Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Ти чо­го тут? - зне­нацька грим­нув над їм страш­ний ба­сюра.

Роман гля­нув i по­ба­чив, що бi­ля нього стоїть здоровенни­й чо­лов'яга, уб­ра­ний у ши­ро­ке й дов­ге лiтнє пальто, ру­де, за­яло­же­не й об­дер­те. На го­ло­вi пом'ятий чор­ний бриль. Здо­ро­ва пи­ка з бо­ро­дою.

- Ти чо­го тут лiг? - зно­ву зик­нув но­вий гiсть.

- Того, що тут мес­то би­ло, - вiд­ка­зав Ро­ман.

- Ах ти, бол­ван не­уче­ний, стульту­ся­ка хал­дей­ський! Хi­ба ти не знаєш, що це моє мiс­то, га?

- А ску­до­ва ж би я знал? - ска­зав Ро­ман, не­хо­тя вста­ючи.- Я сьогод­нi тут у пер­вой раз.

- "У пер­вой раз"! - пе­рек­ри­вив здо­ро­ви­ло.- Те­бе не­чис­та ма­ти при­не­се, ма­буть, сю­ди ще мiльйон ра­зiв, то знай, що на це мiс­то в ме­не дав­ность земська, по­нi­маєш? Я тут но­чую, я, Пат­рокл Хви­гу­ровський!

- Що це там уже бур­са роз­во­юва­ла­ся? - оз­вав­ся хтось iз дру­го­го кут­ка ха­ти.

- Сердиться! - до­дав дру­гий.

- Цитьте, ви, су­си ту­по­ри­лi! До сих пор не мо­же­те розшел­епать то­го, де бур­са, а де се­ми­на­рiя! Бур­са!..

- Ну, ти вже, Хви­гу­ра! - од­ка­зав пер­ший го­лос.

- Да, Хви­гу­ра. А знаєш, ти, азi­нус кла­по­ухий, що зна­чить хви­гу­ра? Вид, об­раз, все од­но що об­ра­зець! П­онi­маєш ти: об­ра­зець, при­мiр для вас усiх, сер­ву­си ви черв'яковськi!

Регiт пок­рив сло­ва Пат­рок­ла Хви­гу­ровсько­го. А вiн, не­зважаючи на те, по­чав мос­ти­ти­ся на своєму ос­ло­нi, бо Ро­ман пе­рей­шов на iн­ший. Те­пер уже Ро­ман роз­ди­вив­ся на нього дуж­че. Здо­ро­вен­на го­ло­ва з ру­ся­вим куд­ла­тим во­лоссям, з роз­куй­овд­же­ною бо­ро­дою. Об­лич­чя з товс­тим но­сом, одут­ле i чер­во­не вiд ви­пи­тої го­рiл­ки, але зов­сiм не ли­хе. Ро­ман iще й да­лi роз­див­ляв­ся б на йо­го, але но­вий гiсть хо­тiв спа­ти, бо в йо­го доб­ре гу­ло в го­ло­вi: умостивш­ись, лiг, по­вер­нув­ся до стi­ни i не­за­ба­ром зах­рiп так, що один сон­ний аж жах­нув­ся.

А Ро­ман дов­го не мiг зас­ну­ти, - то вiд ду­мок, то вiд уся­кої по­га­нi, що за нiч ску­са­ла йо­го геть чис­то все тi­ло. Заснувши, спав по­га­но i за­раз же про­ки­нув­ся, ско­ро ноч­лi­жа­ни за­ворушилися в ха­тi. Пос­пi­шив­ся вми­ти­ся i вий­ти на ву­лицю.

Було ще ра­но ку­ди-не­будь iти за дi­лом. Ро­ман пi­шов на ба­зар iз­но­ву, ку­пив со­бi снi­дан­ня й по­поїв. Про­бавив­шись го­дин до де­сятьох, пi­шов "по па­ла­тах".

Тут уже ре­ко­мен­да­цiй не тре­ба бу­ло: до­сить, що вiн сол­дат, бо сто­ро­жiв же й бе­руть най­бiльше з ко­лиш­нiх сол­датiв. Та, на ли­хо, в ма­ленько­му гу­бернсько­му го­ро­дi небаг­ато бу­ло тих "па­лат", а якi й бу­ли, то скрiзь уже на­ро­ду пов­но й без Ро­ма­на.

Вiн ви­хо­див увесь день i вер­нув­ся вве­че­рi до нiч­лiж­но­го без нi­якої по­ки на­дiї на служ­бу.

В нiч­лiж­но­му бу­ли й но­вi гос­тi, i тi, що їх Ро­ман ба­чив учо­ра; тiльки не бу­ло Пат­рок­ла Хви­гу­ровсько­го. Ро­ман по­дався на своє вчо­рашнє мiс­це i за­раз же лiг утом­ле­ний.

До нього пi­дiй­шов па­ру­бок - ви­со­кий, без­ву­сий, у ста­ренькому пiд­жач­ку та в по­ла­та­них на ко­лi­нах шта­нях. Об­личчя зов­сiм мо­ло­де, але якесь не­вис­па­не, брезк­ле, з велик­им син­цем пiд оком.

- А що, зем­ляк, не­ту­теш­нiй? - за­пи­тав.

- Нє.

- А ску­до­ва?

- З Дибльов.

- А! Чи не служ­би шу­каєш?

- Та служ­би.

- Ну-ну!.. Ето­го iщо по­по­шу­каєш!

- Разлi труд­но?

