Опришки - Гжицький Володимир
Довбуш щиро реготав.
Забачивши тепер Псовича у брамі, він швидко скочив у кліть 1 і, засунувши за собою двері, став пильно прислухатись.
— Добрий вечір, красна Дзвінко,— сказав Псович, переступаючи поріг кімнати. Дзвінка рвучко обернулась, неначе оце зараз тільки побачила його.
— Щось у лісі здохло, коли пани вже ходять у гуцульській вбері,— сказала замість привітання.
— Але ж ти пізнала! — усміхнувся Псович задоволено. Мав на собі суконні червоні крашениці 2, як Довбуш, і постоли жовті, морщені, дорогі, сорочку, багато вишиту, киптар, мудро мережаний сап'яновими зубцями та китицями з волічки. Такого б і отаман не постидався надіти. На голові мав гарну крисаню, правда, не таку багату, як у Довбуша. Та й черес до Довбушевого не рівнявся, але такого череса, як в отамана опришків, не було другого на цілі гори, як не було й тобівки 3, рівної
1 Кліть — прибудова, куди заходять і з хати, і з сіней.
2 Крашениці — штани.
8 Тобівка — шкіряна торба.
йЪгб тобівці, ні топірця, ні порошниць... Бо не жили вже ті майстри на світі, що йому теє все оздоблювали, та й ні золота, ні дорогих каменів не міг би покласти на те панок стільки, хоч увесь свій маєток разом із собою продав би.
Псовичеві убрання гуцульське було до лиця. Він це знав, і тому, гордо підкручуючи вуси, що їх почав відрощувати, відколи з лакея став підстаростою, сміливо підійшов до господині. Сиділа ще на ліжку так, як її Довбуш посадив. Лють її брала на панка, що перервав їй побачення. А водночас і острах брав: для чого йому оте перевдягання? Чи не віщує це якогось нещастя?
— Доки не скажете правди, навіщо так вбралися, не підходьте,— сказала холодно.
— А коли скажу правду? — спитав, хтиво всміхаючись.
— Тоді побачите.
Псович підступив ще крок і спер на ліжко свою палицю з головкою з кістки білої слонової, цю палицю він дістав у подарунок від старої княгині.
— Тільки не смійся! — сказав жалісливо.— Заборонила княгиня ходити до тебе. Так щоб не пізнав хто й не доніс, я і мусив отак вбратися.
— Хто ж вам повірить? — презирливо скривила вуста Дзвінка.
— Вір, вір на слово гонору! Цього я нікому не сказав би, а тобі мусив сказати... Бо згораю з любові до тебе, бо жити без тебе не можу.
Дзвінка засміялась. Раптом якийсь хряскіт у кліті примусив обох насторожитись. Наче хтось там виламав віконну раму.
— Що це? — аж скрикнув Псович. Молодиця припала лицем до вікна.
— Певно, кіт перевернув щось у кліті.
— То чого ж ти до вікна побігла?
— Бо не вірю вам!
— Дзвінко! Вір мені! — в голосі його звучало щось схоже на сльози.
Дзвінка грізно глянула на нього.
— Вірити? А це що? — показала на вікно. Псович теж глянув і ввесь затремтів.
— Військо! — промовив глухо.
— Ви про нього не знали?
— Богом клянусь — не знав!
Він кинувся до дверей, але Дзвінка заступила йому дорогу.
— Утікати? — крикнула грізно.— Навів на мою хату військо, а тепер утікати? Військо хату оточує! — закричала божевільно, щоб почув у кліті Довбуш, якщо він ще там.
Псович рвався до дверей.
— Пусти мене! — верещав. Але Дзвінка наче вросла у двері. Відірвати її не був спроможний.
— Ти знав про це — тепер сиди!
Псович шарпав її, рвав їй одежу, бив, нарешті впав на коліна і благав, щоб пустила: він сховається десь у сінях. Але вона мов закам'яніла. Тоді Псович очманіло забігав по хаті і, втративши нарешті цілком голову, заліз під ліжко, у куток, як пес зі страху перед рогачем.
