Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Та, по­ло­жим… Да тольки не бу­деть, долж­но, з йо­го лю­дей.

- От по­ба­чиш, шо бу­де! По­гу­ляє, по­гу­ляє та й вер­неться, бо йо­му iн­шо­го хо­ду не­ма.

- Конешно, вiн би нам так стеж­ку по­ка­зав, що ой-ой! Не­ма луч­че з та­ким ро­бить, що доб­ре се­ло знає, - про­мо­вив Ярош.

- Ще б пак! Ти, ота­ма­не, зве­ли хлоп­цям - не­хай хлоп­цi на­поготовi бу­дуть: днiв зо три по­ми­не, то вiн явиться.

А Ро­ман тим ча­сом iшов ку­ди очi, i го­ло­ва в нього розпад­алася вiд ду­мок. Все ми­ну­ле, все, що вiн про­жив, од­був уже, так мов на­су­ну­ло на нього, знов ожи­ло.

До сол­да­тiв вiн жив до­ма так, як i всi па­руб­ки, i ро­бив щи­ро. Там у ха­зяй­ст­вi й йо­го пра­цi ба­га­то ле­жить. Чи вiн же ви­нен, що те­пер не мо­же по-та­ко­му жи­ти?

Кожен чо­ло­вiк шу­кає кра­що­го, а, жив­ши в го­ро­дi, вiн до­бре по­ба­чив, де те кра­ще. Му­жи­ча ро­бо­та важ­ка, не­чис­та, ча­сом го­лод­на й хо­лод­на. Та ко­жен чорт з те­бе знущається, та не­ма та­ко­го на­чальни­ка, щоб то­бi до пи­ки з ку­ла­ком не лiз! А го­ро­дянське жит­тя не та­ке: i ро­бо­та лег­ша, i мен­ше з те­бе во­ду ва­рять, i за­ро­бi­ток бiльший. От i вiн шу­кав цього за­ро­бiт­ку, шу­кав то­го кра­що­го жит­тя. Ко­ли ж не ща­стить! Анi батько, нi бра­ти не хо­чуть йо­го ро­зу­мi­ти, не хо­чуть до­по­мог­ти йо­му. Як­би во­ни йо­му вiд­да­ли йо­го част­ку, то, мо­же б, вiн уже дав­но чо­ло­вi­ком був. А то приз­ве­ли до то­го. Що хоч з го­ло­ду про­па­дай. Та ще як зганьби­ли! Як­би не втiк - рiз­ка­ми ви­би­ли б! Йо­го - рiз­ка­ми!

Роман зов­сiм не ду­мав про те, що й вiн по­га­но зро­бив, а зга­ду­вав тiльки крив­ду вiд бра­та. Гар­ний брат! Ну, ска­зав би батько­вi - не­хай би батько, як там схо­тiв, по­ка­рав, а то за­раз у во­лость зв'яза­но­го, як реш­тан­та.

Роман зга­ду­вав, як йо­го ве­де­но се­лом з скру­че­ни­ми на­зад ру­ка­ми, як лю­ди по­ка­зу­ва­ли на йо­го пальця­ми!.. I ве­лика злiсть, лю­тiсть зно­ву йо­го об­нi­ма­ла так, як i то­дi, як вiн по­ки­дав своє се­ло. Там то, ма­буть, бу­ло про йо­го балач­ок, усi, ма­буть, ка­за­ли: еч, ду­мав па­ну­ва­ти, а став злодiюва­ти! Знає вiн цих му­жи­кiв! Ра­дi в лож­цi во­ди один од­но­го вто­пи­ти! Прав­ду ка­зав Хви­гу­ровський, що са­мi во­ни гiр­шi за вся­ких зло­дiїв. Так i брат­ви: не вiд­да­ли йо­го част­ки, - од­наково, що вкра­ли її. А як зло­дiй ук­ра­де, дак хi­ба ха­зяїн не мо­же, справ­дi, у йо­го сво­го доб­ра взя­ти? Отак i вiн у бра­тiв мо­же…

Роман, не по­мi­ча­ючи то­го, сам со­бi пе­ре­ка­зу­вав те, що йо­му ка­зав Пат­рокл.

Так… Але че­рез що ж йо­му чо­гось нi­яко­во те зро­би­ти, до чо­го йо­го при­хи­ля­ють?

Грiх во­но, звiс­но, хоч i своє, але та­ким ро­бом бра­ти.

Грiх… це так… А то ще й так: во­ни со­бi там ла­со їдять, теп­ло вдя­га­ються, на пе­чi зи­му ле­жа­ти­муть, а вiн, Ро­ман, мерз­не, го­ло­дує, по­не­вi­ряється тут. Як­би не оцi… зло­дiї, то, мо­же б, i з го­ло­ду про­пав. Хi­ба ж це по прав­дi? I хi­ба не­ма в йо­го пра­ва, щоб си­ло­мiць своє взя­ти? Тiльки своє, тiльки в батька та бра­тiв, - нi в ко­го iн­шо­го вiн не хо­че, а в їх са­мих…

От iще тiльки од­но страш­но. Доб­ре ж, як усе га­разд обiй­деться, а як пiй­ма­ють? Ост­рог, реш­тантськi ро­ти!

