Серед темної ночі - Борис Грінченко

- I ти вiв йо­го зв'яза­но­го… че­рез се­ло в во­лость?

- А то ж би нiс чи вiз на со­бi?

I вiд­ра­зу всi очi по­вер­ну­ли­ся до ста­ро­го батька. Вiн ус­тав бi­лий, увесь трем­тя­чи, як лист пiд вiт­ром, i звiв уго­ру про­ти Де­ни­са ру­ку.

У ха­тi зро­би­лось так ти­хо, мов усi пе­рес­та­ли й ди­ха­ти.

- Бодай же ти до­вi­ку був…

Але сло­во прокльону спи­ни­ло­ся на ус­тах у без­щас­но­го батька, i вiн, як сто­яв, упав на стiл го­ло­вою i зап­ла­кав ста­рими, тяж­ки­ми, як ка­мiнь, як огонь, пе­ку­чи­ми сльоза­ми.

- Так ме­не зганьбив!.. Увесь рiд наш чес­ний так зганьбив!.. Бра­та не по­жа­лiв!.. Хоч би ме­не, ста­ро­го, по­жалiв!.. Мою ста­ру го­ло­ву та­ким со­ро­мом, та­кою ганьбою пок­рив!..

I нi сло­ва бiльше. Тiльки чу­ти бу­ло, як ма­ти хли­па­ла, стояч­и в кут­ку бi­ля две­рей. По Зiнько­во­му об­лич­чю ко­ти­ли­ся сльози…

Частина друга. СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА

I

Вийшовши Ро­ман з во­лос­тi, по­вер­нув знов у го­род.

Ще нi­ко­ли вiн не був та­кий лю­тий на бра­та й на се­лян, як те­пер.

Йому, був­ши вже не прос­тим му­жи­ком, заз­на­ти та­кої ганьби, та­ко­го со­ро­ма пе­ред цi­лим се­лом!

I все че­рез йо­го, че­рез цього кля­то­го Де­ни­са! Як­би вiн йо­го за­раз отут, се­ред шля­ху, стрiв - за­да­вив би йо­го, роз­топтав би, як га­ди­ну!

Та гар­нi й батько з Зiньком, по­ту­ра­ючи та­ко­му хамлет­овi, як Де­нис. Во­ни мог­ли б од­дi­ли­ти йо­го, Ро­ма­на, да­ти йо­му що тре­ба, - вiн би пi­шов од них, i нi­чо­го б то­дi не бу­ло.

А те­пер!..

Та всi во­ни, всi йо­му за шку­ру са­ла за­ли­ли!... Всi цi муж­лаї кля­тi!

Вiн по­вер­нув­ся до се­ла, що вже по­ри­на­ло в до­ли­нi, визир­аючи з-за гор­ба со­лом'яни­ми пок­рi­велька­ми, з бi­ли­ми ди­ма­ря­ми, роз­ки­да­ни­ми се­ред яс­но-зе­ле­них куп гус­тих верб i тем­но­го лис­ту сад­кiв. Зняв ку­лак уго­ру, i крiзь за­тисненi зу­би ви­ле­тiв який­сь пiвз­вi­ря­чий згук лю­тос­тi й зне­на­вис­тi! По­вер­нув­ся i пi­шов швид­ко-швид­ко.

Довго йшов, по­ки хоч тро­хи вти­хо­ми­ри­ло­ся сер­це i мiг ду­ма­ти i про щось iн­ше.

Що са­ме вiн за­раз ро­би­ти­ме в го­ро­дi?

У ки­ше­нi в йо­го бряж­ча­ло тро­хи гро­шей, - зос­та­лось од по­пе­ред­нiх кра­дi­жок, - але їх не мог­ло ста­ти на­дов­го.

Ет! Там вид­но бу­де! Сту­ка­ти­ме скрiзь, - десь та вiдчиниться.

