Опришки - Гжицький Володимир

Думку про втечу кягиня зразу облишила. Бачила, що це неможливо. Покірно очікувала милості від долі. Спершу нетерпляче чекала на викуп. Здавалось їй, що ось-ось прилетить орлом сизим її князь, її лицар, на коні вогнегривому перескочить гори, долини і, порубавши смертоносним мечем ворогів, звільнить її, як зачаровану царівну...

Але він не летів. Минали дні, тижні, а він не летів. Замкнувшись у своїм кабінеті, збезчещений, сидів, видумував різні види помсти, посилав гінців за зброєю, страждав від ревнощів. Час від часу виходив, щоб відвідати ворожку.

І поволі почала княгиня Єва відвикати од самої думки про звільнення. Вже уявляла себе самітницею, що проміняла розкішні палати на волосяницю і повинна звикнути до скромних стін монастиря. Тільки так тепер уявляла собі своє майбутнє. Якщо її не вб'ють. А втім, мала надію лишитися живою. На диво, не почувала ненависті до Довбуша, який в розповідях Аннички виступав завжди романтичним лицарем, що бореться за щастя інших.

Минали дні, і княгиня Єва, сама того не помічаючи, вже з нетерпінням чекала його появи. їй було приємно, коли цікавився її життям, допитувався, чи їй чого не бракує. Подобалася їй його мова, усмішка, почала дошукуватися в ньому ознак шляхетності. Забачивши його здалеку, чепурилась перед дзеркальцем, червоніла при його появі...

Але він приходив рідко. Особливо останніми днями. В той час, як княгиня Єва дедалі менше думала про замок, Довбуш усе з більшим нетерпінням слідкував з верхів за кожним рухом князя, його слуг і прибічників. Він вже зрозумів, що князь так легко не здасться. Але був певний, що і жінки теж не зречеться, хоч би з самого гонору.

Вухами Довбуша на долах були Дзвінка, Фока і коваль Йоганн Шульц. Дзвінка розвідувала в селі, Шульц — у замку, а Фока приносив усі важливіші новини отаманові сам, а менш важливі передавав через мі-шанників, що йшли до Штоли.

Так минув місяць. Одного дня Фока, прибувши в табір опришків, не застав там отамана. Вартовий сказав, що той пішов до "білої панни". Не гаючи часу, Фока теж подався туди. Перед колибою княгині здалеку побачив мальовничу групу біля ватри. Люди слухали, видно, що говорив один з них, і часто вибухали веселим сміхом.

Підійшовши ближче, Фока пізнав княгиню Єву, яка сиділа на зрізаному пеньку, біля неї Анничку, далі Довбуша, Палія, Мира і Кригу. А слухали всі Юрингу, що розповідав одну з незліченних своїх казок. Побачивши Фоку, Довбуш підкликав хлопця до себе й, міцно тиснучи йому руку, сказав:

— ПОСИДЬ-НОІ Фоко, з нами, послухаємо, як он розказує Микола про війну хлопа з паном. Ох і файно ж розказує!

Фока радо умостився біля отамана, а Микола Юрин-га, подумавши хвилину, заговорив знову:

— Давніх часів, єк хотів король польський з гуцулом воювати та єк не могли си погодити, то вони не точили войну так, єк сими часами войни бувають, зи зброєв, але висилали два мужа. Трафилоси, що вислав король одного мужа, а другого мужа — гуцул на поєдинок. Король вислав офіцера з шаблев, а гуцул — простого хлопа з ціпом; вийшли на пляц обидва.

— Могло таке бути,— сказав раптом Крига.

— Ає,— погодилися й інші. Княгиня Єва всміхнулась, а Юринга вів далі, попахкуючи люлькою та спльовуючи у ватру.

— Отож вийшли івони на пляц, а пан і каже до хлопа: "Ти з чим,— каже,— війшов д' мені на поєдинок? Я,—каже,— з шаблев, а ти зв'єзав єкіс два буки докупи та щос гадаєш мені зробити?!" А хлоп єму відповідає: "В мене бук старший, єк у тебе шаблє!"

