї. Слу­хай, па­руб­че! Знаєш, як ко­нi най­де­шев­ше ку­пу­вать?

- А как?

- Так, щоб за їх зов­сiм не пла­тить.

- Каким об­ра­зом?

- А та­ким: як стем­нiє, то зай­ти в гос­тi до яко­го ба­га­то­го стульту­са му­жи­ка. По-твоєму - тре­ба по­тор­гу­ваться з му­жиком, а по-моєму - зов­сiм то­го не тре­ба, бо вiн ду­же дорог­о бу­де пра­вить. А я ни­щеч­ком по­вiт­ку вiд­чи­нив, та на ко­ня сiв, та й гай­да в степ… то так най­де­шев­ше обiй­деться.

Тепер уже Ро­ман зро­зу­мiв.

- А чо­го, па­руб­че, за­мовк? Мо­же, во­ви та хо­хи боїшся?

- Нє, я во­ви, по­ло­жим, не бо­юсь, а так…

- Дак ва­ви?

- I ва­ви не бо­юсь.

- Дак грiш­ки, чи що? - Ро­ман мов­чав.

- Болван, бел­бас i стультус! - грим­нув Пат­рокл.- Що то грiх? Як хто за­по­вiдь ла­має бо­жу. Що за­по­вiдь ве­лить? По­дi­лись з ближ­нiм твоїм! Дi­ляться ба­га­чi? Од­вi­чай! Дi­ляться ба­га­чi з на­ми?

- Нє…

- Ото ж во­ни роб­лять грiх, бо ла­ма­ють за­по­вiдь. А ми, як возьме­мо в ба­га­ча ко­нi, то що зро­би­мо?

- Та шо ж? Ук­ра­дем!

- Азiнус кла­по­ухий! Ми по­дi­ли­мо з ближ­нi­ми ба­га­че­ви­ми доб­ро йо­го, - а цього хо­че за­по­вiдь. Зна­чить, вiн її ла­має, а ми нап­рав­ля­емо. Ро­зiб­рав?

- Та на­щот цього ра­зоб­рал, а тольки…

- Ну шо "тольки"? Ти не толькай, а слу­хай ро­зум­них лю­дей! Жив ти на се­лi? Жив. Шо з то­бою батько й бра­ти зро­били? Цi­лу­ва­ли-ми­лу­ва­ли те­бе? Нi, по­би­ли мор­дя­ку та й вип­ха­ли без нi­чо­го. А де ж твоє доб­ро, шо ти в гур­тi з ни­ми за­ро­бив? Бра­тик рiд­не­сенький ук­рав! Що тут тре­ба зро­бить? Узять їх доб­ро та й по­дi­лить так, щоб i то­бi зос­та­ло­ся.

- А по­че­му ж у за­по­вi­дях на­пи­са­но: "Не ук­ра­ди"?

- Шо ти ме­нi за­по­вi­дя­ми очi ви­би­ваєш? Iг­но­ран­тус мi­зер, або не­ук ма­ло­ум­ний! Я їх луч­че за те­бе знаю. А як вовк у те­бе те­ля вкра­де, то ти не прий­деш та не вб'єш вов­ка, не вiд­нi­меш у йо­го те­ля? Не ук­ра­ди у чес­но­го, а в зло­дiя своє од­бе­ри! А ти глянь: стар­ши­на i ста­рос­та гар­ба­ють об­чеськi гро­шi - зло­дiї! Му­жи­ки цуп­лять панський лiс - зло­дiї! Па­ни ха­па­ють казьоннi гро­шi - зло­дiї! Шин­кар об­ду­рює те­бе в шин­ку - зло­дiй! Бра­ти за­мо­та­ли бра­то­ву част­ку - зло­дiї! Усi про­миш­ля­ють, як хто втне. Ти те­пер он з го­ло­ду пух­неш, а во­ни там со­бi го­рi­лоч­ку по­пи­ва­ють, аж об­ли­зу­ються, та пун­ди­ки-мун­ди­ки трiс­ка­ють, та з Ро­ма­на смi­ються, - аж че­рево до­го­ри дметься, - що та­ко­го дур­ня хал­дей­сько­го, та­ку ле­мiш­ку гре­чеську знай­шли, шо не вмiє сво­го доб­ра в їх вир­ва­ти. Пi­ди лиш, по­зи­вай­ся з їми! Ви­по­зи­ваєш?