Але як вiн увiй­шов у го­род i про­хо­див вузькою ву­ли­цею, пог­ля­да­ючи на не­ве­лич­кi од­но­по­вер­хо­вi бу­ди­ноч­ки, пообб­иванi дош­ка­ми i по­ма­за­нi сi­рою фар­бою, то не знав, у якi са­ме две­рi має по­ча­ти сту­ка­ти. Всi бу­ли од­на­ко­во не­привiтнi, од­на­ко­во замк­не­нi вiд кож­но­го чу­жо­го.

I так iшов усе да­лi, аж по­ки дiй­шов до не­ве­ли­ко­го ба­за­ру, зас­мi­че­но­го, за­ха­ра­ще­но­го шо­па­ми й рун­дуч­ка­ми, обставл­еного ве­ли­ки­ми й ма­ли­ми ба­ка­лi­ями та крам­ни­ця­ми. Цi ба­ка­лiї й крам­ни­цi на­дих­ну­ли йо­му дум­ку: а що, як­би ту­ди в при­каж­чи­ки?

Недовго ду­мав i зай­шов за­раз же у ве­ли­ку ба­ка­лiю. Там бу­ло кiлька по­куп­цiв, i кра­мар­чу­ки ме­ту­ши­лись, поспiшаюч­ися все по­да­ти, не ба­рив­ши по­куп­ця. Один пiд­бiг i ду­же ввiч­ли­во оз­вав­ся до Ро­ма­на:

- А вам что угод­но?

- Та ме­нi ха­зяїна.

Обличчя в кра­мар­чу­ка за­раз од­мi­ни­ло­ся, ско­ро виявил­ось, що це не по­ку­пець. Вiн нед­ба­ло кив­нув ру­кою на висок­ого ху­до­го чо­ло­вi­ка, що сто­яв за ка­сою:

- Он!

Роман пi­дiй­шов до ха­зяїна, поз­до­ров­кав­ся.

- А що ска­же­те?

Роман по­чав був ка­за­ти, але ще й не до­ка­зав усього, а вже ха­зяїн за­ма­хав ру­ка­ми:

- Не нуж­но! Не нуж­но! У нас усi при­каж­чи­ки єсть.

Роман вий­шов з цiєї крам­ни­цi i по­давсь у дру­гу. В дру­гiй ха­зяїн спи­тав:

- А ре­ко­мен­да­цiї єсть? - Цього в Ро­ма­на не бу­ло.

- А по ка­кой час­тi ви слу­жи­ли? - Ро­ман од­ка­зав, що швей­царом.

- Та нi, по тор­го­вой час­тi… чи в ба­ка­лей­ной, чи в мануф­актурi?

- Та я по тор­го­вой савсьом не слу­жил.

- Е, дак ви нам не пiд­хо­ди­те, - вiд­ка­зав ха­зяїн i одвернувся­ у дру­гий бiк.

Роман вий­шов зно­ву без нi­чо­го. Але вiн уже на­ва­жив­ся по­хо­ди­ти сьогод­нi по крам­ни­цях i по­чав за­хо­ди­ти в кож­ну пiд­хо­жу по чер­зi. Зде­бiльшо­го нi­де не тре­ба бу­ло прикажч­ика, а як ча­сом i не вiд­си­ла­но йо­го вiд­ра­зу, то за­раз же ви­являлося, що вiн тор­гов­лi не знає, i пiс­ля цього вже го­дi й го­во­ри­ти. Обiй­шов­ши так де­сят­кiв тро­хи не зо два крам­ниць, Ро­ман по­ба­чив, що тут йо­му не­ма чо­го спо­дi­ва­ти­ся. Тре­ба бу­ло це об­ли­ши­ти.

Почувся на вто­му й го­лод. Ку­пив на ба­за­рi хлi­ба, тут же сiв на рун­дуч­ку їсти. Ба­зар був по­рож­нiй, бо бу­ло вже пiз­но i день не ба­зар­ний. Ко­ли-не-ко­ли тiльки пе­рей­де засмiчени­м май­да­ном який чо­ло­вiк, але нiх­то не зай­мав Ро­ма­на. Мiг їсти як хо­тiв по­ма­лу i ду­ма­ти скiльки хо­тiв.

