Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Чого ж ви про­па­ли? - спи­тав Ро­ман.

- Чого?.. Чув ти моє iм'я?

- Чув…

- Ну, то че­рез йо­го.

- Та ка­ким же об­ра­зом?

- А та­ким… То­го, що iм'я ге­рой­ське.

- Как - iм'я ге­рой­ське?

- Ти цього по­нять не мо­жеш. Ге­рой був та­кий… Пат­рокл: i Трою во­ював, i ба­га­то со­вер­шив дiл слав­них… Так i я, iме­нем йо­го наз­ва­ний, повсєгда був при­хильний до геройськи­х дiл.

- I со­вер­ша­ли?

- Стультус!.. З Вак­хом у ком­па­нiї по­бив мор­ду єзуїто­вi iн­спекторовi i за те по­не­вi­ря­юся й до­сi. I ушелеп­кав­ся в цю безд­ну гнус­нос­тi, де ки­шать тва­рi, по­доб­нi сiй, бо­гам зне­нависнiй, мар­ми­зi! - I вiн штрик­нув пальцем прос­то в пи­ку Лу­ка­ше­вi.- По не розк­ва­сюй гу­би, бо то под­ла ма­не­ра. Як заз­наєш усього i не знай­деш нi­чо­го, i схо­чеш уже наплювать на цей го­род - при­ходь до ме­не, i Пат­рокл Хвигуровськи­й дасть то­бi дос­той­ную те­бе ро­бо­ту.

Роман гля­нув ней­мо­вiр­но на обiд­ра­ну пос­тать Патрок­ла Хви­гу­ровсько­го i по­ду­мав со­бi, що лед­ве чи мож­на чо­го вiд нього спо­дi­ва­ти­ся. Той зро­зу­мiв йо­го пог­ляд:

- О азi­нус кла­по­ухий i Хо­ма не­вiр­ний! Не вит­рi­щай своїх слi­па­кiв на мою кос­тю­мi­ров­ку, а ди­вись на мої дi­ла, i бу­деш по­до­бен ме­нi i не про­па­деш з го­ло­ду!

Поки, од­на­че, дi­ла ге­роя з по­га­ною кос­тю­мi­ров­кою обмеж­ились на то­му, що вiн най­бiльше за всiх по­рав­ся ко­ло чар­ки й за­кус­ки, приб­рав геть чис­то все, що мiг приб­ра­ти, а по­тiм зах­рiп по-вчо­рашньому на своєму ос­ло­нi з "земсь­кою дав­нос­тю".

Три днi ще хо­див Ро­ман та шу­кав со­бi служ­би, а на чет­вертий зос­тав­ся з п'ята­ком у ки­ше­нi. Ще од­но мож­на бу­ло йо­му зро­би­ти: ста­ти на ба­за­рi.

