Опришки - Гжицький Володимир

Ось хата злої відьми оточена військом, вже чується і крик звіра, зловленого в пастку. А далі — дим, вогонь, згарище Дзвін-чиного обійстя і... труп Довбуша — чорний, звуглений, мізерний, вже не страшний нікому. Пережив на мить радість перемоги і ніби але сп'янів від того.

Така солодка була ця мрія, що не хотілося від неї прокидатись. Але Дідушок замовк, і князь, мов той сільський мірошник, що може спати під час грюкоту свого млина, але прокидається, тільки-но той стане,— вернувся до суворої дійсності.

— Отже, Дзвінки не чіпати поки що! — сказав, поволі водячи рукою по обличчю.— А встановити за нею нагляд! Донести мені, хто до неї ходить! Вияснити, чи не має вона своєї людини у дворі! Бо ж той лайдак якось узнає все, що в дворі діється! Це моє розпорядження тримати в якнайбільшій таємниці. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів покірно Дідушок.

— Усе! — кинув князь. Але Дідушок не йшов.

— Чого ти ще хочеш? — незадоволено глянув на нього князь.

Дідушок знов устав з крісла і уклонився панові до ніг.

— Прохання ще маю велике до найяснішого пана воєводи.

— Ну що там іще?

— Прошу у вашої вельможності трохи війська для охорони мого життя і маєточку,— Дідушок осікся. Ось зараз князь рявкне на нього й ногами затупає. Але князь мовчав.

— Боюсь я,— знову заговорив Дідушок,— дуже боюся. Той розбійник може налетіти на мене, як яструб на гніздо горобине, і знищить мене, зруйнує. А я вже за ласку вашій світлості — чого захочуть! Ту шапку талярів вам віддам або на церкву святу запишу, тільки б не йому — ворогові. Щоб не багатіли прошаки моїми грішми, щоб не тішились із своєї перемоги наді мною!

— Ну що ж. Я допоможу тобі в цей трудний для тебе час,— сказав князь,— але коли мені потрібен будеш — щоб не ховався!

І плеснув у долоні.

З'явився лакей. Князь наказав запросити Суляти-цького. Через кілька хвилин шляхтич повагом увійшов до кабінету. Дідушок аж жахнувся, побачивши його,— так змінився за останній час командир княжого війська. Змарнів, засмаг на сонці й вітрі в далекій подорожі, з якої оце повернувся; поперек високого чола лягла глибока зморшка — видно, багато передумав за цей час і пережив.

Сулятицький по-військовому віддав честь князеві, на Дідушка глянув презирливо згори і тільки кивнув головою на його глибокий уклін. Ненавидів вискочня і не приховував цього.

— Слухайте, пане Сулятицький,— приступив одразу ж до діла князь.— Треба виділити десять чоловік з нашого війська для охорони життя й маєтку пана війта. Це лише на кілька днів, поки мине безпосередня небезпека від Довбуша,— додав, дивлячись кудись у вікно.

Сулятицький не хотів вірити своїм вухам! Він, родовий шляхтич, муситиме охороняти життя й маєток того самого хлопа, що пустив його з торбами! Але він не хотів, щоб ці двоє бачили, яке враження справив на нього цей наказ, швидко опанував собою і заговорив:

— Ваша світлосте, це дуже небезпечно,— він судорожно стиснув пальці.— Не слід дробити наш невеличкий, здеморалізований під час моєї відсутності загін, якщо ми збираємось воювати з Довбушем. Хто може бути певний, що він не нападе на нас сьогодні або завтра? Можуть бути фатальні наслідки!

Князь не любив, щоб йому перечили.

— За наслідки я відповідаю,— сказав він іронічно,—, а ви маєте виконувати накази!

Сулятицький виструнчився і вже хотів іти, коли раш том за його спиною почувся голос Дідушка:

— їхню світлість, ясновельможного князя воєводу і добродія нашого, треба слухати! — промовив той повчально до Сулятицького, водночас кланяючись улесливо князеві.