Думав усе про од­но. Завт­ра пi­де по па­ла­тах то­що: чи не тре­ба там сто­ро­жа. Не ду­же до впо­до­би Ро­ма­но­вi бу­ло те сто­ро­жу­ван­ня, та вже лiп­ше це, нiж нi­чо­го. Пi­шов би й сьо­годнi, та пiз­но: з усiх па­лат чле­ни вже по­роз­хо­ди­ли­ся. Щоб так-сяк до­бу­ти день до ве­чо­ра, по­хо­див по го­родських бульва­рах, по­чи­тав на стов­пах афi­шi та iн­шi опо­вiст­ки та роз­пи­тав­ся, де тут є "ноч­лiж­ний дом". Ско­ро по­ча­ло ве­чорiти, пi­шов у той "дом" но­чу­ва­ти за три ко­пiй­ки.

Не спо­до­ба­лось йо­му там. Ве­ли­ка свiт­ли­ця бу­ла та­ка не­чиста й тем­на, що лiп­ше бу­ло б її тем­ни­цею зва­ти. На стiн­ках ко­лись бу­ли шпа­ле­ри, але це бу­ло ду­же дав­но, бо те­пер од них по­зос­та­ва­ли­ся тiльки де-не-де ве­ли­кi й ма­лi клап­тi. Об­дер­тi стi­ни бу­ли та­кi за­не­ха­янi, обпльова­нi, по­ма­за­нi роз­дав­ле­ни­ми бло­щи­ця­ми, що Ро­ма­но­вi гид­ко бу­ло на їх ди­ви­ти­ся. Чор­нi, за­топ­та­нi гря­зею по­мос­ти поп­рог­ни­ва­ли. У вiк­нах най­ниж­чих ши­бок зов­сiм не бу­ло: їх так час­то би­то, що ха­зяїн по­за­ту­лю­вав там до­щеч­ка­ми. По всiй ха­тi сто­яли ши­ро­кi ос­ло­ни з де­рев'яни­ми при­го­ло­ва­ча­ми - i се­ред ха­ти, й по­пiд стi­на­ми. Кот­рi бу­ли по­рож­нi, а на кот­рих, на яко­мусь дран­тi, си­дi­ли або ле­жа­ли лю­ди. Пiд чор­ною вiд са­жi сте­лею ви­сi­ла по­га­ненька лам­па i лед­ве ос­вi­чу­ва­ла тьмя­ним свi­том цей при­ту­лок людсько­го вбозт­ва.-

Роман обiб­рав со­бi по­рож­нiй ос­лiн пiд стi­ною в кут­ку.

Скинув пальто, пос­лавсь i мовч­ки лiг. Ще бу­ло ра­но спа­ти, i вiн, ле­жа­чи, по­чав роз­див­ля­ти­ся, се­ред яке товариство­ пот­ра­пив. Бу­ли ста­рi, зов­сiм си­вi дi­ди, бу­ли здо­ро­вi, ду­жi лю­ди i хлоп­цi ро­кiв шiст­над­ця­ти-сiм­над­ця­ти. Прос­тої сiльської оде­жi бу­ло ма­ло, бiльше вся­ке го­ро­дянське вбран­ня. Якi си­дi­ли або ле­жа­ли са­мi со­бi, а якi куп­ка­ми, роз­мов­ля­ючи, - пев­не, знай­омi. Он не­да­леч­ке троє лагод­яться ве­че­ря­ти: по­розк­ла­да­ли пе­ред се­бе на якiй­сь ганчiрц­i по­рi­за­ний хлiб i ков­ба­су, а один зруч­но ви­би­ває з пля­шечки за­тич­ку, вда­рив­ши дном пляш­ки об до­ло­ню. Притул­яє пляш­ку до гу­бiв, i Ро­ма­но­вi чуть, як булькає го­рiл­ка. Над­пив­ши тро­хи, пе­ре­дає дру­го­му… Ро­ма­но­вi по­чи­нає страш­но хо­тi­ти­ся ви­пи­ти