Опришки - Гжицький Володимир

Потім передумав і стиха покликав його на ймення. Хлопець не відзивався. І раптом обоє побачили його на землі, без ознак життя. Дзвінка скрикнула, Довбуш кинувся до хлопця, оглянув швиденько: був живий, і слідів насильства на ньому наче не видно було.

— Він просто зомлів,— вирішив Довбуш,— однесемо його до хати.

І він узяв Фоку на руки й поніс.

Довго не вдавалося повернути Фоку до життя, а коли він нарешті очуняв і побачив отамана живим, мало не вмер із радості. Кілька разів заплющував і розплющував очі, аби впевнитись, що це не сон і не привид.

— То не вас повезли? — питав і перепитував чу-дуючись.

— Ти думаєш, я дався б живий? — сказав отаман.—: Я ж тобі казав, Фоко, ти, певне, забув?

Радість освітила Фочине обличчя. Добре було йому лежати на широкій лаві, з Дзвінчиною подушкою під головою і дивитися на цих двох людей, дорожчих йому над усе в світі. Але розумів, що одна зайва хвилина в Дзвінчиній хаті може стати для Довбуша смертельною. І він зірвався з лави.

— Ходім! — сказав Довбушеві.— Тут небезпечно.

Надворі було ясно, як удень. Місяць, що якраз виглянув з-за верхів Чорногори, бачив, як із Дзвінчи-ної оселі вийшло троє людей, як двоє з них — один великий, а один маленький — сіли на Дзвінчиного коня, і проводжав їх, доки не зникли в лісі. Тоді знов зазирнув на знайоме подвір'я, але не застав там уже нікого.

Поки сонце зійшло, Довбуш з Фокою були вже високо в горах. Довбуш то йшов, то їхав, а Фоці не дозволяв злазити з коня. Вони піднімалися усе вище, і сонце підходило вище, наче змагалося з людьми, хто швидше дійде до своєї мети.

Веселий ранок застав стару княгиню сумну, сердиту, у сап'яновому фотелі, в якому провела безсонну ніч. Раптове зникнення Псовича не дало їй зімкнути очей. Не спала всю ніч і Марічка, покоївка княгинина. Бігала з її наказу щопівгодини до помешкання пана підстарости і вертала щораз з однаковою відповіддю:

— Нема.

Ці сповіщення ранили серце княгині. Вона була певна, що то Довбуш заподіяв йому щось. Очевидно, захопив як заложника. Тепер тільки він один може його звільнити. Коли б не князь, вона негайно виміняла б Довбуша на Псовича. А дочка?.. Ну, та може пізніше й інакше як-небудь звільнитись. Отак цілу ніч і просиділа княгиня, видумуючи найлютіші муки для Довбуша, щоб примусити його сказати, де Псович, щоб вернути Псовича, без якого не уявляла собі існування.

По безсонній ночі прийшов нарешті ранок. Наближався час розправи над отаманом опришків. Як їй хотілося, щоб Псович був при цім, щоб і він зазнав радощів помсти над спільним ворогом!..

Аби переконатись, чи не вернув він останньої хвилини, княгиня знов послала Марічку до помешкання пана підстарости, але знов, як багато разів до того, вернула дівчина з тим самим повідомленням:

— Нема.

— Єзус-Марія! Де ж міг подітися? — і, не дочекавшись відповіді у втомленої служниці, сама почала її переконувати, що це справа рук Довбуша.

Тоді зверталась до зляканої кріпачки, вимагала, щоб та придумала найлютіші кари Довбушеві. їй вже здавалося, що всі земні кари замалі за ту втрату, якої вона зазнала.

— Коли б він по десять, по сто раз міг умирати й воскресати для нових мук, тоді тільки, може, наситилось би моє материнське серце, — говорила вона крізь стиснуті зуби. А потім зводила очі до неба й молилась, кликала всіх святих на допомогу в помсті: — Допоможи мені, боже, матко боска Ченстоховська, крульово польська!..