Ніколи раніш Дідушок не наважився б рота відкрити, коли його не питали. А це вже силу почув за плечима.

Сулятицький збілів, як стіна. Не повертаючись цілком тілом, звернув до Дідушка лише голову і глянув на нього такими очима, що війтові моторошно зробилось і шапка випала з рук.

— З якого то часу хам дістав право шляхтичеві давати поради? — спитав, поволі цідячи слова.

Дідушок почервонів, швидко закліпав очима, але відповісти нічого не зміг. А що ж князь? Князь, ніби поспішаючи йому на допомогу, ще раз повторив Суляти-цькому свій наказ. Кров ударила шляхтичеві в голову. Але й цього разу він знайшов у собі силу стриматись.

— Слухаю ясновельможного пана,— сказав чітко,— наказ буде виконано точно.

Повернувся на закаблуках і вийшов, видзвонюючи острогами.

Відколи княгиня Єва жила в горах, Дзвінка не мала спокою. Довбуш приходив тепер рідко, далеко рідше, ніж до того. Коли його довго не було, думала, що вже її покинув, страждала, мучилась, ревнувала до "білої панни". її єдину вважала винуватицею свого нещастя.

Найкращими ліками для душі в такі хвилини була б Фочина розмова. Але й той проміняв її на опришків. Он пішов учора знов у гори, після того як виконав щасливо важливе доручення отамана до Дідушка. У неї й години не схотів посидіти. Боявся запізнитись. А їй так багато треба було спитати, так багато!

Ці думки і сьогодні не давали їй спати всю ніч. Ледве дочекавшись світанку, вона вийшла надвір. Літній ранок був тихий, погідний. Сонце викинуло свої перші промені з-за гір, і вони впали молодій красуні в очі, а потім перебігли по даху хати і заграли на самих вершечках старезних кедрів — улюбленців Довбушевих. Ніби від їх лоскоту, кедри прокинулися з солодкого

1QP

передранкового сну. Хоч, здавалося, й вітру не було, зашуміли тихо мільйонами чатинок на славу дня. Той шум пішов у ліси, полинув ними, радісний, переможний... Від того золотого проміння й ласкавого шуму аж на серці полегшало.

Постоявши хвилину, полюбувавшись ранком, Дзвінка вернула до хати по відра, а поки помила їх та сама причепурилася, сонце вже гралося серед подвір'я в кориті з водою, а на черешні за хатою перекликались іволги, і тисячі пташок щебетали у недалекому лісі.

Вийшовши з брами, пішла вниз, у долину, по вузькій стежці до криниці. Вся долина була заснована великими клаптями туману, рвані шматки його висіли ще на вищих смереках. Здавалось, що то працьовиті павуки запряли її за ніч усю прозорим срібним павутинням, а вранішні птахи крильми пообривали де-не-де ту коштовну тканину.

Біля кринички було холодно, сиро. Сонце ще не пробивалося сюди, а під сірою скелею, що нависла над водою, разом з кажанами ховалися сутінки.

Криничка була дбайливо і вміло обкладена камінням. Колись отаман опришків сам цямрував її для Дзвінки, щоб за кожним разом, прийшовши сюди, його згадувала...

Давно це було... Його цямриння вже добре мохами вкрилось.

З холодної кринички випливав попід цямрину струмок. Він біг спершу поволі по рівному місцю, тихенько шепочучи собі щось, а відбігши за недалекі кущі, зривався, як буйний кінь з припону, і з ревом-іржаиням гнав стрімголов униз, розпускаючи на вітрі гриву. Біг потік у незнані краї, щоб споріднити ту невеличку Дзвінчину криницю з могутніми ріками і безкраїми синіми морями...

