Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Де бо нема державницького, національного патріотизму, беззастережної відданості своїй нації, своїй державі – який може бути порядок у такій державі! Та навпаки – воля у такій державі для зловживань, мафії, корупції, для розбою, для збиткувань, для наруги над більшістю людей. Так, директор заводу усе можливе зробить, щоби його завод став нерентабельним, щоб зупинився. Рештки ж підприємства можна потім приватизувати, розпродати, розтягти, розкрасти… Що – наявні у такому директорові гальма патріотизму, відданості державі? О, якби були вони наявні… Скільки підприємств, що щезли з промислової карти України, працювало б і сьогодні, і скільки працівників не було б викинуто, власне, на вулицю! Ось і на такому прикладі простежується роль патріотичного начала, яке надаремно уявляється комусь лише гучним, декларативним.
Ну, а тим часом, доки ми тут, у себе, сперечаємось про національну ідею, у кожній нормально облаштованій та нормально освіченій державі світу вона, національна ідея, як кажуть, повним ходом працює, зміцнюючи і посилюючи ці держави. Чи ж не повчімося, нарешті, у них? У тієї ж Франції, Японії, Чехії, Польщі, Фінляндії, у держав колишньої совєтської Прибалтики.
Та, схоже, у провідних штабах держави цього роду освіченості, на жаль, не вистачає. Ось два приклади, як кажуть, за контрастом.
Перший – святкування чергової річниці Незалежності у столиці. Здавалося, весь Київ, здавалося, пів-України прийшло на Хрещатик, майдан Незалежності, на прилеглі вулиці. Була то переважно молодь, яка настільки ентузіастично сприймала свято, що тільки вкрай зачерствілий чоловік не омолодився б у цьому ентузіазмі своєю душею та, певне, і тілом. Треба було чути оте тисячоголосе скандування: "Україна – Україна – Україна!" або оте: "Київ – Київ – Київ!" Хтось, між іншим, розпочинав: "Киев!", але коли його виправляли іншим криком – "Київ!", він враз те підхоплював, і вже весь Хрещатик скандував по-українськи, материнською мовою, до якої так непросто, так драматично, а все ж власне інстинктивно проривається молодь, якій хто-хто, а саме молодь сьогодні не чинить спротиву, яку поволі, надто поволі, а все ж заронює у свою свідомість, свою душу. У цьому – велика наша національна надія. Тож як необхідно оці зерна, оце паростя дбайливо, найдбайливіше берегти, розвивати!
Та ось – саме за контрастом – інший приклад, який засвідчує, як саме на державному рівні здійснюються кроки, які перешкоджають пробудженню національної свідомості, власне, спроможні хіба що затемнити її.
Отже, для обговорення на традиційних серпневих педагогічних конференціях міністерство освіти рекомендувало проект державних освітніх стандартів (санкціонований координаційною радою у складі О.Савченко, С.Гончаренка, Ю. Мальованого, П.Толочка та ін.), що має за мету зорганізувати вивчення всіх шкільних дисциплін за певними укрупненими галузями, а саме: українська мова як державна, словесність, художня культура, суспільствознавство, природознавство, математика, фізична культура і здоров’я, технології.
На перший погляд, йшлося нібито про потрібну справу, тим більше, що в документі як окрему галузь виділено українську мову, що і понині не здобула у нашій системі освіти, надто у вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації, а також у системі професійно-технічної освіти належного їй місця. Та водночас уважний аналіз документу засвідчує його вкрай вразливу, я сказав би – образливу для кожного українця тенденційність, що її не може заступити навіть ширма мови. Цілковито бо випали з "галузей" принципово важливі предмети, що несуть найбільше українознавче навантаження. Випали – історія України, українська література, географія України… Можна, правда, здогадуватися: вміщуються вони у "галузях" "словесність", "суспільствознавство", "природознавство". Тільки ж чому це, з яких причин і з якою метою вони "розчинилися" у чомусь аморфному, національно безликому, скосмополітизованому? Ось хоч би та ж "словесність" – яка це, постає питання, словесність, якого народу чи народів, яке місце в ній власне української словесності? Відповідей на ці запитання у проекті годі було віднайти. Можна лише здогадуватися, як старанно і , очевидно, не без певних політичних спонук, автори проекту прагнули уникнути позначення "зарубіжна" для виокремлення власне "української" – як-от "зарубіжна історія та культура". А раптом образиться близьке зарубіжжя, звичайно ж, російське, за те, що воно є … зарубіжжям…
Отже, виникає сумнів: а що корисного міг дати для освітньої практики оцей суто чиновницький, міністерсько-академічний винахід – розподіл навчальних предметів за "галузями"? Новація це насправді чи кабінетна ідея, що лишень імітувала оновлення нашої освіти?