Молилась, кляла і плакала з ненависті, жалю й злості.

Ранній прихід князя був для неї цілком несподіваним. Веліла його просити. Увійшов понурий, блідий, стомлений. Уклонився здалеку мовчки й, не чекаючи запрошення, сів у фотель.

— Спали, княгине? — спитав співчутливо. Княгиня знов заплакала, бо їй жаль стало вже не

тільки Псовича, але й себе.

— Всю ніч не спала, все про донечку думала, долю її оплакувала.

Князь похилив голову.

— І я не сплю ночами, і я думаю... І от, може, вже й кінець?! Чекаю і боюсь того кінця. Якою вона верне? То ж не тільки Довбуш у наших руках, але ж і бвуся в руках його ватаги. Може, запропонувати Довбушеві обмін?

— Ніколи! — скрикнула княгиня. — Тортурами змусити, щоб повернув її, — не інакше! Не забудьте, що він сховав десь і Псовича!

Але це нагадування не справило на князя ніякого враження.

— Що таке Псович! — сказав він байдуже, і раптом устав, і вийшов не прощаючись. Видно було, що якась ідея прийшла йому раптом у голову, побіг обмірковувати на самоті.

Княгиня довго дивилася йому вслід, потім плюнула і швидко перехрестилась. Вирішила діяти на власну руку.

— Тобі нема діла до нього, так мені є діло! — бурчала собі під ніс.

Раптом їй спало на думку самій спуститися в підземелля і спробувати домовитися з Довбушем в секреті від князя. А вже якщо нічого не вийде, тоді можна й тортури.

Щоб зять не випередив її, діяла швидко. Послала дівчину по чорну ротонду, в яку вдягалася, коли хотіла лишитися невпізнаною. Через кілька хвилин, уся в чорному, із спущеним каптуром, схожа на монашку, яких часто можна було бачити в замку, попрямувала парком до вежі, під якою була в'язниця.

Коли закрилась за в'язнем важка, залізом окута ляда, яка зверху закривала хід до.в'язниці, що була подібна до глибокого мурованого колодязя, та коли стихли кроки жовнірів, — у в'язниці запанувала важка, гнітюча тиша, яку боялись порушувати навіть вартові.

Було їх двоє: молодий ще гуцул Юра Бендейчук, забраний силою до палацового війська на дванадцять років, і польський гураль 1 Андрись Валя, десь аж з-під Татр, кріпак, якого князь купив у його поміщика, бо умів грати на скрипці. Тоді серед панства пішла була мода. Усякий панок, що претендував на те, щоб його вважали людиною культурною, поспішав влаштувати в себе кріпацький хор, оркестр, а то й навіть балет чи цілий театр. Змагалися між собою. І в цьому змаганні не раз тратили великі гроші на купівлю акторів, танцюристок чи музикантів. Одначе князь Каліновський не мав користі з новопридбаного скрипаля. Стягнутий силою з рідних гір, Андрись перестав грати. Зникла його внутрішня сила, що причарувала князя, зникло давнє

Гураль — житель польських гір.

уміння і охота до гри. Не помогли ні погрози, ні буки. Хлопець більше не грав. За це віддано його було на дожиття до палацового війська.

Цих двох призначив Сулятицький вартувати в'язня.

Постоявши якийсь час мовчки серед гнітючої тиші, наші вартові заговорили про те, чи не можна б звільнити в'язня з неволі. Правда, вгорі вхід був замкнений іззовні, але вони, як і більшість селян, вірили в надприродну силу Довбуша. Тому сподівалися, що він, коли схоче, і сам вийде на волю, і їх звільнить. Захитало трохи віру в нього те, що він так легко, майже без опору, дав себе захопити, дозволив знущатися з себе і лежав тепер без руху, мов мертвий.

