Опришки - Гжицький Володимир
Забув...
— Гуляш?..
— Ає, ає, гуляш,— зрадів Мир. Він теж хотів чимось підтвердить, що ходив з отаманом, бо було це честю не малою: опришки тоді ціле село від голодної смерті врятували.
— Отож коли я тому орендареві сказав, що в нас є опришки, які воюють з панами і багачами,— вів далі Довбуш,—то він мені розповів, що років двісті тому, чи, може, більше, я вже не пам'ятаю, жив в Угорщині такий чоловік, як я, отаман, що мав теж під собою опришків. І з ними він за бідних з панами бився. Називався той чоловік, як зараз пам'ятаю, Гйоргій Дожа... Мав війська більше, ніж я. Але якби треба було, то й я зібрав би стільки,— додав він зразу ж.— Розіслав би по селах Палія, Мира та Кригу, а ті аби свиснули! Ого! Мав би! Але мені зараз ще не треба. А йому треба було, бо йшов не тільки визволяти селян з кріпацтва, а й скидати самого короля!
— Якби в нас у горах був король...— почав Крига.
— То ми б його теж скинули, то вже певно! — підтримав Мир.
Зі старими опришками одразу ж погодилися молодші, і зав'язалася розмова про те, кому податки йдуть, чи королеві, чи панам. І аж Пугач усіх втихомирив, бо ж іще не доказав отаман, що сталося з угорським ватажком, чи переміг він панів, чи пани його.
— Спершу він панів побив,— сказав Довбуш.— Геть порозбивав і вже дійшов до того міста, де жив король. Коли король таке побачив, найняв собі військо з других країв, і воно розбило опришків, а самого Дожу взяло в полон.
Отут він дурніший за мене! Бо мене ніхто в неволю не взяв би! Уже коли б виходу не було — я б собі сам смерть заподіяв, а не чекав би її від ворога. І ви пам'ятайте,— додав гордо, — що в полон панам здаватись нам не можна, бо от послухайте лише, що з ним зробили пани. А ви ще питаєте, хто жорстокіше метиться!..
Як тільки вони його дістали в руки, наказали ковалям викувати залізний трон,—такий ніби стілець,—розпекли його до червоного і посадовили на нього голого Дожу. "Коли ти,— кажуть,— такий хоробрий, що пішов на короля, то сідай сам на трон!" А тут ще збоку, мовби на сміх, піп стояв та благословляв тих катів! Не боявся гріха, ні! На тому троні пани отамана угорського й засмажили...
Довбуш на хвилину замовк, замислився. Опришки вражено мовчали.
— Це ще не все,— сказав, помовчавши, Довбуш,— його смерть була чи не найлегша! Послухайте, як покарали його побратимів! їм не давали кілька днів їсти, а коли вже вмирали з голоду і мало не збожеволіли, кинули їм трупа Дожі, і вони той труп з'їли!..
Слухачі аж зойкнули.
— То не побратими були, а звірі! — сказав поблідлий Крига.
А Палій тільки плював щохвилини в попелище ватри. Його нудило.
— У панів таки треба, мабуть, вчитися, що ворогам робити,— сказав по хвилині Пугач. — Ти он як знаєш панів, а сам м'який, вотамане. А з нашими кровопивцями можна було розправитись якраз так, як ті пани з Дожею та його побратимами!
— Який я, Пугачу, ти ще побачиш,— відповів Довбуш.— Я людина — не звір. У мене людська душа й розум. Я завжди пробую з людьми по-людськи. Ось князь не присилає нам викупу, не касує панщини, щось мудрує! Я ще почекаю трошки, а тоді вже не стану тебе стримувати. Як схочеш різати, скажу сам — ріж!
З перших днів свого перебування в горах Блоха намагався показати себе з найкращого боку. Він вправ-лявся в киданні бартки, у стрілянні з лука, з пістоля, у боротьбі, в бігу на відстань, на швидкість. З усіх був фізично найслабший, але багатьох перевершував хитрістю і спритністю. Та чомусь товариші трималися осторонь від нього. Щоб забезпечити його від можливої кривди з боку хлопців та ще з якихось своїх міркувань, Довбуш настановив його вартовим біля княгині Єви. В той же час Анничці було наказано потай стежити за ним.
Так ніби й сповнилась мрія хитрого лакея стати якомога ближче до своєї пані. Не думав він, що сповниться вона так швидко й легко. Приписав це своєму розумові та короткозорості Довбуша.
"Холоп! — думав собі. — Хіба він уміє читати в душі?"
Підбадьорений надзвичайною удачею, Блоха став пильно виконувати свої обов'язки. З перших днів поводився з княгинею надзвичайно суворо, ніби помщаю-чись за зневагу, що її зазнавав у замку. Не дозволяв княгині Єві самій виходити на її щоденні прогулянки, не дозволяв наближатись до неї опришкам, що не раз до цього розважали молоду жінку, навіть самому Юринзі не давав довго засиджуватись, коли той приходив з молоком та харчами з полонини.
Суворість Блохи гнітюче вплинула на княгиню Єву. Почала частіше плакати, поволі надумала навіть смерть собі заподіяти. Перелякана Анничка бігала скаржитись на Блоху до Довбуша, і той мусив угамовувати нового вартівника. Так поволі всі підозріння від Блохи одпали, а добившись цього, хитрий лакей почав свою справжню роботу, задля якої його сюди й було прислано.
Лишившись одного разу на самоті з княгинею, він признався їй, для чого те все затіяв. Звичайно, він перебільшив свою роль, виставляючи себе головним рятівником. Але вона все одно слухала його зі сльозами вдячності.
— Так не забули за мене? Турбуються? Чому ж так довго не визволяють? — питала, гладячи по плечу вірного слугу.