Дзвінка кинулася до сіней. Звідти хотіла заглянути до кліті. Але й від сіней двері в кліть були замкнені. А тим часом під хатніми дверима знадвору вже чувся Дідушків голос. Дзвінка вернула до світлиці і крізь вікна побачила голови княжих жовнірів, а трохи далі у дворі самого князя і Сулятицького. Хату вже оточили щільним кільцем.
І тоді раптом їй сяйнула думка. Смілива до божевілля: врятувати Довбуша коштом Псовича. У хаті залягли вже густі сутінки; на заході, де сонце пробило обрій, видніла кривава смуга, і від неї ще падало крізь вікно трохи рожевого світла.
Ухопила подушку й заслонила те вікно, звідки падало світло. Тоді підійшла сміливо до дверей, що до них вже знадвору добивався Дідушок, і відсунула важкий засув...
Довбуш побачив вояків, як тільки вони показались на дорозі. Отже, Сулятицький казав правду. Не гаючи ні хвилини, Довбуш виламав вікно, вискочив у притули *, звідти хвірткою у сад і вмить опинився під кедрами. Хотів збігти з кичери в долину, але подумав, що в долині може бути засідка; лишалося сховатись на дереві. Не роздумуючи більше, вхопився одною рукою за нижню гілляку найгрубішого кедра і легко та спритно, як кіт, без шелесту поліз угору. Як же здивувався, коли,
Притули — прибудови за хатою для овець; їх вкриває дах хати.
вилізши на самий вершечок, побачив дзьобенку з рештками їжі. Був там ще добрий кусень пирога з бринзою, загорнутий у чисту пілочку.
"Хто ж тут сидів? — думав Довбуш.— Може, до Дзвінки йшов та побачив мене і на дерево сховався?.. А може, засідка була на мене? Не інакше як засідка. Тому й військо тут саме зараз".
Довбуш вийняв із-за череса пістоль і став чекати, що буде.
Тим часом перед хатою Дзвінки зібралася велика група жовнірів. Ніхто не наважувався першим переступити поріг. Дідушок, почувши скрегіт засува, одскочив од дверей, як від вогню, пошепки пояснюючи, що він неозброєний. І аж коли Сулятицький перший увійшов до хати, за ним подалися й інші. Князь до хати не йшов, стояв біля брами і нетерпляче чекав, що з усього того буде.
Сулятицький був певний, що раз Дзвінка відчинила, то Довбуша в хаті вже немає. Увійшовши, одразу ж помітив Псовичеву палицю. Упала в очі біла головка, що яскраво вимальовувалася на тлі темного покривала.
— Це у вас Довбуш? — спитав багатозначно, показуючи очима на палицю.
Дзвінка тільки в першу мить не зрозуміла, куди він показує. Але в наступну ж хвилину вже збагнула, що Сулятицький знає, хто саме в неї під ліжком. Майстерно вдала, що страшенно злякалася. Мовчала. Тоді Сулятицький, моргнувши їй, почав гримати на неї, ще й пістоля вийняв для більшого страху. І тоді Дзвінка під такою загрозою показала рукою під ліжко.
— Він там? — урочисто спитав Сулятицький.
— Там,— відповіла глухо.
Дідушок тільки того й чекав. З радісним криком вибіг надвір сповістити князя про удачу, а вояки обступили ліжко, але знов боялися лізти під нього.
Тоді Сулятицький наказав завалити ліжко над упійманим, пом'яти його добре ногами через солому й покривало, а потім загорнути в це покривало і так везти просто злочинця до замкової темниці.
Кілька вояків скочили на ліжко, і хоч чоловік під ним верещав диким голосом, його зв'язали, загорнули в покривало, а щоб не кусався, за радою Дідушка, на голову йому напнули мішок. У такому вигляді, вже зовсім мовчазного, витягли надвір. Напівмертвого поклали на хуру, що прибула з військом, і повезли під ескортом з п'ятдесяти вояків до замку.
