Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Повноправно увійти до нього ми зможемо лише за умови, коли зсолідаризовано протиставимо себе різним недругам України, коли відчуємо себе сильною не стільки економікою, скільки духом нацією.
7. Хто дослухається світового українства?
"Звелося літо і не знать, як день за днем минув", як сказав би український класик Яків Щоголів, і з настанням осені якось особливо відчутно, як набувають гостроти загальносуспільні, загальноукраїнські проблеми, як вступає у фазу все більшого посилення політична боротьба, як все виразніше проявляються позиції тих, котрі хочуть будувати незалежну Українську державу, і тих, котрі її не хочуть або ж хочуть створення у ній ще одного синоніму Росії – щодо орієнтирів політики, культури, мови. А ще, на велику біду, триває боротьба між різними гілками влади, найперше – президентською і законодавчою, і ось ми вже є свідками: заклики оголосити імпічмент Президентові, баталії довкола виборів.
Ох, ці вибори! Кажуть, є між нашим урядом та Президентом повне порозуміння. Тільки аби ж те порозуміння стосувалося взаємної турботи про те, як швидше та як краще підняти з економічного й духовного занепаду наш терплячий люд, а не про те, як закріпитися при владі та як гарантованіше перемогти на виборах. Вже не кажу про депутатів, чиє пряме покликання – творити необхідні для держави закони – також заступає передвиборна суєта.
З цього погляду вибори у моєму власному сприйманні – то правдиве суспільне нещастя. І прогнози мої на найближчу перспективу не надто веселі: поменшає турботи про реальні, життєво невідкладні справи, побільшає риторики, запевнень, популізму, а разом з цим – і фальші, й спекуляцій, і демагогії, і окозамилувань, і підкупів, і загравань з нами, посполитими… Я вже не кажу про те, як недешево всі ці політичні ігрища кожному з нас обходяться, скільки наших грошиків з’їдають різні передвиборні фонди та фондики.
Знаєте, я навіть впевнений, що весь цей час триватиме не стільки діяльність, спрямована на виведення України з кризи, скільки – даруйте – імітація цієї бурхливої діяльності, вірніше – бурхлива імітація діяльності.
І особливо прикро, що про ту сферу, про яку я веду мову, а саме – про сферу духовності, освіти, культури – на цей доволі ще тривалий час фактично забудуть, хоча, звичайно, і обіцятимуть нам, й апелюватимуть до нас повсякчас – як же без інтелігенції, без освітян виграти ті чи інші вибори? Будемо, отже, ми й агітаторами, і пропагандистами, і, немов наркотиком, самі себе втішатимемо: ну, та ж ось вибори відбудуться, почекати треба, не час нині, все-все краще – після виборів… Хоча, щоправда, й після виборів, мабуть, ще раз додамо самі собі наркотика: мовляв, треба зачекати, доки новообрані увійдуть у свою роль, доки освояться…
Ох, і терпляча ж ми нація, ох, і терпляча! І я хочу підкреслити, що якщо ходити нам на різного роду вибори, то тільки усім миром, усім без винятків, аби, нарешті, заявити тверду народну волю.
Даруйте цей не вельми оптимістичний вступ. А головна його причина в тому, що там, зверху, у владних структурах, відсутня енергія руху, енергія поступу, яка всіма нами відчувалася б, яка передавалася б кожному з нас без винятків, усій нашій нації. Натомість – так звані розборки між гілками влади, взаємозвинувачення, вправи у словесній дошкульності…
Знаєте, це і дратує, і просто стомлює. Стомлює ця імітація реформ, турботи про ту ж таки найближчу мені духовну сферу, про духовне відродження України й українства.
Хто винен? – раз-по-раз постає запитання. Ось на Другому Світовому Форумі Українців доповідач заявив: винні ми усі, винен кожен з нас. Ніби все й правильно, бо хто, й справді, скаже, що виклався вже до кінця, що виявив максимум трудової, громадянської енергії? І водночас – як це все обеззбройливо, як антипедагогічно! Стан справ, повторюю, дійсно залежить від кожного з нас, але чи від усіх однаковою мірою? І хіба не в першу чергу залежить він від тих, хто безпосередньо приводить у рух маховика загальногромадянської дії, загальнонаціонального поступу? Ось саме тут і вбачається мені щонайслабша ланка нашої суспільної влаштованості. Це бо ми у марксизмі навчилися знову ж таки наркотичного забарвлення переконаності: мовляв, народ – творець історії, народ – рушій прогресу і т. д. Народ, і справді, каже своє найвагоміше слово на найкрутіших поворотах історії. Та взявши в цілому – хіба не мав рації Д. Донцов, коли стверджував, що народ, маса йде туди, куди його ведуть проводирі – каста проводирів, правляча каста, інтелектуальна еліта?
Яка вона в нас, ця каста? Як і куди спрямовує? Наскільки глибоко наше реальне становище її цікавить? Наскільки проймається тим, що болить кожному?
Тобто – не намагаймося з допомогою оцього всепрощенського "усі ми винні" пом’якшувати провину тих, хто винен таки в першу чергу, хто тримає у своїх руках важелі влади – отже, важелі державних рішень, що їх той же народ мусить безобмовно виконувати, важелі законів, яких ми мусимо дотримуватися.
Згадаймо інформацію про те, що колишній Генеральний прокурор України Ворсінов подався після свого звільнення на посаду обласного прокурора не то Ставрополя, не то Ростова-папи. Як же це промовисто! Послужив чоловік неньці Україні, тепер послужить матушці Росії… І це ми сподівалися, щоби було викрито, виявлено в Україні мафіозно-кримінальні клани, щоби знейтралізовувалося все те, що завдає шкоди національній безпеці України? А що, даруйте, як ця особа і вбачала своє завдання у протилежному, або, принаймні, ставилася до служби лише за принципом: день пересидів спокійно у керівному кріслі – і дякувати Богові?..
