Серед темної ночі - Борис Грінченко

третього, бас­ко­го же­реб­ця, вер­нув­ся зно­ву. Ви­вiв­ши йо­го, за­чи­нив кiн­ни­цю i при­ту­лив при­бой, - мов нi­чо­го не зай­ма­но. Тим ча­сом то­ва­ри­шi вже бу­ли вер­хи в про­вул­ку. Ро­ман по-ха­зяй­сько­му по­за­чи­няв за со­бою во­ро­та, ду­ма­ючи: "А то як ки­нуть, то ще сту­кач по­ба­чить".

Скочив на ко­ня, i всi троє ти­хо по­су­ну­ли про­вул­ком. Те­пер уже го­ро­да­ми не пе­рес­ко­чиш - тре­ба бу­ло їха­ти вулицею. То бу­ло най­гiр­ше. Але сон при­гор­нув усе се­ло. Нi­де нi ля­леч­ки, нi­що не ше­лес­не. Тiльки чуть бу­ло, як по хлi­вах чми­хає то­ва­ри­на. Сту­кач десь сту­кав, та да­ле­ко. Гавк­ну­ла бу­ла раз-два чи­ясь со­ба­ка. Сер­це в Ро­ма­на стис­ло­ся, мов пе­рес­та­ло ози­ва­ти­ся в гру­дях. Дух за­би­ло. Але со­ба­ка ма­ла по­га­ний нiс i не до­чу­ла­ся чу­жо­го. За­гар­ча­ла та й за­мовк­ла. А ву­ли­ця бу­ла все дов­га, без мi­ри дов­га. Та­кою дов­гою во­на нi­ко­ли Ро­ма­но­вi не зда­ва­ла­ся. Двi пе­рiї пок­рi­вель тяг­лися скiльки вид­но i зни­ка­ли в тем­ря­вi. Зда­ва­ло­ся, що їм i там не­ма краю. Ось Ми­ко­ли­на ха­та… Се­ме­но­ва по­вiт­ка… Як да­ле­ко ще… Ро­ман уда­рив би ко­ня, по­ле­тiв би з усiєї си­ли, але не мiг цього зро­би­ти, му­сив їха­ти ти­хо слiд­ком за ота­ма­ном… За­ма­ячи­ла Кос­тен­ко­ва клу­ня… За нею ще три дво­ри… Ось уже й ос­тан­ню ха­ту вид­ко…

- А хто це? Стiй!

Висока пос­тать ураз ви­яви­лась се­ред тем­ря­ви пе­ред Яро­ше­вим ко­нем i вхо­пи­ла йо­го за вуз­деч­ку. Ро­ман побачив, як Ярош, не спи­ня­ючись, зняв уго­ру ру­ку з швор­нем i вда­рив униз. Чо­ло­вiк зас­тог­нав i впав бi­ля ко­ня. Зно­ву зве­лася ру­ка, шво­рiнь упав ко­не­вi на бiк. Кiнь рво­нув­ся i по­летiв на­пе­ред, за їм два iн­шi. Ро­ман при­пав до гри­ви, б'ючи но­га­ми ко­ня в бо­ки. В один мент опи­ни­ли­ся за се­лом, як ви­хор по­ли­ну­ли рiв­ним шля­хом. Аж вi­тер у ву­хах свис­тiв.

Добре ви­го­до­ва­нi ко­нi гна­ли з усiєї си­ли i бiг­ли дов­го. Пе­рес­ко­чи­ли верс­тов з п'ять. Ярош при­пи­нив сво­го ко­ня i пус­тив йо­го хо­дою, щоб да­ти хви­ли­ну вiд­по­чин­ку. Ро­ман та Пат­рокл пiд'їха­ли до нього.

- Чорт йо­го знає, по­га­на шту­ка! - ска­зав Хви­гуровський.

- Що? - спи­тав Ярош.

- Та оцей сту­кач. По чо­му ти йо­го вда­рив?

- По чо­му!.. Чорт!.. По то­му, по чо­му прий­шлось, - по го­ловi!

I зно­ву пог­нав ко­ня.

Романовi ста­ло мо­то­рош­но. Нев­же це чо­ло­вi­ка вби­то? То­дi йо­му зда­ва­ло­ся, що Ярош уда­рив сту­ка­ча по ру­ках, щоб вир­ва­ти­ся вiд нього. Але як по го­ло­вi i той упав…

Звернули з шля­ху i пог­на­ли улi­во­руч. До­ро­га збi­га­ла в яр. Ку­ди це во­ни? Ро­ман сил­ку­вав­ся вга­да­ти, пiз­на­ти, що це, i якось не мiг. За­ма­ячи­ла ку­па де­рев, да­лi ха­та ве­ли­ка… Пiз­нав-та­ки: Га­по­нiв ху­тiр.

Якийсь Га­пон тут жив. Як йо­го зва­ли справ­дi, Ро­ман не знав, а всi на­зи­ва­ли Га­по­ном. Та­ке со­бi: нi пан, нi му­жик. Мав свiй ху­то­рець, трош­ки ха­зяй­ну­вав… Щось про йо­го лю­ди го­мо­нi­ли, та Ро­ман те­пер не мiг iз­га­да­ти. Чо­го ж во­ни ту­ди їдуть?

Пiд'їхали до дво­ру. Ярош ско­чив з ко­ня, сам од­чи­нив во­рота i впус­тив то­ва­ри­шiв у двiр. Пi­дiй­шов до ха­ти i по­чав сту­ка­ти в вiк­но:

- Одчини!

Мабуть, ха­зяїн пiз­нав, чий го­лос, бо за­раз вий­шов, накин­увши на­опаш­ку сви­ту.