Порадившись тихцем, вони підійшли до змученого, побитого чоловіка, розв'язали йому руки й ноги і зняли з голови мішок. Чоловік застогнав, розплющив очі й сів. Обличчя його не роздивилися, бо у в'язниці було поночі, а ліхтар, що блимав у кутку, давав надто мало світла. Проте хлопцям дуже кортіло глянути йому в лице. Вони ніколи не бачили отамана опришків, а наслухались про нього багато.

— Терпите дуже? — спитав Бендейчук, аби почути хоч його голос— Болять ваші рани?

— Води,— простогнав той.

Андрись Валя подав в'язневі свою пляшку з водою, і той спорожнив її до дна...

Голос в'язня був ще слабкий, але чомусь на диво знайомий. Вода оживила його, і він став на ноги. Не був високий, як здавалось, коли несли його з хати і вносили до в'язниці. Був собі середнього зросту, звичайнісінький чоловік. Зразу ж почав просити, щоб випустили його звідси. І знову голос його здався дивно знайомим. Валя не витримав, приніс ліхтар і освітив ним в'язня.

Важко описати здивування вартових, коли замість Довбуша глянув на них Псович. Лице його було покривавлене, злякане, смішне й люте. Дивився на них очима, повними злоби й ненависті. Тішився з їхнього замішання й корчив лице в страшну гримасу.

— То Довбуша так щиро жаліли? — спитав він, не перестаючи зло посміхатись.— Гарних вояків має князь, є на кого спертись!

Він уже погрожував їм. Чекав, що впадуть йому до ніг і проситимуть пощади. Одначе помилився. Хижий звір, що так їм взнаки дався, має ще всі зуби? Що ж, вони повибивають їх! Почав Андрись Валя. Вислухавши зухвалу мову Псовича, заїхав йому з усієї сили кулаком по виду, аж той повалився на землю. Тепер тільки до обох прийшла справжня лють. Не пам'ятаючи себе од ненависті, кинулись на Псовича й почали несамовито бити його. Били, чим попало: руками, ногами, прикладами рушниць,— били, доки не зомлів. Тоді покинули його на землі і вийшли в сінці, зачинивши й засунувши за собою залізні двері. Треба було тепер думати про втечу. Одначе ляда у підземелля була замкнена іззовні, і до зміни варти не могло бути й мови про те, щоб вийти звідси. Тоді стали придумувати якесь виправдання своєму вчинкові.

— Скажемо, що Довбуша били, а не Псовича, — раптом засміявся Бендейчук.— Скажемо, рвався, грозив, кидався на нас,— от ми його й смиряли.

Проте Валя краще знав панів.

— Повісять нас,— сказав він сумно.— Знаєш, як у нас в Татрах співають:

Albo ñas zabajom, albo ñas powaesom, Albo ñas ptoskowie po wirskak ozniesom1

Проказав і замислився. Бендейчук палко заперечив:

— Не вмремо. Доки Довбуш на горах, нам не страшно. Він прийме нас у ватагу!

Андрись тільки сумно похитав головою. Проте обоє почали розробляти план дій. Тим часом коротка літня ніч минула і блідий ранок глянув до в'язниці крізь маленьке віконце угорі. Стомлених вартових почало хилити на сон. Щоб не заснути, Бендейчук сперся на рушницю і стиха заспівав. Пісня на диво пасувала до їх настрою:

Гей у полі дві тополі, Сидить козак у неволі. Сидить, сидить, тяжко дише, Та й до батька листа пише: "їди, тату, викупати,

Не дай ми тут загибати". "Що ж би за те, синку, дати,

Би не треба загибати?" "Небагато треба дати:

Сто пар волів упрягати". "Нема, синку, звідки взяти, _ Волиш ти сам пропадати..."

1 Або тут поб'ють нас, або нас повісять, Або нас верхами птахи порозносять.

Бендейчук замовк і важко зітхнув. Валя, вколисаний співом, дрімав, а за гратами стогнав Псович.

Скрип іржавого засува вгорі повернув обох вартових до дійсності.