Ну ось… А хтось каже: народ вельми завинив, з самого народу треба запитати, "усі ми винні"…
Чи інший приклад: за статистикою (див. "Вечірній Київ" від 5 вересня 1997 року) 60 відсотків старших і середніх офіцерів в українській армії – етнічні росіяни, з-поміж вищих офіцерів ця цифра сягає 90 відсотків, а в самому Генштабі – 53-х. Справа, звичайно, не в тому, що вони – росіяни, як навіть не в тому, хоч це для держави ганебна, принизлива річ, що продовжують вони насаджувати в армії російську мову. Справа в іншому, ще принциповішому: а чи насправді Україні вони служать своїм духом, тими національними пріорітетами, що їх вони мають, своєю національною, політичною зорієнтованістю? То армія ця – на сторожі України чи то лише – на випадок чого – резерв "единой, неделимой", де простого солдата силоміць змусять підкоритися справдешній ідеологічній та національній переконаності того, хто аж ніяк не з причини відсутності лінгвістичної розвиненості ігнорує сьогодні в армії державну мову? Знову ж таки – якби ми вчились так, як треба…
А якби вчилися, то всім миром вимагали б, щоб будувалася у нас таки національна держава – тобто держава з національними пріорітетами корінного населення України. До речі, з вуст Президента прозвучало на Світовому Форумі Українців (промова його, до речі, сподобалася кожному, аби лише ним сказане та перетворювалося у діло), що неукраїнців ми маємо в державі близько 25 відсотків. Давно відома кожному ця цифра. Але вся річ у тому, задля якої цілі на неї посилатися та як її осмислювати. Для нашої владної структури це – як щит, що вона його виставляє для того, щоб гальмувати процеси національного відродження українців. Я ж особисто оцінюю цю цифру зовсім інакше. Я, навпаки, втішно думаю собі: Боже, та як же нас, українців, багато! Нас же цілих 3/4, як не 4/5 від усього населення! І чи так вже й багато країн у нинішньому національно перемішаному світі, де кількість етносу, що, як правило, дає назву державі, перевищувала б те, що є в нас Я вже згадував, що навіть у, здавалося б, поспіль "офранцуженій" Франції нараховується близько 20 відсотків нефранцузів. Та й загалом національно чистих, національно однорідних держав сьогодні в світі фактично не існує. Ну, хіба що Японія близька до цього, хіба що ще кілька країн.
Усе це кажу на доказ того, як необхідно нам домагатися у країні елементарної національної справедливості стосовно питомої ваги українців у всіх без винятків структурах, які чимось керують чи щось організовують. І надто ж необхідно пильнувати, щоб на керівні посади підбиралися переконані патріоти Української держави, а не, за висловом Т. Шевченка, "дядьки, няньки атєчества чужого", люди – державники, професіонали, люди, які на державній службі не набиватимуть кишень для того, щоб розмістити вкрадене у закордонних банках, а потім дременути чи то до Росії, чи до Ізраїлю, Штатів, Швейцарії… І, запевняю, не буде то ніякий шовінізм – буде елементарна національна справедливість. Нація мусить дбати про повноту пропорційно належних їй прав, в тому числі – посад також. Як переконаний М. Нащадок з с. Перекопівка Роменського району на Сумщині, то "не є нормально, що непомірно високий відсоток нашого "комскладу" (один депутат оперував цифрою 82%) – не українці за походженням або ж адепти іншої держави. Тому й така економічна руїна, тому й така зневага до України та її мови". Всі знаємо про нагнітання шовінізму в Харкові, до чого немалою мірою спричинюється та обставина, що, як засвідчує статистичний аналіз управління електорату і загалом жителів цього міста з вищою освітою, українці з-поміж них становлять не більше 20%, та й ті здебільшого зросійщені…
На превеликий жаль, у наших верхах переважають сьогодні інші підходи. Як вже мовилося, самим лукавим закинено нам ідею так званого громадянського суспільства – ідею саму по собі прекрасну, тільки ж розібратися, як слід, у цій ідеї ми ще й досі не спромоглися. Адже якби спромоглися, то хіба протиставляли б національну державу державі громадянського суспільства? Ну, хіба насправді, повторюю, це суперечить одне одному, хіба не може бути держава водночас і громадянською, і національною, як та ж Франція, чи Польща, чи Норвегія?
Ні, не довчилися ми в цьому плані. Інакше нащо згадували б про державу громадянського суспільства на противагу національній у керівних промовах на тому ж Світовому Форумі Українців; нащо б пропихали навіть до резолюції (правда, не пройшло) вельми сумнівну тезу про формування в Україні не якоїсь нормальної, а політичної нації. Дуже вже вигідно декому бачити в Україні якийсь аналог есесерівському совєтському народові: кожен – совєтський, нація кожного – яке це має значення? Ну, а вже мова – о, це значення має величезне! Численні антиукраїнські сили дуже хотіли б, щоб так звана політична українська нація послуговувалася мовою, прийнятою в СРСР, тобто російською.
Чи не для пришвидшення формування цього національно безликого субстрату в Україні і зліквідовано в пашпорті нового зразка графу "національність" та запроваджено для записів обов’язкову сторінку російською мовою – мовляв, ось твоя, українцю, політична національна приналежність!..
Не другорядні, друзі, всі ті речі, що про них наразі мовлю.