- Ти, Яро­ше?

- Атож.

- А хто ж з то­бою?

- Патрокл Сте­па­но­вич та ще хло­пець… но­ва­чок.

- А що?

- Троє доб­рих, одка­зав Ярош.

- Звiдки?

- З Диб­лiв… од Си­ва­ша Пи­ли­па.

- Можно до завтрього?

- Нє, ка­тай за­раз. Твої хлоп­цi до­ма?

- Дома. А хi­ба що?

- Нещасливо слу­чи­лось: до­ве­лось од­би­ваться.

- Погано, цмокнув Га­пон.- Тре­ба, ко­ли так, поспi­ша­тись. Зай­де­мо в ха­ту?

- Нє, -вiдказав Ярош, - не ру­ка: нам луч­че те­пер дальше од вас буть.

Тим ча­сом Хви­гу­ровський з Ро­ма­ном за­ве­ли ко­нi у хлiв.

- А для ка­ко­го де­ла? - пи­тав Ро­ман у Пат­рок­ла.

- А що ж ми са­мi їх бу­де­мо вес­ти? Ми гай­да до­до­му. А тут то­ва­рист­во i од­ве­де, i про­дасть, а ми гро­ши­ки по­лу­чи­мо. За­раз як чкур­нуть, то до свi­ту верс­тов за шiст­де­сят бу­дуть.

Пiдождали тро­хи Яро­ша, по­ки вiн ниш­ком роз­мов­ляв iз Га­по­ном, i пiш­ли швид­ко на­зад. Не­за­ба­ром вий­шли на шлях до го­ро­да.

- Чуєш, на­шi ко­нi поїха­ли, - ти­хо про­мо­вив Пат­рокл до Ро­мана.

Роман прис­лу­хав­ся i по­чув справ­дi ту­пiт кiнський уни­зу в яру.

- Молодцi, що не ба­ряться, - ска­зав Ярош.

Усi змовк­ли, бо всiх об­ня­ла дум­ка про сту­ка­ча. Най­бiльше ця дум­ка тур­бу­ва­ла Ро­ма­на. Вiн сам на се­бе ли­хий був. Зва­жив­ся на це дi­ло, i за­раз же й вид­ко, яке во­но поган­е. А що, як Ярош убив чо­ло­вi­ка? Уже ж шу­ка­ти­муть, а як най­дуть… Не ми­неш ка­тор­ги, Си­бi­ру.

А втiм… не та­кий страш­ний чорт, як йо­го ма­лю­ють. Не кож­но­го ж i лов­лять. Мо­же, ще так ми­неться.

Тiльки вже не тре­ба то­ва­ри­шу­ва­ти з Яро­шем та з Па­троклом. Хай їм бiс! Вiд­бе­ре свою част­ку з батько­вих ко­ней та за­раз же й пi­де со­бi геть од них.

Шляхом проз їх проїха­ли якiсь се­ля­ни, то­рох­тя­чи возами, - ма­буть, у го­род на ба­зар.

- От як­би цi кла­по­ухi стульту­си зна­ли, звiд­ки ми йде­мо! - ска­зав Пат­рокл.- Ото б то­дi бу­ло! Пост­раж­да­ли б ми за прав­ду!

- Какую прав­ду? - спи­тав Ро­ман.

- А та­кую! Як­би во­ни зна­ли, звiд­ки ми йде­мо, то зна­ли б, що ми заб­ра­ли ко­ней, i це бу­ла б прав­да, i за цю прав­ду во­ни б нам бе­бе­хи по­вiд­би­ва­ли. От i страж­дан­ня за прав­ду!

Роман та Ярош за­ре­го­та­лись. Усi троє по­ча­ли ве­се­ло ба­зi­ка­ти. Ро­ман зов­сiм за­був про свої стра­хи, мов нi­чо­го й не ста­ло­ся.

Уже зов­сiм роз­вид­ни­лось, як во­ни ввi­хо­ди­ли в го­род. Щоб їх не по­мi­че­но вку­пi, ко­жен пi­шов сам со­бi iн­шою ву­лицею. Але Ро­ман прий­шов та­ки до Яро­ша, i вдвох iз їм спа­ли дов­го - аж до пiвд­ня.

Уставши, Ро­ман пi­шов на то­чок, - не так щоб за­ро­би­ти, а бiльше, щоб не ду­же ба­че­но йо­го в Яро­ша. Вiн по­чу­вав­ся якось чуд­но. Оце й нi­чо­го не­на­че, а тiльки все мов щось му­ляє йо­го, i та­ке не­гар­не якесь, не­лю­бе… I сам не знає що, аж по­ки зга­дає: це ж тая кра­дiж­ка… Так мов во­на на йо­му вис­не. Не ска­за­ти, щоб йо­му бу­ло со­ром чи щоб вiн на грiх по­чу­вав­ся, а тiльки по­га­но, що мов довб­ню над со­бою чуєш: от-от ви­явиться… от-от щось по­га­не, важ­ке станеться…

Минув день, i вже про їх спра­ву пiш­ла по­го­лос­ка, i на ба­зарi роз­ка­зу­ва­но, що ко­но­во­ди вби­ли чо­ло­вi­ка. Ро­ман ска­зав про це Яро­ше­вi.

- Пустяк! - од­ка­зав той.- Сьогод­нi з тих країв був знакомий чо­ло­вiк. Сту­кач жи­вий. Тiльки па­мо­ро­ки за­би­ло, як уда­рив. Ка­жуть, як упав, то ле­жав дов­го, бо та­ки тро­хи й голов­у… Та ви­чу­хається!..

Романовi по­лег­ша­ло: хоч чо­ло­вiк жи­вий. А