Опришки - Гжицький Володимир
їхав повз безодні, куди сонце ніколи не заглядає і де владно панує смерть. Але не думав про смерть, бо в ньому дзвінким ключем било молоде життя. Милувався чарівними барвами ранку, стежив, як під променями сонця танули на шпилях тумани, як злітали з вершечків хмарки, мов білі гуси, і пливли довгими ключами у невідому далечінь. Благословляв гори, життя і день.
Піднімаючись усе вище, побачив по той бік долини дві голі, безлісі кичери, прирослі одна до одної. Прозорий туман вкривав їх до самих вершечків, і видались Довбушеві ті гори персами дівочими, мережаною сорочкою сором'язливо прикритими...
Згадав Дзвінчині теплі груди й засміявся. Молодо, радісно засміявся, аж відгомін у горах розбудив.
Згадував, як ревнувала його до княгині Єви, як нарікала, що рідко заходить.
Не знав він, що не одну ніч не спала вона, думаючи про нього та про "паину-розлучницю". Не знав, з яким нетерпінням чекала недавно Йвана Купала, коли то папороть цвіте опівночі. Не квітку папороті шукала Дзвінка, бо мала своє щастя, мала найкращого легіня на світі, хотіла тільки закріпити те щастя за собою. І як зазоріло на Йвана, пішла далеко під скелю, де було джерело в горі і з нього вода спадала долу, підклдла під ту воду висушеного пшеничного сухаря і шепотіла закляття:
— Добридень, водичко-ярданочко, найстарша царич-ко! Омиваєш гори, корінне, камінне, обмий і мене, породжену, хрещену, від всєкої мерзи, від пагуби, аби-х була така чесна й велична, єк весна! Аби-х була така красна, єк зоря ясна; єк си радуют цій весні, так аби мені радувалися; аби-х була сита, єк осінь, а багата, єк земля...
Умившись, побігла швидко до хати, аби її ніхто не перейшов, сушила сухар, а через тиждень знов вертала з ним під джерело, а там, за тиждень — третій раз. Знов сушила той сухар, ще раз терла, а вчора вночі підсипала його Довбушеві до їжі, щоб не розлюбив її і, головне, щоб оженився з нею.
Не знав цього всього Довбуш. Знав, що любить, згадував і радісно, молодо сміявся.
— Файна молодиця!
А з ним сміялися гори.
Радість не покидала його цілий день. Під'їжджаючи до Федорової полонини уже добре з полудня, заспівав.
Хоч був голодний і втомлений, заспівав голосно, дзвінко, щоб його здалеку почули:
Та єк мені покидати гори, полонину?
Єк попаду панам в руки, то марно загину...
Хоч і весело бриніла пісня, проте слова її були невеселі. Усе про той меч, що висів над головою кожного опришка.
І смуток, що всюди линув за Довбушем, легенько крилом торкнувся його обличчя.
Ци видиш ти, пане-брате, за лісом могила?
Ци ти умреш, ци повиснеш — раз мати родила!..
Проспівав другу коломийку, ще смутнішу, й замовк.
Більше не співав. Але на полонині давно вже почули Довбушів голос, і Федір Штола та Фока вийшли йому назустріч. Фока з раннього ранку чекав його тут.
У Федоровій стаї було тихо й затишно. Усі люди розійшлися з маржиною, спузар 1 пішов з коновками по воду до джерела, нічник Юринга, вернувши від "білої панни", спав у якійсь із стайок, і тільки старий вівчарський пес, сторож усього великого господарства, лежав на порозі та одганяв настирливих мух, що залазили йому нахабно до вух і носа, пораненого недавно в двобою з вовком. Побачивши господаря й гостей, він приязно помахав хвостом, але неохоче дав їм дорогу до стаї. А коли пройшли, знов ліг на старе місце, намагаючись доконче заснути.
Снідаючи, Довбуш розказував про новини, почуті на долах у Папуци і Дзвінки. Всіх стурбував Дідушок. Виявляється, вони вже знали звідкілясь про його об'яву. Фока навіть потай сподівався, коли Довбуш подався на доли, що отаман цього разу уб'є Д і душка, і тому слухав Довбушеві розповіді трохи розчаровано.
