Опришки - Гжицький Володимир

За скрипом почувся гуркіт кованої ляди, коротка розмова, а потім по крутих рипучих сходах залунали чиїсь кроки. Вартові, спрямувавши вперед рушниці, напружено чекали.

— Це по наші душі,— шепнув Бендейчук.

— їх спочатку було двоє, бо ж розмовляли,— так само тихо відповів, пильно прислухаючись, Валя,— але йде чомусь одно. Коли б зміна — йшло б троє.

Кроки були вже зовсім близько, і ось на порозі сі-нець стала невеличка, але широка постать, уся в чорному і з чорним каптуром на голові.

Вартові загородили їй вхід рушницями.

— Стій! Хто йде? — крикнув Валя. Прибулий одкинув каптур.

Це була княгиня. Вартові віддали їй честь.

— Я прийшла подивитись, як ви службу повните,— мовила вона.—І бачу, що молодці,—додала всміхаючись.

— Стараємось, ваша світлосте! — випалив Валя. Він був уже цілком спокійний. Бендейчук моргнув,

щоб той мовчав.

Княгиня підійшла до залізних гратованих дверей, що за ними лежав в'язень.

— Він закутий, той лайдак? — спитала, показуючи на двері.

— Ні, ваша світлосте, — відповів Валя. Княгиня зробила крок назад.

— Як-то? — спитала злякано. — І лице відкрите?

— Відкрите, ваша світлосте,— сказав Андрись. Княгиня вже жалкувала, що похвалила вартових.

— Ну, що ж він там говорить? — спитала вона по паузі.

— Що держати його не маємо права, ваша світлосте. Погрожує вам увесь час.

Княгиня спалахнула.

— Отже, нахабство цього в'язня не має меж! А оці дурні вартові тримають його незакутим.

— І ви йому за це наручники зняли і мішок з голови? — наливаючись люттю, спитала вона.

— Ні, ваша світлосте,— заспокоїв її Валя,— Я дав йому кілька разів залізним прутом по ногах, і тепер він уже наручників не потребує. А то таке тут пащекував,,.

Лице княгині розпогодилось. Тоді Бендейчук поспішив доповісти, що й він старався.

— Оцей, ваша світлосте,—— мовив, показуючи на двері,— казав, що ви, ваша світлосте, йому ніби нешлюбна жінка! То я йому за це так дав у писок, що в нього аж два зуби вилетіли.

Княгиня була приголомшена зухвалістю опришка. Отаке б пірвало хоч би чиє терпіння. Коли б не лакей, який прибіг сказати, що сюди йде князь, вона, певно б, зомліла. Але ця звістка її вмить протверезила.

Не вистачало, щоб і князь отаке почув.

Суворо заборонивши вартовим навіть згадувати ті блюзнірські слова, вона в нервовому чеканні дивилась на вхід. Князь був такий заглиблений у свої думи, що навіть не здивувався, заставши княгиню у підземеллі.

— Я ще його не бачила. Отже, коли у вас є якийсь план — ви будете перші,— потішила його княгиня.— Ви з ним розмовляйте, а я буду збоку слухати. Хочу чути з перших уст хоч би й найжорстокішу правду про мою донечку.

З цим не можна було не погодитись. Князь наказав підтягнути в'язня ближче до ґрат. Він хвилювався.

Вартові пішли за двері і довго не виходили. Виявилось, що в'язень не може й поворухнутися. Тільки почувши, що князь і княгиня тут, він ожив. За цілу ніч добре обдумав своє становище, знав, що робити.

В першу мить його не впізнали. Проте здивувалися. Думали побачити Довбуша — високого, дужого, грізного, такого, як бачили в замку, коли вскочив під час весілля в зал зі своєю ватагою,— а побачили середнього зросту обірванця з закривавленим, вкритим синцями обличчям, і зовсім не грізного, а, навпаки, дуже мізерного й смішного. Про Псовича й не думали, бо ніяк не сподівалися побачити його тут. Отже, стояли у замішанні, з важкими передчуттями. Чекали мовчки, щоб сам обізвався. І по голосу теж побачили, що це не Довбуш.

Але ще не знали, хто ж це.

Тільки коли він дрижачими вустами вимовив своє ім'я, князь заточився мов п'яний, а княгиня замахала руками й захрестилася.

— Wszelki duch pana boga chwali!1 — скрикнула несамовито.

— I ja go chwal