- А то не? Я сам уже з мi­сяць шу­каю… Вит­ра­тив­ся, обо­дравсь увесь…

Вони роз­ба­ла­ка­ли­ся. Ро­ман роз­ка­зав па­руб­ко­вi про свої го­ро­дянськi при­го­ди, а той i со­бi опо­вi­дав, що вiн там та там бу­вав, про­хав, та нi­де ро­бо­ти не­ма, - хоч про­па­дай з го­лоду! От сьогод­нi вiн ще й не їв нi­чо­го.

- Чи не­ма в те­бе, зем­ляк, хоч гри­ве­ни­ка? По­зич, пожалуст­а! За­роб­лю - од­дам. А то так во­но - не євши…

Роман i сам був го­лод­ний…

- А гдє б тут мож­на ку­пить чо­го за­ку­сить? - спи­тав.

- Можна! I за­ку­сить, i ви­пить! - вiд­ка­зав па­ру­бок.- Да­вай збi­гаю!

Роман вий­няв чет­вер­та­ка, щоб той ку­пив на двад­цять ко­пiй­ок їжi, а п'ята­ка зда­чi при­нiс. Па­ру­бок мет­нув­ся швид­ко, але дов­генько про­хо­див. При­нiс осе­ле­дець i бул­ку, але без зда­чi.

- А п'ята­ка, прос­ти, зем­ляк! - i сам не знаю как - ви­пус­тил з рук… отут у дво­рi. Шу­кал-шу­кал - тем­но, не най­деш. Не­хай уже завт­ра по­шу­каю.

- Та вже пу­щай, - ска­зав Ро­ман, але йо­му чо­гось зда­ло­ся, що вiд па­руб­ка не пах­ло по­пе­ре­ду го­рiл­кою i що йо­го п'я­так ле­жить те­пер не на дво­рi, а в шух­ля­дi в мо­но­по­лiї.

Порiзали на шмат­ки осе­ле­дець, роз­дi­ли­ли над­воє бул­ку й по­ча­ли їсти.

- О ди­кi не­уки! - оз­вав­ся бi­ля них, пi­дiй­шов­ши несподiвано, Пат­рокл Хви­гу­ровський,- їдять осе­ле­дець, не пив­ши по­пе­ре­ду! Ще в древ­нiх хви­ло­зо­пiв ска­за­но, що ри­ба лю­бить во­ду. I ко­ли не мо­жеш дать їй во­ди, то дай їй хоч вод­ки.

Його здо­ро­ва ла­пи­ща прос­тяг­ла­ся мiж два їдцi, ухо­пи­ла шма­ток осе­лед­ця i вки­ну­ла йо­го в ве­ли­чез­ний рот. Про­стяглася зно­ву, вло­ми­ла по­ло­ви­ну па­руб­ко­вої бул­ки i по­слала її слiд­ком за осе­лед­цем.

- А са­ми ж за­чим їсте, ког­да вод­ки не пи­ли? - запротестував­ нев­до­во­ле­ний з та­ких за­хо­дiв па­ру­бок.

- Дурень єси! - од­ка­зав Пат­рокл, чвя­ка­ючи на всю ха­ту.- Вод­ка вже там єсть, i че­рез те не­хай ця твар iде в мою гор­лянку.

I зно­ву шма­ток осе­лед­ця зник за гус­тою ще­ти­ною йо­го ру­дих ву­сiв.

- Не гнi­вай­ся, зем­ля­че, - оз­вав­ся до Ро­ма­на, - що так, не пи­та­ючи, бе­ру: дов­лiєть-бо пи­ща ал­чу­ще­му оної. I ко­ли ти цього сер­ву­са черв'яковсько­го i нек­лючи­мо­го го­дуєш та­кими смаш­ни­ми осе­лед­ця­ми, то вже ме­нi й бог ве­лiв.

- Садiться! - од­ка­зав Ро­ман.

Патрокл сiв на ос­лiн i морг­нув на па­руб­ка:

- Моторний хло­пець! Уже й ла­пав на сво­го!

- Как там на­пав! - од­ка­зав сер­ди­то па­ру­бок.- По­зи­чил у йо­го гро­шей, пой­шол та й ку­пил.

- Ну, ну, знаєм! - при­пи­нив йо­го Пат­рокл.- По­зи­чив, бо ро­бо­ти не­ма, вит­ра­тив­ся… А скiльки згу­бив?.. Вiн постоянно­ ро­бо­ти шу­кає i гу­бить чу­жi гро­шi - до се­бе в ки­ше­ню, - ска­зав вiн уже до Ро­ма­на.- Ба­га­то твоїх за­гу­бив?

- П'ятака, вiдказав Ро­ман.

- П'ятака? Ду­рак, що гу­бив та­кий пус­тяк! То - так вiн i по кар­бо­ван­цю гу­бив. Од­на­че тре­ба пос­пi­ша­ти­ся, а то цей ка­нiс не­на­жер­ли­вий сам усе по­ха­па.- I вiн знов уки­нув со­бi в рот шма­ток осе­лед­ця й бул­ки.- Ех, чорт йо­го зна! Все-та­ки тре­ба ри­бi во­ди! Лу­каш! По­лу­чай три зло­ти: пля­шеч­ка й за­ку­соч­ка! За­гу­биш хоч од­ну ко­пiй­ку - не дам нi кри­хот­ки, ще й шию наб'ю!

Лукаш зник, але вер­нув­ся те­пер ду­же швид­ко, не­су­чи ку­сок ков­ба­си, хлiб i го­рiл­ку. По­ча­ли ви­пи­ва­ти й їсти. Розбал­акались iз Пат­рок­лом, i Ро­ман му­сив i йо­му роз­ка­за­ти про свої хо­дiн­ки й шу­ка­ни­ну.

- Жалiю, амi­кус, те­бе. Но не рюм­сай i воз­ве­се­лись: терп­лять i