Але Довбуш не думав когось убивати. "Людська кровця — не водиця, розливати не годиться",— бувало, говорив він. Робив це, лише обороняючи власне життя. Міркував так, що всіх панів все одно не повбиваєш, бо
1 С п у з а — попіл, спузар — пастух, що носить воду, підтримує вогнище.
їх занадто багато. Волів карати спершу легше: забирав гроші, достатки. Так вирішив вчинити і з Дідушком.
— Хочу тебе післати до нього, якщо буде твоя згода,— звернувся до Фоки.
Фока був гордий з такої довіри, аж загорівся. Проте чи упорається він з таким дорученням?
— Ти з самим королем упораєшся, не то що з війтом,— сказав Довбуш.— Я так міркую: ті гроші, що він за мою голову призначив, хай пришле мені живому. А я їм вже тут дам раду, правда?
— Ає, ає, ліпше ніхто не придумає, — притакували слухачі.
— Отже, так і скажеш йому, Фоко, що шапку талярів хай принесе нам, але повну, з чубком. А за те, що взагалі мене зачепив, треба йому ще щось придумати. Ось ми тут зараз поміркуємо.
— Хай би харчів прислав,— порадив Штола,— харчі слід заготовляти зарані, бо потім буде пізно.
— Вірно! — погодився Довбуш і почав підраховувати зі Штолою, скільки чого має прислати Дідушок.
Фока записував усе на дощечці вугликом, і коли вони скінчили, повторив усе з дощечки по написаному.
Дивилися на нього з пошаною і любов'ю, як дивляться батьки на своїх талановитих дітей.
— А знаєш, він мене навчив підписуватись, і возний так не вміє,— тепло всміхнувся Довбуш, звертаючись до Штоли. Тоді знов заговорив до Фоки: — Отож візьми, Фоко, цей топірець на знак того, що послав тебе дійсно я,— подав він Фоці свій дорогий, золотом бляхований топірець.— Дідушок мій топірець знає. Переночуй тут, у Федора, а завтра вдосвіта й у путь! І скажи, що коли замислить шукати захисту в князя, то йому це коштуватиме дорожче, ніж шапка талярів. Тоді це буде коштувати і шапки, і голови. Так йому й скажи!
Фока кивнув.
— Іще одно,— додав отаман.— Коли б хотів тебе скривдити, то так само, як би мене скривдив. Це йому скажеш на самому початку.
Довбуш саме скінчив говорити, коли старий пес, якому таки вдалося заснути, зірвався і, люто гавкаючи, помчав на дорогу під лісом.
Довбуш і Штола, вихопивши пістолі, вийшли із стаї. На дорозі з усіх сил оборонявся від собаки якийсь не-
знайомець. Фока відразу пізнав панського лакея Блоху. Був він без зброї, тільки з костуром в руці. Штола відкликав собаку, і переляканий Блоха підійшов до стаї.
На гори, до табору Довбушевого, прибували все нові люди й просилися в опришки. Утікали з різних сіл. Хто від кари буками, хто від голоду, а всі — від панської сваволі. Та не всіх приймав отаман в опришки. З кожним новоприбулим довго розмовляв, кому не зовсім вірив — перевіряв. Коли не підходив йому чоловік, так і казав: іди собі — та й край! Бо приходили й такі, що хотіли легкого хліба.
Прийшов раз на гори й Онищук — сусіда Довбушів. Очам своїм не повірили хлопці, забачивши його. Сам Довбуш не повірив, бо знав його за найсмирнішого чоловіка в селі, що про опришків і слухати боявся. Але коли почули, що трапилося з ним, все стало ясно.
Мав Онищук жінку красуню.
— Любив я її, бо було за що любити,— розповідав сумно,— розумна ж була, вродлива, працьовита. Самі знаєте, що вам казати! Та й знаєте, як жили ми в мирності та любові. Я вітрові не давав на неї подути. Беріг її від важкої роботи, від слабості. Але не вберіг, впала-таки в око Псовичеві. І відтоді трісло те щастя, як банька на воді...