Щодня на од­но­му зви­чай­но­му мiс­цi на ба­за­рi сто­яла куп­ка лю­дей. Всi виг­ля­да­ли за­ро­бiт­ку. Сiльськi па­руб­ки i дiв­чата, поп­ри­хо­див­ши в го­род шу­ка­ти най­мiв, сто­яли по­руч з го­ро­дянськи­ми ку­хо­вар­ка­ми й по­коївка­ми, що, покидавши­ ста­рих ха­зяїнiв, до­жи­да­ли­ся но­вих. Кiлька ста­рi­ших лю­дей з со­ки­ра­ми за по­яса­ми - це бу­ли дро­во­ру­би. Тут же сто­яли й мiськi обiд­ран­цi з та­ких нiч­лiж­них до­мiв, як отой, що в йо­му Ро­ман но­чу­вав. Цi й со­бi виг­ля­да­ли, але вже не най­мiв, - хто ж би їх най­мав? - тiльки по­ден­но­го або хоч на один раз яко­го за­ро­бiт­ку. Сiльськi дi­во­чi вбран­ня з яс­ни­ми зе­ле­ни­ми, си­нi­ми, чер­во­ни­ми кольора­ми, па­ру­бо­чi сви­ти, чу­мар­ки, шап­ки й бри­лi мi­ша­ли­ся з об­дер­ти­ми лах­ма­на­ми не­че­пур­ної, за­гид­же­ної го­ро­дянської оде­жi. Уся ця куп­ка товк­лась се­ред ба­за­ро­вих яток на зас­мi­че­но­му, за­ки­да­но­му не­доїдка­ми i вся­ки­ми по­кидька­ми май­дан­чи­ку, - лю­ди сто­яли, си­дi­ли, ча­сом ле­жа­ли на по­рож­нiх рун­ду­ках. Дiв­ча­та цо­ко­тi­ли про­мiж се­бе зав­зя­то, па­руб­ки пош­тур­ху­ва­ли дiв­чат, а тi ве­ре­ща­ли го­лос­но й ве­се­ло. Го­ро­дянськi ку­хо­вар­ки та по­коївки у кох­тах та в пальтах три­ма­лись тро­хи ос­то­ронь i про­мiж се­бе су­ди­ли й ла­яли на всi зас­тав­ки ха­зяй­ок та нав­ча­ли од­на од­ну (а ча­сом i сiльських дiв­чат), як тре­ба по­во­ди­ти­ся з ха­зяй­ка­ми, щоб не да­ва­ти їм во­лi, як при­ки­да­ти бiльшу цi­ну до то­го, що ку­пуєш на ба­за­рi… Бу­ло го­лос­но й ве­се­ло: ко­му й не щас­ти­ло, то со­ро­мив­ся пе­ред людьми сум ви­яв­ля­ти. Але все ж ча­сом бу­ло чу­ти смут­не на­рi­кан­ня на не­щас­ли­ву до­лю, шо й ро­бо­ти не­ма, й їсти нi­чо­го, i нез­ду­жає… Блi­дi й змар­нi­лi об­лич­чя трап­ля­ли­ся се­ред цього на­тов­пу час­то. Обiд­ран­цi ча­сом i со­бi встря­ва­ли до гур­то­вої роз­мо­ви, але бiльше сто­яли са­мi со­бi; ча­сом во­ни при­но­си­ли пля­шеч­ку "мо­но­польки" i за­раз же, на яко­му рун­дуч­ку, а то й навс­то­яч­ки, ви­пи­ва­ли її, за­ку­шу­ючи гни­лою ков­ба­сою або смер­дю­чим осе­лед­цем. Iно­дi пiд­хо­ди­ла до дiв­чат i ку­хо­ва­рок яка па­нiя або й пан - ви­би­ра­ли со­бi пiд­хо­жу i по­чи­на­ли з нею вмов­ля­ти­ся; як­що єдна­ли, то ве­ли з со­бою. То­дi тi, що по­зос­та­ва­ли­ся, ла­яли па­нiю чи па­на, ка­за­ли, що во­ни й слi­пi, й дур­нi, бо взя­ли най­по­га­нi­шу, а не взя­ли нi од­ної з них. Ча­сом при­хо­див най­ма­ти дро­во­ру­ба - пи­ля­ти й ко­ло­ти дро­ва, а хто кли­кав i обiд­ран­цiв - най­бiльш пе­ре­но­си­ти щось важ­ке. Дро­во­ру­би сто­яли тут щод­ня. Обiд­ран­цi - теж щод­ня, хi­ба що хо­ди­ли ча­сом по ба­за­ру, дог­ля­да­ючи, щоб па­нiї та ку­хо­вар­ки доб­ре хо­ва­ли гро­шi: кот­ра не ро­би­ла цього, тую ка­ра­ли, бо за­раз тi гро­шi пот­рап­ля­ли до рук обiд­ран­це­вi, i вже то­дi кiльки день не вид­ко бу­ло йо­го на точ­ку. Всi iн­шi сто­яли - по­ки хто най­ме; а з сiльськи­ми бу­ва­ло й так, що як до­ку­чить сто­яти не­най­ня­то­му, то й пi­де во­но со­бi зно­ву до­до­му.