— Мудро му відповів! — знов не витримав Крига.

— По тій бесіді пішли оба до штурму,— продовжував Юринга.— Пан шабелькою вивіває, а хлоп ще на него зважав, аж доки пан єму мізинного пальця не цюкнув, а єк хлоп подивився, що єму з пальце кров ідет,— взлостився, та єк розправить ціп, єк урве пана по шиї. Пан упав, а той ціпом молотить, єк по снопові...

Гомін задоволення пішов по слухачах. Щоб розтягнути приємність, Микола в цьому місці перервав розповідь і заходився розкурювати погаслу люльку. Довго розкурював, аж Довбушеві надокучило чекати.

— Доки ви закурите, Мико,— сказав він,— то хлоп того бідного паниська до смерті замолотить.

— Чекайте,— заспокоїв його Микола, затягуючись димом,— єк той хлоп почав пана бити, то пан, лежачи, знєв руки догори і кричить до хлопа: "Пардон!" — є таке панське слово, значить воно, ци не бий мене, ци щось. А хлоп зразу не зрозумів та й каже: "П.,.и не п...и, а я ти не дарую, а таки буду бити, бо ти мені пальці не рубай!" Ось така-то старосвітська війна була... О!

Опришки зареготали, тільки княгиню Єва почервоніла і намагалась не засміятись. Тоді раптом підвелася і втекла в колибу. Ніхто не розумів, чого це вона ніби засоромилась. Пояснювали собі, що жаль їй стало побитого пана.

— Хлоп завжди пана переможе,— повчально, мов до дитини, сказав Довбуш у бік колиби,— аби лише розум мав. Бо ж хлопа таки на світі більше, ніж пана, то нема що!..

По тій мові опришки повставали й подалися до свого табору.

Поки дійшли до табору, Фока розповів Довбушеві останні сільські новини. Найбільше схвилювала отамана звістка про витівку Дідушка.

— То такий війт щедрий! — повторював він, покусуючи губи.

Фоку здивувало, що він так близько взяв до серця те діло. А справа була ось в чому: Дідушок оголосив, що дасть за Довбушеву голову шапку талярів.

Довбуш суворо заборонив Фоці будь-кому з опришків чи пастухів про це казати. Тоді звернув бесіду на іншу тему.

— Що князь поробляє? — спитав навіть весело.

Фока розповів, що князь скуповує зброю, сам муштрує військо. З дня на день чекають Сулятицького,— має привезти решту зброї, порох та кулі.

— А вчора коваль розказував, що князь ходив перебраний у гуцульську вберю до ворожки. Хтось розказав йому про стару Папуцу, от і пішов до неї, з ним Псович. Теж перебраний.

І про це заборонив Довбуш комусь іще розповідати. А другого дня вранці, скоро світ, сам осідлав коня і рушив у долину.

Пізно ввечері постукав у двері старої ворожки Па-пуци. Сиділа долі в маленькій курній хатині, згорблена, беззуба, сива. Сиділа над ватрою, варячи щось у казані.

"Чисто відьма",— подумав Довбуш. Уперше бачив її. Ніколи нікого не боявся, а тут почув, що серце забилося частіше.

— Добривечір, — привітався,— ци дужі?

Глянула на нього бистро, люто, здається, до кісток поглядом пронизала; одначе скоро вираз злості зник, і лице Папуци скривилося в моторошну гримасу, що мала правити за усмішку, а з чорного рота глянули на світ гнилі пеньки зубів.

— Гаразд. А єк ти, славний ватажку опришків? — відповіла вона, не спускаючи з нього пронизливих очей.

Довбушеві знову стало страшно. Ніколи ця жінка його не бачила, а от пізнала. Але ж зразу і опанував собою, струснув з себе той острах, мов краплі дощу з кожуха, і, як завжди, гордо й упевнено підійшов до вогнища.

— Чию ви, бабо, руку тримаєте, якби я вас так спитав, панську чи хлопську? — спокійно, з усмішкою на лиці спитав він.