Князь загрожував варті смертю, коли злочинець утече, та про втечу не могло бути й мови. П'ятдесят чоловік оточили віз таким щільним кільцем, що крізь нього й миша не проскочила б, а не то людина, та ще така побита, знівечена, напівмертва. Дідушок ішов за возом і час від часу тверезив зомлілого, штовхаючи, примовляючи:
— То за таляри, лайдаку, то за сир, то за масло, а то за те, що смів мені, війтові, наказувати! Смерека б те втела!
Усе, що діялося в Дзвінчиному дворі, бачив здалеку Фока, який сидів на оборозі, зарившись з головою в сіно. Страшна буря лютувала в його душі. Кілька разів поривався вилізти із схованки й бігти на рятунок отаманові, хоч би й віддати своє життя. Але пригадував суворий Довбушів наказ не рухатися з місця, що б там не було, і корився. Бачив, як хату оточує військо, дрижав усім тілом, зуби цокотіли, мов у лихоманці, складав руки до молитви й молився, молився так щиро, як ніколи в житті. Просив бога, щоб громами небесними побив панське військо, щоб раптовою повінню затопив його. Коли ж побачив, як понесли його коханого отамана зв'язаного в якомусь покривалі, з мішком на голові,— не витримав. Сльози бризнули з очей, і серце немов битись перестало. Зібрав ще стільки сил, щоб злізти з оборогу, зробив кілька кроків туди, до жовнірів — але йти вже не міг. В очах потьмарилося, земля втекла з-під ніг, і він поринув у чорну безодню...
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
По відході княжого загону з Дзвінчиного оседку Довбуш зліз із дерева, захопивши з собою і дзьобенку, що її знайшов на гілці. Був дуже веселий, бо таланило йому дивовижно. Не ховаючись, навіть посвистуючи, бадьорим кроком рушив до хати...
Дзвінка здивувалася і злякалась. Вона гадала, що Довбуш уже бозна-де в горах, у безпеці, а він ось стоїть на її порозі і лукаво всміхається.
— Ти ж це звідки, Олексику? — спитала, сплескуючи руками.
— З дерева.
— З дерева? Що ти говориш?
— З кедра. Я сидів на твоїм кедрі, тихо сидів, щоб не заважати панам у війну бавитись,— додав і зареготався.
— Солодашко моє! — промовила Дзвінка, і аж тепер сльози бризнули їй на очах.
Але швидко схаменулась. Небезпека для її милого ще не минула. Пани могли ще в дорозі виявити помилку і вернутися, щоб покарати її за ошуканство. Тому почала благати, щоб мерщій утікав. Бо раз вдалося, а вдруге може й не вдатись!
Але Довбуш і слухати не хотів. Підійшов до Дзвінки і знову обняв її.
— Так-таки і йти? — спитав ніжно. Дзвінка почервоніла, а він радісно засміявся.
— Не бійся, — мовив,— сьогодні вони вдруге сюди не прийдуть. Заночую в тебе, і ти мені розкажеш, що вони тут робили, та...
І раптом замовк, не закінчивши фрази. Згадав про друга вірного, що зійшов за ним із гір, щоб обороняти його від нещастя в дорозі. Досадно стало, що аж тільки тепер згадав про нього.
— А Фока? Де ж Фока?
Дивились хвилину одне на одного мовчки, і чомусь обох страх узяв. Чи не наробив якихось дурниць бідний хлопець? Не говорячи більше ні слова, обоє вибігли з хати і подалися до оборогу, де він повинен був ховатися.
Оборіг стояв у самім кінці обійстя, в кутку, заслонений деревами і з двох боків огорожею від дощів і сніговиці. Сіна не було вже в ньому й половини, тому високо над рухомим дашком стирчали чотири стовпи. Під тим дашком, заритий в сіно, і повинен був чекати Довбуша Фока.
Довбуш спочатку хотів з розгону скочити на сіно, щоб налякати хлопця.