- Чорта ви­по­зи­ваєш!

- Дак не будь же роз­зяв­ля­кою, а пi­ди та й вiзьми сам.

- Та, ко­неш­но, то моя часть, ту мож­на взять… А так, хто й зна в ко­го, то ето вже…- ва­гав­ся Ро­ман.

- О сер­вус ма­ло­го­ло­вий! Ти хi­ба ж не ба­чиш, що всi так роб­лять, як твої бра­ти, то всi й кра­ду­ни. А в кра­ду­на не грiх i заб­рать. Не­ма прав­ди в свi­тi, а єсть са­ма ха­па­ни­на: хто швид­ше, хто бiльше вхо­пить! I хто вхо­пить - той ба­гач, хто не вхо­пить - той хар­пак! У ста­ро­ви­ну луч­че бу­ло: прий­шов грек, роз­бив Трою та й ка­же: я ге­рой, бо Трою спа­лив, тро­ян­цiв по­бив, а доб­ро їх пог­ра­бу­вав. А те­пер ко­жен сле­безує: я по прав­дi i по за­ко­ну! А один з од­но­го по три шку­ри де­руть!.. Їсти лю­дей?

- Нi…

- Брешеш! У ста­ро­ви­ну всi лю­ди лю­дей їли, а те­пер усi бре­шуть, шо нi. Неп­рав­да: трiс­ка­ють так один од­но­го, шо аж за уши­ма ля­щить! Бо ho­mo ho­mi­ni lu­pus est!

I Пат­рокл грюк­нув з усiєї си­ли по сто­лу, аж ди­ти­на жах­нулася й зап­ла­ка­ла в ко­лис­цi i все на сто­лi задз­ве­нi­ло, а очi в нього спа­лах­ну­ли злим ог­нем.

Помовчав тро­хи, по­хи­лив­ши­ся, зас­по­коївся, а то­дi знов оз­вав­ся до Ро­ма­на:

- Ну, та не­хай! Ми вже те­бе на чу­жих не зай­ма­ти­мем, а от да­вай по­дi­ли­мо те­бе з бра­та­ми та з батьком.

- Каким об­ра­зом?

- Та так! Ад­же сам ка­зав, що в тво­го батька троє доб­рих ко­ней. Дак ми по­дi­ли­мо тiї ко­нi так, що твою част­ку з їх то­бi вiд­да­мо. Як­що доб­рi ко­нi, то мож­на й доб­рi гро­шi взя­ти.

Роман мов­чав. У нього в го­ло­вi куй­ов­ди­ли­ся вся­кi дум­ки, але вiн ще й сам со­бi бо­яв­ся їх ви­яв­ля­ти. Вiн нi­чо­го не вiд­казав Пат­рок­ло­вi i пi­шов з ха­ти. Йо­му не си­дi­ло­ся: тре­ба бу­ло ку­дись iти, са­мо­му по­ду­ма­ти.

Зоставишся Пат­рокл з Яро­шем са­мi в ха­тi, спер­шу дожид­али Ро­ма­на, що вiн знов увiй­де, але зго­дом по­ба­чи­ли, що вiн ку­дись по­дав­ся з дво­ру.

- Ой, - ска­зав Ярош, - чи не под­ло­жить нам сви­нi отой ка­валер?

- Нi чер­та! - вiд­ка­зав Пат­рокл.

- А єслi в по­лi­цiю?..

- Ну, то й шо вiн там ска­же? Шо ми пiд­мов­ля­ли йо­го ко­нi крас­ти? А свiд­ки де?

- Та так…

- Хiба