І далі розповів, як унадився панок до хати, як його на панщину гнав, а сам чіплявся до жінки.
— Спершу просив, далі лякав, бив, на панщині знущався. І дійшло до того, що мусила піддатись...
— Піддалась-таки?! — аж сплеснув руками Юринга.
— Але я не піддався! — крикнув люто Онищук і заскреготів зубами, мов жорнами. — Я не піддався! Присягнув криваво помститись! І... помстився...— додав, безнадійно махнувши рукою.
Усі мовчали. Дивувалися, що ж міг зробити цей тихий, смирний чоловік.
— Нагострив я сокиру,— аж затинаючись і дрижачи всім тілом, сказав він глухо,— засів під двірською канцелярією і чекаю... А знав я, що Псович там. Надворі ніч, темно, хоч в око стрель. Чекав я, чекав — утомився. Голова обертом ішла... Чого тільки не передумав! Уже й збирався покинути свою засідку, коли чую голоси... Пізнав я голос мого ворога. Причаївся, не дишу... Рипнули двері...
Онищук знов замовк. Обвів присутніх великими, ви-страшеними очима. На кого падав той погляд, той зразу понурював голову.
— На порозі з'явився чоловік,— заговорив він знову по паузі.— Я розмахнувся, і тільки один крок зробив він з порога — я втопив сокиру по деревище в його груди. А коли упав той чоловік на землю, я почув за собою голос... Псовича.
— Кого ж ти вбив? — аж скрикнув Довбуш.
— Наймита Псовичевого, свого родича, Іванка Зе-ленського з Голов...
Опришки, що сиділи, понахилявшись з цікавості вперед, аж відсахнулися, а хтось аж зойкнув. А Онищук вже швидко-швидко говорив далі:
— Псович завжди перший виходив із канцелярії, а Йванко залишався двері засувати на ніч. Я це не раз бачив... А того разу хитрий пан випустив його першого, неначе прочував щось... І коли я побачив, що вбив не винного,— страх мене огорнув, і страх перед самим собою, великий, нечуваний страх. Усе мені спротивіло зразу: і жінка, і гори, і світ... Залишився тільки страх. Він пригнав мене сюди. Я прибіг до вас, до тебе, отамане, щоб ви допомогли мені помститись. Помщуся — тоді смерть... Але спочатку помсти, помсти!..
Він став на коліна, склав руки, як до молитви, але вже за хвилину зірвався з місця і помчав у ліс, викрикуючи якісь божевільні слова.
Довбуш послав за нещасним двох хлопців.
— Ідіть за ним назирцем,— сказав.— А якщо не очумається, то не бороніть йому знайти собі смерть. Такому тільки смерть порятунок.
— От і помстився! — з жалем зітхнув хтось із опришків.
— Ає,— притакнув другий.
— Якби помстився, було б му легше,— сказав Мир,— а так нічого вже з нього не буде!
— Ає, — погодилося кілька голосів.
До вечора не вертались люди, послані за Онищуком, а коло ватагової колиби не вмовкали розмови про його нещастя.
Засперечалися, чия помста жорстокіша: хлопська чи панська.
— О, жорстокість панську й зміряти ніхто не годен,— раптом сумно заговорив сам Довбуш.— Про те ось знають мої найстарші товариші, Палій, Мир і Крига, котрі спускалися зі мною на Угорську долину по пшеницю, коли в нас був голод. Певне, пам'ятають ту історію... Ми вечеряли в корчмі, а орендар підсів до нас та й розказував...
Палій, Мир і Крига ствердно закивали головами.
— Це той орендар, що мав вибите одне око і що на його жінку Палій тоді дуже лакомився? — пригадав Крига.
— Був собі молодший, то й лакомий,— сказав Палій винувато, хоч видно було, що для нього згадка та приємна.
— Ми тоді саме угорське вино пили,— докинув Мир,— і їли, як воно називається?..