Дзвінка набрала одне відро, почекала хвилину, доки вода в криничці встоїться, нахилилась за другим, коли раптом пес, що прибіг сюди за нею, загавкав люто і помчав туди, де потік ховався у кущах. Там проходила стежка до її хати. Хто міг іти нею чи їхати так рано? Подумала спершу, що, може, там звір, але на звіра собака бреше інакше. Значить, якась чужа людина прямувала до її оселі. Не міг це бути ні Довбуш, ні Фока, бо на них собака не гавкав. Хтось чужий. Покинула відра й побігла до стежки. З-за кущів виринула постать вершника. Бачила його вперше. Був чужий. З вигляду пан.

— Добридень, Дзвінко,— сказав, торкаючись рукою капелюха й під'їжджаючи ближче. Голос мав м'який, приємний, але владний.

— Добридень панові,— відповіла Дзвінка.— Звідки пан мене знають?

Вершник усміхнувся. Хотілось сказати комплімента красуні, сказати, що гріх було б не знати її. Але не сказав, тільки під'їхав ще ближче.

— Маю діло до вас,—промовив тихо, оглядаючись навколо.— Постарайтесь якомога швидше передати Довбушеві, що на нього тут, на долах, може, навіть у вашій хаті, готується засідка. Хай стережеться! Глядіть тільки! Знати про це має тільки нас троє! Розумієте?

Дзвінка сторопіло кивнула головою. Не могла отямитись від здивування й несподіванки. Пан, а на таке пішов! То щось неймовірне! А що, коли тут якийсь підступ?

— Ви мені не вірите, бачу,— мовив раптом вершник. Дзвінка збентежилась.

— Вірю, вірю,— сказала мнучись.— А хто пан будуть? — спитала нарешті прямо.

— Я — Сулятицький! Дзвінка остовпіла.

— Чули про такого? — спитав Сулятицький.

— Чула.

— Знаю, що не легко вам мені повірити, але скоро ви переконаєтесь, що я казав правду. Зараз же ще раз прошу вас, передайте те, що я сказав, Довбушеві, а про те, що ви мене бачили, нікому, Крім нього, не кажіть. Згода?

Дзвінка знов кивнула головою.

Сулятицький повернув коня, і не встигла вона опам'ятатись, як він чвалом з'їхав у долину.

А з'їхавши з кичери, пустив коня повільніше. Можна було подумати, що він вертає з ранкової прогулянки, яку робив щодня,— це всі знали. А втім, у таких місцях і такої пори рідко можна було когось зустріти. Тому Сулятицький здивувався, побачивши, що назустріч йому йде якийсь чоловік. Порівнявшись, Сулятицький впізнав його. Це був син Дідушка Іванко. Помітив, що хлопець, забачивши його здалеку, хотів сховатись, але якраз не мав де. З одного боку був яр, а з другого — стрімка й висока скеля. Проходячи повз Сулятицького, Іванко скинув крисаню і низько вклонився. Відчував такий острах перед цим шляхтичем, що навіть сам здивувався. Був у чорних гачах, чорній сорочці, вимоченій у дьогті, як це роблять пастухи на горах, щоб нужа не заводилась. Через плечі мав дзьовбню, теж чорну, чимсь напхану. Видно, йшов у далеку дорогу, то й ніс собі їжу. На ту дзьовбню Сулятицький чомусь особливо звернув увагу. Проте куди йшов так рано хлопець — його не зацікавило, і скоро він зовсім про нього забув.

Вернувши з замку після того пам'ятного спіткання з Сулятицьким, Дідушок зачинився у хаті з сином і цілий вечір про щось із ним розмовляв. Щоб ніхто із служби не перешкодив і не підслухав, та й жінка щоб не чула, бо в баб довгі язики, Дідушок поставив її на варту перед хатою і наказав нізащо в світі нікого не пускати. Другого дня, скоро світ, син Дідушків Іванко і пішов на Дзвінчину кичеру, а по дорозі зустрівся з Сулятицьким. Не підозрював, що шляхтич вертав від Дзвінки.