Серед цiєї куп­ки му­сив ста­ти й Ро­ман. Те­пер уже вiн ду­мав про те, щоб по­ки знай­ти со­бi хоч по­ден­ний за­ро­бi­ток, бо йо­му не бу­ло чо­го їсти. Але до­ля бу­ла до нього неласкава­: вiн прос­то­яв увесь пер­ший день до ве­чо­ра i не вис­то­яв нi­чо­го.

П'ятака проїв, не бу­ло з чим iти й до нiч­лiж­но­го. Ро­ман ду­мав, ду­мав i пi­шов у ве­ли­кий мiський сад.

- Засну десь у ку­щах! - га­дав со­бi - По­ки ще не хо­лод­но.- Ви­шу­ку­ючи в са­ду лiп­шо­го, за­тиш­нi­шо­го мiс­ця, нат­ра­пив на чи­ма­лу бу­дiв­лю, що сто­яла там се­ред про­чи­ще­но­го май­дан­чи­ка. Зроб­ле­на з шальовок, в од­нiм мiс­цi зов­сiм не бу­ло стi­ни - са­мi по­ру­ча­та. Ро­ман пе­рес­ко­чив че­рез їх i пi­шов усе­ре­ди­нi по по­мос­ту. Сил­ку­вав­ся йти ти­хо, щоб не по­чув сто­рож са­до­вий. Iшов у тем­ря­вi i вiд­ра­зу по­чув, що па­дає вниз.

Упав, але бiльше зля­кав­ся з нес­по­дi­ван­ки, нiж за­бив­ся. Встав, по­чав ма­ца­ти ру­ка­ми. Був у яко­мусь до­ща­но­му ко­ридорi нег­ли­бо­ко­му. Ви­лiз iз йо­го лег­ко i пi­шов обе­реж­но да­лi. Дiй­шов до яки­хось две­рей i вiд­чи­нив їх. Зас­вi­тив сiр­ника: не­ве­лич­ка до­ща­на ко­мiр­чи­на, мов хиж­ка, по­пiд стi­на­ми ла­ви.

Зважився тут за­но­чу­ва­ти. Лiг на ла­ву, по­ло­жив­ши шап­ку в го­ло­ви.

Уночi кiльки ра­зiв про­ки­дав­ся, не ро­зу­мi­ючи, де вiн. Тiльки встав­ши вран­цi, по­ба­чив по­вид­но­му, що це був лiт­нiй те­атр, по­ки­ну­тий уже те­пер, по­рож­нiй, ста­рий i обдерт­ий. Му­сив бу­ти йо­му при­тул­ком i на­да­лi на той час, ко­ли не бу­де гро­шей, щоб но­чу­ва­ти де­iн­де.

Сьогоднi вiн про­дав за три руб­лi своє пальто. Осiнь тiль­ки по­ча­лась i бу­ла су­ха й теп­ла, мож­на по­ки бу­ло й без ньо­го про­жи­ти, а да­лi… що бу­де! За кар­бо­ван­ця ку­пив со­ки­ру i вий­шов на ба­зар… Йо­го за­раз же взя­то ко­ло­ти дро­ва. Ро­ман ду­же зра­дiв цiй ро­бо­тi. Але по­ки вiн на­ко­лов ку­пу дров та за­ро­бив пiв­кар­бо­ван­ця, то в нього так за­бо­лi­ли кри­жi й ру­ки, що вiн кляв свою ро­бо­ту вся­ки­ми сло­ва­ми. Вве­че­рi пi­шов у нiч­лiж­ний, стрiв там Лу­ка­ша i з го­ря проїв i про­пив з ним увесь