Так само просто, як він запитав, відповіла:

— Ту, що ти.

Довбушеві відповідь сподобалась. Усміхаючись, сів на низенького кривого стільчика недалеко від вогнища,— єдину меблю в халупі,— і заговорив. Довго розводитись не мав ні охоти, ні часу. Ще хтось застукає. Тому почав задавати питання, а стара Папуца просто, без викрутасів відповідала. Сильна воля отамана опришків непомітно полонила її.

— Ви знаєте, що у вас був князь? — спитав Довбуш.

— Знаю,— відповіла ворожка.

— Про що він питав?

— Питав, де ти сховав йому жону і що з нею робиш?

Довбуш усміхнувся.

— Боїться, чи не сплю з нею?

— Видно.

— Що ж ви йому відповіли?

— Що відповіла, те відповіла, але одне дізнався, що доки викупу не дасть — жінки не дістане.

Ворожка засміялась.

— Мудро ви йому сказали, мудро,— похвалив Довбуш.— А війною на мене не збирається?

— Пішов би, та боїться, бо сили не має. Але намовляє його до того один чоловік.

— Хто? — спитав Довбуш.

— Не знаю.

— Ет, то не гаразд! Як же ви не знаєте? — спохмурнів отаман.

— Не знаю, сину. На світ божий не виходжу. Не відаю, що там діється. Виливала віск два рази, і обидва рази випадав якийсь грубий чоловік.

— Дідушок! — скрикнув Довбуш. Ворожка не відповіла.

Довбуш устав. Він уже знав усе, що йому треба було, а найголовніше — відкрилось нове джерело, з якого можна було черпати відомості не тільки про вчинки, але й про найпотаємніші замисли князя. Щось кращого важко було й видумати. Міг вертати до себе. Мав тільки подякувати ще старій. Одначе ворожка грошей не прийняла.

— Від тебе грошей не візьму,— сказала.— Коли тобі ще чого треба буде — приходь.

— А може, мені поворожите? — зупинився раптом Довбуш. Але Папуца не схотіла йому ворожити.

— Ти щасливий. Більше не скажу нічого.

Лице її мов застигло, і на ньому поволі проступала байдужість і втома. Здавалось, зарубай її — не скаже більше нічого.

Подякувавши ворожці й пообіцявши ще колись зайти, Довбуш вийшов. Було вже пізно. Молодий місяць швидко оббіг небо і подався спочивати. Довкола грізно, понуро чорніли могутні гори, і тільки білі верхи їх вдалині ясніше вимальовувались на тлі зоряного неба.

По зорях побачив, що до світанку лишилось години зо дві. Не боявся темряви; він сам і кінь його знайшли б дорогу в будь-якій пітьмі. Вже хотів вертати в гори, але згадав раптом Дзвінку.

Данію не був у неї, скучив.

На саму згадку про любку кров ударила в голову, відірвалась від мозку крапля нестримного бажання і гарячим струмочком побігла по тілу...

Не роздумуючи більше, вихором помчав на самітню кичеру, де жила його мила.

Вийшов від Дзвінки на світанку. Здригнувся від уранішнього холодку, потягнувся, аж хруснуло в суглобах, і швидко подався до стайні відв'язувати коня. Навколо було тихо, гори ще дрімали, до верхів поприлипали великі клапті білих хмар і так застигли. У лісі, що починався недалеко від Дзвінчиної хати, спало ще лісне птаство, тільки в далеких оседках гуцульських прокидалися півні й сповіщали своїх газд про ранок.

Не гаючись, скочив на коня і за хвилину зник у лісі. Спершу погнав чвалом, а від'їхавши добру милю, пустив коня ступою. Погойдуючись у сідлі, нанизував думи, мов перли, на золоту нитку розуму.

Поволі народжувався день. Десь вітер зашумів верхами дерев, запищала пташка у пралісі, крізь грубе гілля смерек пробилися перші промені сонця...

Виїжджав з одного лісового масиву, проминав голі, незалісненї долини, потоки і в'їжджав у другий.