Блоха сказав, що не можуть стягнути податків з холопства, яке нахабніє з кожним днем, чуючи за собою опришків, А грошей треба на придбання нової зброї, бо Довбуш цілком роззброїв палацове військо.
Це були його власні вигадки, так він сам пояснював собі зволікання з визволенням княгині. Далі коротко розказав Блоха і про свій план:
— Тепер я, ніби корячись Довбушеві, стану трохи м'якішим, а там якось і втечу обміркуємо.
Перший раз по довгій перерві молода жінка почула себе знов княгинею. Це зробив Блоха одним своїм зверненням. Два слова його — "ваша світлість", які вона чула в замку сотні раз на день,— зазвучали зараз найсо-лодшою піснею. З ними вертала до неї панська пиха і ненависть до "хлопства", а особливо до опришків, хіба що за винятком... їхнього отамана.
Швидко по розмові княгині Єви з Блохою вернулась до колиби Анничка і застала свою пані в дуже доброму настрої. Здалеку ще чула її пісню, і тільки ввійшла до колиби, як та кинулася до неї з проханням, аби дозволила їй піти на любиму прогулянку.
— Так довго вже я не була біля мого озерця коханого,— жалілась вона.— Може, витекло вже воно все і збігло в долину?..
Анничка зразу ж погодилась, тим більше, що Довбуш наказав дозволяти такі прогулянки. І княгиня Єва побігла до озерця. Проте її раптова веселість видалась Анничці підозрілою, і дівчина здалеку почала стежити за нею. Блоха теж був у незвично доброму гуморі, підспівував, жартував, завів розмову з Анничкою, розповідаючи про замок, про свою службу в нім і свої доблесті.
Тим часом княгиня Єва, мов та дика кізка, бігла швиденько по кам'янистому узбіччю вгору. Рінь сипалася з-під її ніг, вона сковзалась, припадала на руки, але вставала і все бігла й бігла до невеличкої западини під скелястою стіною, в яку набиралася з джерельця вода, творячи криштально чисте озерце. Тут вітер подував холодніший, княгиня вдихала його на повні легені, аж лице вкрилось рум'янцем.
Опинившись над озерцем, привіталася з ним, як із живою істотою, говорила до нього, а воно відповідало їй сріблястим шумом водоспаду.
Сіла на своєму місці — на старому пеньку, густо оброслому мохом,— і було їй краще на ньому, ніж у золоченому фотелі. Тут вона й раніше, бувало, до приходу Блохи, просиджувала цілими годинами, вдивляючись у чисту глибінь, що відбивала в собі небо, стрункі смереки, зеленобороду скелю.
Бавилась... Ганяла прутиком довгоногих павуків, що бігали по воді, мов хлопці по склистім льоду, пускала човенця із сухих листочків, мочила пальці ніг і, ойкаючи, вихоплювала їх назад, бо холодна вода, мов вогнем, обпікала, любувалась у чистім дзеркалі озерця на свою вроду. Бачила, що погарнішала. Лице її не знало тут білил і рум'ян, але зналося зате з буйними вітрами, живлющим дощиком, зналося з гарячим сонцем і здружилося з ними.
А крім того, дуже до лиця їй був гуцульський одяг: і сорочка вишивана з уставками, і киптар писаний, су-хозолоттю золочений, а найбільше — дороге намисто, що десятками змійок обвивало її білу шию.
— Таке намисто ще лише Дзвінка має, а більш ніхто на всі гори,— не раз говорила Анничка, милуючись разками червоних, великих, правдивих коралів заморських.
Сіла вигідніше на пеньку, замислилась. З думки не сходили Довбуш, Дзвінка, якої ніколи не бачила. Далі згадався замок, мати, князь... І дивно: радість, що її відчула, довідавшись від Блохи про близьке визволення, раптом чомусь поблідла. Не тому, що їй не хотілось повернутися у свій замок, але Довбуш затьмарив, мимо її волі, образ князя... Вона аж злякалася своїх думок. Проте вони настирливо лізли в голову самі, і не було сили від них звільнитись.
Раптом опам'яталась, оглянулась. У вільхових кущах по той бік озерця щось ніби зашелестіло. Подумала, може, олень продирається крізь зарості до води, бо бачила не раз здалеку, як гордо ніс він туди свої крислаті роги, або, може, великий готур *. Почекала хвилину, затамувавши подих, але ніхто з кущів не показувався, і шелест втих. Тільки спокій до неї уже не вертав. Хто б міг там сидіти, в тих кущах? Звір чи людина? Не знала, хто був би страшніший для неї, коли б зараз вийшов із чагарів. До колиби було далеченько. Не пробувала ніколи, чи чути звідси її голос, якби закричала. Вирішила тихенько встати і щосили бігти туди. І раптом очі її зустрілись із страшними очима. Побачила їх у тім місці, де оце тільки що раптово захитались галузки кущів. Очі були круглі, великі, божевільні, від їхнього погляду кров холола в жилах, він паралізував не тільки рухи, але й думки.
Готур — глухар.
);іІНелюдським зусиллям волі поборола заціпеніння і зірвалася з місця. Але по той бік озера розсунулись, мов завіса, в два боки галузки вільшини, і з них показався на весь зріст власник тих страшних очей — чоловік, чи, вірніше, подоба людини. Це не був опришок, яких недавно ще так боялась княгиня Єва. У порівнянні з цим страховищем найгрізніший опришок видався б їй янголом. Про щось подібне тільки в казках бабусі розказують, і, наслухавшись таких казок, діти уночі спати не можуть. Чула й вона колись про лісовиків, вовкулаків, чародійників, та ніяка уява не могла б змалювати те, що вона зараз бачила.
Страховисько стояло нерухомо за кількадесят кроків від неї.