Романовi сип­ну­ло по­за шку­рою снi­гом.

I хто йо­го ще знає, що во­но за лю­ди оцей Пат­рокл та Ярош. Мо­же, во­ни ще в та­ку спра­ву йо­го вплу­та­ють… Пев­не, за їми й по­лi­цiя дог­ля­дається, бо вже, ма­буть, знає їх… Що, як­би пi­ти та ви­ка­за­ти на їх? Звiс­но, вiн зап­ри­сяг­ся Па­трокловi нi­чо­го нi­ко­му не ка­за­ти, та хi­ба ж вiн то­дi знав, що то ко­но­во­ди? Од­на­че… хоч би й пi­шов у по­лi­цiю, але свiд­кiв у йо­го не­ма, то нi­чо­го з то­го й не бу­ло б.

А як вiн прис­та­не до їх, то то­дi й йо­му су­да не ми­ну­ти… А втiм… не всi ж i по­па­да­ються… Му­жи­ки в та­ких ви­пад­ках страш­нi­шi за суд. Бо як пiй­ма­ють ко­но­во­да, то вже так йо­го ка­ту­ють, що, бу­ває, тут йо­му й ка­юк.

Нi, не­хай йо­му вся­чи­на! Кра­ще вiн пе­ре­тер­пить якось цей час, хоч на по­ден­ну по­хо­дить, а там, мо­же, яка служ­ба знай­деться, то бу­де вiн чо­ло­вi­ком жи­ти. А то…

Роман пi­шов на ба­зар i став зно­ву на точ­ку. Тiльки не ба­гато вис­то­яв: узя­ли по­пе­ре­но­си­ти ша­фи з од­нiєї квар­ти­ри в дру­гу, та й го­дi, - бiльше й не бу­ло ро­бо­ти. Одiб­рав злотог­о, та ото й усього за­ро­бiт­ку. Вiн йо­го проїв, а спа­ти пi­шов у сад, у те­атр. Уно­чi бiльше мерз, нiж спав.

Другого дня бу­ло ще гiр­ше: нiх­то за весь день i не попит­ав йо­го. На се­лi вже об­ро­би­ли­ся, на­су­ну­ло в го­род парубкiв; ро­бiт­ни­кiв бу­ло бiльше, нiж ро­бо­ти, - не до­тов­пиш­ся. Ро­ман був не ївши до ве­чо­ра. Не ївши пi­шов i но­чу­ва­ти ту­ди, ку­ди й учо­ра. Але як вiн пi­дiй­шов до те­ат­ро­вої шо­пи i по­ба­чив тем­ну сце­ну - мов ве­ли­ку роз­зяв­ле­ну па­щу, - йо­го об­ня­ло хо­ло­дом. Зга­дав, як вiн мерз ми­ну­лої но­чi. То­дi ж хоч не го­лод­ний був, а те­пер… Об­ня­ла йо­го без­на­дiя.

Отак по­не­вi­ряться, му­чи­ти­ся! I че­рез що? Тiльки че­рез те, що бра­ти не схо­тi­ли йо­му вiд­да­ти йо­го ж доб­ра!

Ну, дак вiн сам йо­го вiзьме! Го­дi вже!..

Вiн уже й не ду­мав бiльше нi про грiх, нi про страх. Вiн був го­лод­ний.

Повернувся i пi­шов швид­ко-швид­ко на дру­гий кi­нець го­рода - ту­ди, в Рiв­ча­ки.

III

Другого дня вран­цi Ро­ман iще спав у Яро­ше­вiй ха­тi, як рип­ну­ли две­рi i в ха­ту всу­нув­ся Пат­рокл Хви­гу­ровський. По­важ­ний тез­ко грецько­го ге­роя мав сьогод­нi об­лич­чя квiт­час­тi­ше, нiж зви­чай­но, бо пiд лi­вим оком проц­вi­тав у нього ве­ли­чез­ний си­няк.

- А де це? - кив­нув на си­няк Ярош.

- Ат! - не­хо­тя вiд­ка­зав i мах­нув ру­кою.

- Чи не в Ле­во­на?

Левон - то був таємний шин­кар i по­мiч­ник уся­ким зло­дi­ям, що в йо­го зби­ра­ли­ся пи­ти.

- А то ж де хi­ба є та­кi ска­же­нi? - од­по­вiв пи­тан­ням Па­трокл.

- Должно, уп'ять з Лев­ди­ком?

- Не з яким же ди­яво­лом! - од­ка­зав Хви­гу­ровський, ходяч­и по ха­тi ту­ди й сю­ди.- Сто­чор­то­ве опу­да­ло смiє сi­ка­ти­ся! Ну, я ж йо­му й дав.

Проходячи проз Ро­ма­на спля­чо­го, морг­нув на нього:

- А що, не ка­зав я? Тут уже! Хо­дiм лиш у сi­ни!