Я особисто схиляюся до останнього з цих тверджень і категорично не згоджуюся з подібним знівелюванням у наших освітніх програмах предметів, що їх у кожній цивілізованій державі виділяють на першому місці. А це – національна мова, національна історія, література, культура… Відома, до речі, й галузь, що органічно їх об’єднує, – українознавство. Українознавство як комплекс дисциплін, що мають найяскравішу національну наснаженість, і водночас українознавство як окрема інтегрована дисципліна, що вивчається сьогодні (і це тенденція, яку на рівні держави всіляко слід підтримувати) у сотнях навчальних закладів України. Шкода, що про предмети, які насамперед формують націю, пробуджують її енергію і дух, автори проекту "забули". І що сказати з приводу цього "забуття"? Хіба що те, що це якраз і є та позиція, яка не узгоджується з потребами українського державотворення, є просто шкідливою. Всеукраїнське педагогічне Товариство ім. Гр. Ващенка, як і "Просвіта", як і керована акад. П. Кононенком асоціація "Україна і світове українство" та, сподіваюся, й інші патріотично-державницькі організації наважені все зробити [1], аби застерегти міністерство від прийняття поквапливого рішення.
До речі, раз я вже згадав про освіту, то є і такі вже прийняті, вже діючі рішення, які просто негайно необхідно відмінити. І найперше, що ще раз тут згадаю, – лиходійну Постанову Кабінету Міністрів за № 1033, яка спричинила просто обвальну руйнацію нашої освіти.
І то добре, якщо освітянське начальство в регіонах не виявляє запопадливості у виконанні цієї – прямо скажу – антидержавної, антинаціональної постанови. Як це роблять, наприклад, у Києві, Міжгірському районі на Закарпатті, де я побував, тощо. (До речі, був я свідком свого роду свята у тому Міжгірському районі: у серпні 1997 року вчителям виплатили заборговану заробітню платню ще за вересень 1996 року… – ось той жахливий стан, у якому перебуває сьогодні освіта, ось ця економія держави на власному мізкові!)
Отже, мудрість освітянського керівника – в області, районі, на рівні директора – полягає у тому, щоб не виявляти запопадливості у виконанні згаданої постанови. Одначе скільки ж скарг надходить з місць, в тому числі і на моє ім’я як голови Всеукраїнського педагогічного Товариства, з того приводу, що виконання постанови перебуває під контролем, що її виконання вимагають.
Що робити, запитаєте? Я вважаю, що усіма силами, всією свідомою громадськістю мусимо вимагати відміни, або принаймні істотного пом’якшення, або бодай призупинення цього драконівського документу, що став одним з вершинних "здобутків" Кабінету Міністрів. Треба все зробити, аби цю фатальну, кричущу дію супроти освіти невідкладно відмінити. І я думаю, що чим більше було б протестів з цього приводу, тим більше шансів на зліквідування руйнівного документу. Не мовчіть, шановні освітяни, не гадайте, що те зробиться саме по собі, – не ту бо маємо, на жаль, державу, у якій панував би розум.
Одначе – якщо в нас усе пробуксовують і пробуксовують реформи, якщо, по суті, не кращає життя, якщо зверху приймаються ухвали на взір тієї, про яку щойно згадано (на жаль, її дію фактично подовжив Президент своїм указом від 21 січня 1998 р. , який санкціонував "здійснити заходи щодо перегляду мережі закладів і установ бюджетної сфери та чисельності їх працівників, виходячи з можливостей відповідних бюджетів" – а які можливості останніх?), – то все ж таки: чи існує якийсь колективний інтелектуальний мозок, який дав би спрямування нашій нації, вказав, як саме належить її виводити з глибокої економічної і духовної кризи? На моє переконання, такий мозок, який має, одначе, лише інтелектуальну, а не реальну владу, є, і я в цьому впевнився на вже згаданому Світовому Форумі Українців.
Можна було що завгодно й прочитати, і почути про цей Форум. Те, що він був кепсько зорганізований? – правда. Те, що ледь не в дусі тоталітарних часів було проведено вибори Української Всесвітньої Координаційної Ради – вищого органу українства світу? – також правда. (До речі, я також обраний у числі чотирнадцяти осіб з України до цієї Ради, але намарне пробивався до трибуни, щоб заявити про крайню недемократичність голосування "списком"). …
Та попри все, великою неправдою, тиражованою деякими органами масової інформації, є те, буцімто цей Форум – то загалом марна трата коштів (до речі, зарубіжні делегати проїзд оплатили самі), буцімто все те нагадувало партійний з’їзд, буцімто таких форумів взагалі більше не потрібно. Не можу я з цим згодитися, і я навіть вважав би, що світовому українству потрібно збиратися не один раз на п’ять років, а, хай і значно скромніше, кожні два-три роки.
Суть же Форуму, його результат, зрозуміло, не в організаційних речах, а в ухвалах, резолюціях, інших документах цього зібрання. І скільки там, до речі, міститься саме конкретики, скільки рекомендацій, що та як саме належить зробити, аби якомога скорше вийшла Україна з похмурої смуги економічної, національної, політичної та духовної кризи. Власне, з мого погляду, є то розгорнутою програмою для дій і Президента, і Кабінету Міністрів, і Верховної Ради. І мало би те сприйматися як наказ для них. Адже світове українство має повні, стовідсоткові підстави, аби і наказувати, і вимагати порядку на своїй землі, з тим, щоб вона повнилася зичливими усмішками, а не болісними зойками більшості громадян. І то є, власне, обов’язок усіх владних структур держави – таки чути ці вимоги, таки дбати про їх максимально повне виконання.
